Вопросы и ответы

      Десь вдалині вони почули спів. Хор із чоловічих та жіночих голосів тягнув водночас тужливу та радісну, спокійну та веселу пісню, якій підігрували сопілки та скрипки, та ліри, але слів було не розпізнати. Голоси зливалися в єдине ціле, наче ріка, і повільно наближалися до галявини, на якій компанія розбила намети та стала табором на ніч. — Що це? — з-за пологу визирнула Балдгілд, з цікавістю оглядаючись навкруги. — Я не знаю, — відповів їй Каллен, насторожено вдивляючись кудись у далечінь. Флоріан, який сидів біля багаття коло нього, підвівся на ноги, примружившись, і обережно підійшов до Адоніса, що завмер напруженою тятивою. На обличчі його відбилося щире благоговіння, й сірі очі наповнилися водночас невірою та захватом. — Не може бути, — він прошепотів з придихом, — пане… — голос його потонув в іншому гучному голосі, так що Флоріан лише здивовано скинув брови, дивлячись на зятя. — Веселий друг! — задоволено вигукнув Г’ярта, якого Каллен тримав на колінах. — Який я радий зустрітися з ним знову! — Веселий друг?.. — перепитав Каллен, відчуваючи, як шкатулка завібрувала на його ногах.       Спів, між тим, ставав дедалі гучнішим, поступово наближаючись до табору. Багатоголосся зливалося з грою музик, то вибиваючись, то гублячись на фоні музики. Слів все ще було не розібрати, адже, прислухавшись, Флоріан зрозумів, що не знає мови, якою співали поки що невидимі співці. Але їх солодкі голоси були прекрасні, й щемлива пісня для кожного з присутніх звучала по-своєму: для когось радісно, викликаючи теплу усмішку, для когось сумно, змушуючи сльози навертатися на очах. Дивну пісню хотілося слухати й слухати, розділяючи з нею печалі й тягарі серця, і Флоріан із запізненням подумав, що це можуть бути чари когось із недружніх духів, що населяють тутешні ліси.       Наче й справді зачарований, він слухав дивний спів, відчуваючи, як музика чарівних голосів проникає під шкіру, вливаючись у кров, розтікаючись судинами, несучи тепло. Серце стискалося від невимовної туги й скорботи, якими було переповнене з того самого моменту, коли ельф дізнався правду про долю, що спіткала Гравна. На очі навернулися сльози, і з подивом Флоріан відчув, як з кожним новим магічним словом пісні йому ставало легше, наче важкий тягар поступово розсіювався примарним маревом.       Хор почувся ще ближче — і разом з тим він почав стихати. Жіночі та чоловічі голоси зливалися в єдиний потік, що біг неначе тонкий спокійний лісний струмок. Вода дарувала прохолоду і відпочинок, а дивна пісня омивала душу, заспокоюючи нестерпний біль невидимих ран. Флоріан розгублено моргнув, тряхнувши головою, відганяючи оціпеніння, й побачив, як Адоніс, притиснувши праву руку до грудей над серцем, зробив крок уперед, низько вклонившись саме в той момент, коли магічна музика огорнула галявину з усіх боків, мов кокон, а із лісної зеленої хащі легкою ходою, наче танцюючи, виступив привабливий молодик в оточенні юних дів і хлопців. — Мій пане, — з глибоким благоговінням його привітав Адоніс, і Флоріан відчув шкірою, як від родича розходиться аура такої ж глибокої поваги, трепету та захвату.       Молодик з цікавістю уважно подивився на Адоніса, і його губи повільно розтягнулися в усмішці. Флоріан, все ще збентежений, з легкою насторогою оглядав і його, і його супутників, відчуваючи, як від юнака розходяться теплі хвилі спокійної могутності.       Він був надзвичайно гарним — ельфові ще ніколи не доводилося зустрічати настільки прекрасних створінь. Високий, доладний, але жилавий, сухорлявий, він був ладно збитий, ступав легкою танцюючою ходою, неначе летів над землею босими ногами, а не ходив як усі. Шкіра його відливала зеленуватим кольором молодої трави і була майже не прикрита невагомою біло-салатовою тунікою, перев’язаною через плече, яка ховала вузькі стегна юнака та вільно зміїлася нижче до колін, сплітаючись з квітучими лозами, що тягнулися від щиколоток вверх гомілками.       