Haven for lost souls

Ми усміхаємось. Робимо вигляд, що все гаразд, Що життя триває. Ми намагаємось. Намагаємось впоратись із порожнечею, Уявляючи, що світ не руйнується. Ми розсипаємось. Розсипаємось день за днем, А вранці знов збираємось. Ми усміхаємось. Робимо вигляд, що в грудях — не хуртовина, Що серце не мучиться. Ми не здаємось. Намагаємось жити, як інші — без темряви, Хоч всередині — розлітаємось. Ми прикидаємось. Що біль — це пил, Що неважливо, де все закінчується. Ми розсипаємось. День за днем — як скло під ногами, А зранку — знов збираємось. Ми задихаємось. Від думок, що вночі Шепочуть: «Ти не справляєшся». Ми вмиваємось. Сльозами, що наче випадкові, Та кожен з нас усміхається. Ми не прощаємось. Просто йдемо в себе — І втикаємось в стіни. Та все повторюється. Цей світ — як стара платівка, Що тріщить, але не зупиняється. Ми усміхаємось. Мовчки зустрічаючи захід, мов світанок, Ніби нас не розстріляє. Ми вибачаємось — Перед собою за спробу жити, Але все ще — не виходить. Ми прикидаємось. Що день — не зотлілий шматок сну, Що душа не ламається. Ми забуваємось — У шумі, в справах, у чужих голосах, Але всередині — обнуляємось. Ми розсипаємось. Без крику, без болю, без яскравого кінця — Просто вигораємо. І все ще усміхаємось. Щоб ніхто не дізнався, Як усередині вимкнувся механізм. Ми вмираємось. Щоночі потроху, без крові, Без сенсу, без виправдання. Але воскресаємось. Не тому, що хочемо, А з дивної інерції існування. Ми не рятуємось. Не віримо у світло, Не чекаємо добра чи розуміння. Ми — забуваємось. У циклі попелу, без відчуттів, без душі — Фенікси без займання.