Ніжно-зелені паростки обвивали тонкі зап’ястки молодика і тягнулися вверх до ліктів і плечей. Листя і груба коричнева кора гілок виднілися у смарагдово-зеленому довгому густому волоссі юнака, що хвилями спадало йому на спину й плечі. Насичені карі очі зі сміхом та цікавістю живим жвавим поглядом оглядали спочатку Адоніса, а потім й усіх його товаришів, зрештою зупинившись на Г’ярті, так що повні, тьмяно-зелені губи розтягнулися в усмішці ще ширше.       Супроводжували дивного молодика, як Флоріан зміг розпізнати, лісові духи: молоді хлопці й дівчата, напівпрозорі, зеленошкірі, прикриті одягом лише у найнеобхідніших місцях, оплетені лозами, листям і квітами, вони танцювали й співали, майже не торкаючись землі, й музика їх голосів та інструментів переривалася легким, дещо лукавим сміхом. Свита у юнака виявилася багатою, тож Флоріан не міг окинути оком їх усіх, чуючи й бачачи, як хтось співав, хтось танцював, хтось сміявся, а хтось грав на пан-флейтах, лірах та скрипках. — Веселий друже! — Г’ярта, помітивши молодика, злегка підстрибнув на колінах Каллена, через що той рефлекторно сіпнувся, готуючись ловити свавільну шкатулку. — А, мій дерев’яний малюче! Давно не бачилися! — стиха посміявшись, м’яко промовив той, і його гарний мелодійний голос враз перекрив і заглушив хор голосів лісних духів, звертаючи на себе увагу. Він легко ступив уперед, відділяючись від своєї компанії, й злегка примружившись, дещо лукаво і задоволено зблиснув очима. — Встань, вірний соратнику. Хто я такий, аби змушувати благородну кров кланятися собі, — його теплі пальці злегка доторкнулися до шраму на щоці Адоніса, змусивши його підняти голову та розігнутися. — Велика честь зустріти тебе цієї ночі, мій пане, — видихнув той, з повагою прикривши очі й молодик знову тихо м’яко посміявся. — Навіть не уявляєш, наскільки, — грайливо відповів він. — Подорожувати лісами на самоті буває так сумно, аж тут ґіґінеї помітили вас, і я подумав, що буде зовсім не ввічливо не привітатись із вами. — Пробач наше невігластво, — прочистивши горло, хрипло й обережно промовив Флоріан, — але хто ти? Здається, ти не ельф, хоча й схожий, — він кинув погляд на довгі загострені кінчики вух молодика, пробиті по декілька разів та прикрашені золотими сережками у вигляді гілок та листя. — Звичайно, про що це я, — юнак широко всміхнувся. — Ти не віриш у таких, як я, а твої друзі не знайомі з нашою культурою. Але, Флоріане Амаріллісе, ти маєш знати, що взагалі-то я ельф, але я не смертний. Я бог, хоч би як поважно це не звучало, а ім’я мені Сільван. — Так-так, — з колін Каллена піддакнув Г’ярта. — Сільван — покровитель усіх ельфійських лісів, веселий хлоп, з яким можна добре розважитись. — Дякую, маленький дерев’яний друже, — задоволено прикривши повіки, з усміхом одізвався Сільван і з інтересом поглянув на скептичне обличчя Флоріана. — Деякі з ельфійських богів все ж таки дійсно існують, хлопче. — Ми мали сумнівне задоволення познайомитися з одним з гномських богів, — вийшовши з намету і наблизившись до ельфа, протягнула Балдгілд, з щирою цікавістю оглядаючи Сільвана. — А тепер зустріли тебе. Дивна річ — ніколи б не подумала, що боги можуть так вільно перебувати поруч зі смертними. Ми ж, типу, маємо, не знаю, заслужити вашу увагу? — Це правда, — Сільван відповів дівчині із взаємною зацікавленістю. — Деякі з нас дуже горді, й не люблять напряму взаємодіяти зі смертними, однак мені ви подобаєтесь. Ви завжди знаходите спосіб, як зацікавити й здивувати. У божественних чертогах сидіти нудно, тож мені подобається подорожувати лісами й зустрічати таких подорожніх, як ви. А інколи й не тільки подорожніх. Зрештою, тих, хто присвячують мені свої молитви, я ніколи не залишаю на самоті, — Сільван відвернувся від Балдгілд і довгим, водночас теплим і серйозним поглядом подивився на Адоніса, який знову вклонився йому. — Сільване, Сільване, — Г’ярта знову нетерпляче підскочив на руках Каллена, звертаючи на себе увагу божества, — мій творець віддав мене цьому чоловікові. Скоро я зможу виповнити своє призначення, хай би яким воно не було! Як ти гадаєш, я впораюся? — Звичайно, малюче Г’ярто, — посміявшись, відповів Сільван, легкою танцюючою ходою наблизившись до Каллена. Опустившись напроти нього навпочіпки, він обережно доторкнувся до вирізаних на дерев’яній кришці шкатулки рун так, що чоловік відчув тепло і прохолоду літнього лісу, які розходилися від божества. — А щоб тобі це точно вдалося, думаю, я можу трохи допомогти твоєму новому хазяїну, — карі очі увіп’ялися поглядом у розгублене лице Каллена, і Сільван легко тикнув його у лоба.       Тепла енергія наповнила чоловіка, зігріваючи зсередини, і бог задоволено всміхнувся, випрямившись, по черзі оглянувши інших смертних, що були поруч. — Я би із задоволенням залишився з вами ще ненадовго, але не маю права затримувати вас, — з легким розчаруванням промовив він. — Проте я хочу, аби ви прийняли моє благословення — не відпущу ж я вас з голими руками, правда?       Сільван спочатку підійшов до Балдгілд, так само як і Каллена тикнувши її у лоба. Потім він наблизився до Флоріана, пильно вдивляючись у його печальне відсторонене лице. — Мені шкода, дитино, — нахилившись так, щоб його чув лише ельф, з щирим жалем прошепотів Сільван. — Іґґ буває жорстоким, і я можу втішити тебе лиш тим, що у його діях був прихований сенс. Ти зрозумієш пізніше, а поки допомагай своєму другові берегти Г’ярту. Він вам ще знадобиться, — бог поплескав смертного по плечу, і той відчув, як від божественного дотику на серці стало трохи легше, хоч очі знову наповнилися сльозами.       Сільван же, всміхнувшись з тугою розуміння, розділяючи горе смертного, зрештою відвернувся від нього й підійшов до Адоніса, простягнувши йому руку, яку маркіз Жуанвіль без коливань схопив у відповідь, міцно стиснувши. — Мені лестить, що народжена в горах благородна душа віддає мені свій найбільший дар — віру, — м’яко промовив Сільван. — Хоча мила, кохана Ореада заслуговує уваги і поклоніння не менше за мене. Проте, якщо ти звертаєшся до мене як до заступника, я не можу підвести тебе. Тож сподіваюся, мій дар допоможе тобі у скрутну годину. — Дякую, мій пане, — Адоніс прикрив очі, відчуваючи, як божественне благословення теплом омиває його зсередини, окутуючи ніжним зеленуватим сяйвом вітальної магії. — Просто зустріти тебе і говорити з тобою вже честь і радість для мене. — Бережи кохану дружину і ваших милих малюків, — Сільван усміхнувся з теплою приязню. — Перш ніж ми розстанемось, я би хотів наостанок застерегти вас: остерігайтесь людського сина, він видає себе не за того, ким є насправді. — Мене? — невпопад зронив Каллен, коли мимоволі Флоріан і Балдгілд здивовано подивилися на нього.       Сільван розсміявся щирим чистим сміхом, і йому вторила його свита. Їх голоси злилися в єдиний дзюркотючий струмок, що перегукувався з довгою протяжною піснею, яка наповнювала повітря вечірнього лісу й звучала весь цей час, не стихаючи. — Звичайно ж, ні, дитино, — бог грайливо підморгнув розгубленому чоловікові. — Зрештою, ти не єдина людина чоловічої статі на цьому світі, — він легковажно махнув рукою, розвернувшись. — Бувайте здорові, — кинув через плече, і так само, наче танцюючи, легкою ходою направився в сторону лісу, зникаючи серед темних хащ.       Його свита направилась за ним, і поступово сміх ґіґіней затих, і смертні знову чули лише музику та чарівний спів, які повільно розчинялися в далечині, перетворюючись на тихе глухе відлуння, яке розсіялось наче примара сну, і галявина знову занурилась у тишу, яку розганяло багаття, що тихо тріскотіло сухим гілляччям. ***       Где-то вдалеке они услышали пение. Хор мужских и женских голосов тянул одновременно тоскливую и радостную, спокойную и весёлую песню, которой подыгрывали флейты и скрипки, и лиры, но слов было не распознать. Голоса сливались в единое целое, словно река, и медленно приближались к поляне, на которой компания разбила лагерь на ночь. — Что это? — из-за полога выглянула Балдхилд, с интересом осматриваясь по сторонам. — Я не знаю, — ответил ей Каллен, насторожено всматриваясь куда-то вдаль. Флориан, сидевший около костра рядом с ним, встал на ноги, прищурившись, и осторожно подошёл к Адонису, замершему напряжённой тетивой. На лице его отразилось искреннее благоговение, и серые глаза наполнились одновременно неверием и восторгом. — Не может быть, — он прошептал с придыханием, — господин... — голос его утонул в другом громком голосе, так что Флориан лишь удивлённо вскинул брови, глядя на зятя. — Весёлый друг! — довольно воскликнул Хьярта, которого Каллен держал на коленях. — Как я рад встретиться с ним опять! — Весёлый друг?.. — переспросил Каллен, ощущая, как шкатулка завибрировала на его ногах.       Пение, меж тем, становилось всё громче, постепенно приближаясь к лагерю. Многоголосье сливалось с игрой музыкантов, то выбиваясь, то теряясь на фоне музыки. Слов всё ещё было не разобрать, ведь, прислушавшись, Флориан понял, что не знает языка, на котором пели пока что невидимые певцы. Но их сладкие голоса были прекрасны, и щемящая песня для каждого звучала по-своему: для кого-то радостно, вызывая тёплую улыбку, для кого-то печально, заставляя слёзы наворачиваться на глазах. Странную песню хотелось слушать и слушать, разделяя с ней печали и тяготы сердца, и Флориан с запозданием подумал, что это могут быть чары кого-то из недружественных духов, населяющих здешние леса.       Словно действительно зачарованный, он слушал дивное пение, чувствуя, как музыка волшебных голосов проникает под кожу, вливаясь в кровь, растекаясь жилами, неся тепло. Сердце сжималось от невыносимой тоски и скорби, какими было переполнено с того самого момента, когда эльф узнал правду о судьбе Хравна. На глаза набежали слёзы, и с удивлением Флориан почувствовал, как с каждым новым магическим словом песни ему становилось легче, словно тяжёлый груз постепенно рассеивался призрачным маревом.       Хор послышался ещё ближе — и вместе с тем он начал затихать. Женские и мужские голоса сливались в единый поток, бегущий словно тонкий спокойный лесной ручеёк. Вода дарила прохладу и отдых, а странная песня омывала душу, успокаивая невыносимую боль невидимых ран. Флориан растерянно моргнул, тряхнув головой, отгоняя оцепенение, и увидел, как Адонис, прижав правую руку к груди над сердцем, сделал шаг вперёд, низко поклонившись как раз в тот момент, когда волшебная музыка окутала поляну со всех сторон, словно кокон, а из лесной зелёной чащи лёгкой походкой, будто танцуя, вышел привлекательный молодой мужчина в окружении юных дев и парней. — Мой господин, — с глубоким благоговением его приветствовал Адонис, и Флориан почувствовал кожей, как от родича расходится аура такого же глубокого уважения, трепета и восторга.       Молодой мужчина с интересом внимательно посмотрел на Адониса, и его губы медленно растянулись в улыбке. Флориан, всё ещё сбитый с толку, с лёгкой настороженностью рассматривал и его, и его спутников, чувствуя, как от юноши расходятся тёплые волны спокойного могущества.       Он был невероятно красив — эльфу ещё никогда не приходилось встречать настолько прекрасных созданий. Высокий, стройный, но поджарый, худосочный, он был пропорционально сбит, ступал лёгкой танцующей походкой, словно парил над землёй босыми ногами, а не ходил как все. Кожа его отливала зеленоватым цветом молодой травы и была почти не прикрыта невесомой бело-салатовой туникой, перевязанной через плечо, прячущей узкие бёдра и свободно змеящейся ниже к коленям, сплетаясь с цветущими лозами, тянущимися от щиколоток вверх по голеням.       Нежно-зелёные отростки обвивали тонкие запястья молодого мужчины и тянулись вверх к локтям и плечам. Листья и грубая коричневая кора веток виднелись в изумрудно-зелёных длинных густых волосах юноши, волнами опадающих ему на спину и плечи. Насыщенные карие глаза со смехом и интересом живым беглым взглядом осматривали сначала Адониса, а потом и всех его товарищей, в конце концов остановившись на Хьярте, так что полные, тускло-зелёные губы растянулись в улыбке ещё шире.       Сопровождали странного молодого человека, как Флориан сумел распознать, лесные духи: молодые парни и девушки, полупрозрачные, зелёнокожие, прикрытые одеждой только в самых необходимых местах, оплетённые лозами, листьями и цветами, они танцевали и пели, почти не касаясь земли, и музыка их голосов и инструментов прерывалась лёгким, несколько лукавым смехом. Свита у юноши оказалась богатой, так что Флориан не мог оглядеть их всех, слыша и видя, как кто-то пел, кто-то танцевал, кто-то смеялся, а кто-то играл на пан-флейтах, лирах и скрипках. — Весёлый друг! — Хьярта, заметив молодого мужчину, слегка подпрыгнул на коленях Каллена, из-за чего тот рефлекторно дёрнулся, готовясь ловить своевольную шкатулку. — А, мой деревянный малыш! Давно не виделись! — негромко посмеявшись, мягко произнёс тот, и его красивый мелодичный голос враз перекрыл и заглушил хор голосов лесных духов, обращая на себя внимание. Он легко ступил вперёд, отделившись от своей компании, и слегка прищурившись, несколько лукаво и удовлетворённо блеснул глазами. — Встань, верный соратник. Кто я такой, чтобы заставлять благородную кровь кланяться себе, — его тёплые пальцы едва ощутимо коснулись шрама на щеке Адониса, заставив его поднять голову и разогнуться. — Большая честь встретить тебя этой ночью, мой господин, — выдохнул тот, в уважении прикрыв глаза, и молодой мужчина опять тихо мягко посмеялся. — Даже не представляешь, насколько, — игриво ответил он. — Путешествовать по лесам в одиночку бывает так скучно, аж тут гигинеи заметили вас, и я подумал, будет совсем невежливо не поздороваться с вами. — Прости наше невежество, — прочистив горло, хрипло и осторожно произнёс Флориан, — но кто ты? Кажется, ты не эльф, хотя и похож, — он бросил взгляд на длинные заострённые кончики ушей молодого мужчины, пробитые по несколько раз и украшенные золотыми серьгами в виде веток и листьев. — Конечно, о чём это я, — юноша широко улыбнулся. — Ты не веришь в таких, как я, а твои друзья не знакомы с нашей культурой. Но, Флориан Амариллис, ты должен знать, что вообще-то я эльф, но я не смертный. Я бог, как бы важно это ни звучало, а имя мне Сильван. — Да-да, — с колен Каллена поддакнул Хьярта. — Сильван — покровитель всех эльфийских лесов, весёлый парень, с которым можно хорошо повеселиться. — Спасибо, маленький деревянный друг, — довольно прикрыв веки, с усмешкой отозвался Сильван и с интересом посмотрел в скептичное лицо Флориана. — Некоторые из эльфийских богов всё-таки действительно существуют, парень. — Мы имели сомнительное удовольствие познакомиться с одним из гномьих богов, — выйдя из палатки и приблизившись к эльфу, протянула Балдхилд, с искренним интересом осматривая Сильвана. — А теперь встретили тебя. Странное дело — никогда бы не подумала, что боги могут так свободно пребывать рядом со смертными. Мы же, типа, должны, не знаю, заслужить ваше внимание? — Это правда, — Сильван ответил девушке с взаимным интересом. — Некоторые из нас очень гордые и не любят напрямую взаимодействовать со смертными, но мне вы нравитесь. Вы всегда находите способ, как заинтересовать и удивить. В божественных чертогах сидеть скучно, так что мне нравится путешествовать по лесам и встречать таких путников, как вы. А иногда и не только путников. В конце концов, тех, кто посвящают мне свои молитвы, я никогда не оставляю одних, — Сильван отвернулся от Балдхилд и длинным, одновременно тёплым и серьёзным взглядом посмотрел на Адониса, который опять поклонился ему. — Сильван, Сильван, — Хьярта опять нетерпеливо подскочил на руках Каллена, обращая на себя внимание божества, — мой создатель отдал меня этому человеку. Скоро я смогу выполнить своё предназначение, пусть каким бы оно ни было! Как ты думаешь, у меня получится? — Конечно, малыш Хьярта, — посмеявшись, ответил Сильван, лёгкой танцующей походкой приблизившись к Каллену. Опустившись напротив него на корточки, он осторожно дотронулся до вырезанных на деревянной крышке шкатулки рун так, что мужчина ощутил тепло и прохладу летнего леса, расходящиеся от божества. — А чтоб тебе это точно удалось, думаю, я могу немного помочь твоему новому хозяину, — карие глаза впились взглядом в растерянное лицо Каллена, и Сильван легко ткнул его в лоб.       Тёплая энергия наполнила мужчину, согревая изнутри, и бог удовлетворённо улыбнулся, выпрямившись, по очереди осмотрев остальных смертных, находящихся рядом. — Я бы с удовольствием остался с вами ещё ненадолго, но не имею права задерживать вас, — с лёгким разочарованием произнёс он. — Однако я хочу, чтобы вы приняли моё благословение — не отпущу же я вас с голыми руками, правда?       Сильван сначала подошёл к Балдхилд, так же как и Каллена ткнув её в лоб. Потом он приблизился к Флориану, внимательно всматриваясь в его печальное отстранённое лицо. — Мне жаль, ребёнок, — наклонившись так, чтоб его слышал только эльф, с искренним сожалением прошептал Сильван. — Игг бывает жестоким, и я могу утешить тебя лишь тем, что в его действиях был скрытый смысл. Ты поймёшь позже, а пока помогай своему другу беречь Хьярту. Он вам ещё пригодится, — бог похлопал смертного по плечу, и тот почувствовал, как от божественного прикосновения на сердце стало немного легче, хотя глаза снова наполнились слезами.       Сильван же, улыбнувшись с тоской понимания, разделяя горе смертного, в конце концов отвернулся от него и подошёл к Адонису, протянув ему руку, которую маркиз Жуанвиль без колебаний схватил в ответ, крепко сжав. — Мне льстит, что рождённая в горах благородная душа отдаёт мне свой наибольший дар — веру, — мягко произнёс Сильван. — Хотя милая, возлюбленная Ореада заслуживает внимания и поклонения не меньше меня. Однако если ты обращаешься ко мне как к заступнику, я не могу подвести тебя. Так что надеюсь, мой дар поможет тебе в час нужды. — Спасибо, мой господин, — Адонис прикрыл глаза, чувствуя, как божественное благословение теплом омывает его изнутри, окутывая нежным зеленоватым сиянием витальной магии. — Просто встретить тебя и говорить с тобой уже честь и радость для меня. — Береги возлюбленную супругу и ваших милых малышей, — Сильван улыбнулся с тёплой приязнью. — Прежде чем мы расстанемся, я бы хотел напоследок предупредить вас: опасайтесь человеческого сына, он выдаёт себя не за того, кем есть на самом деле. — Меня? — невпопад ляпнул Каллен, когда против воли Флориан и Балдхилд удивлённо посмотрели на него.       Сильван рассмеялся искренним чистым смехом, и ему вторила его свита. Их голоса слились в единый журчащий ручей, перекликающийся с длинной протяжной песней, наполнявшей воздух вечернего леса и звучащей всё это время, не стихая. — Конечно же нет, ребёнок, — бог игриво подмигнул растерянному человеку. — В конце концов ты не единственный человек мужского пола на этом свете, — он легкомысленно махнул рукой, развернувшись. — Бывайте здоровы, — бросил через плечо и также, будто танцуя, лёгкой походкой направился в сторону леса, исчезая среди тёмных зарослей.       Его свита направилась за ним, и постепенно смех гигиней затих, и смертные снова слышали лишь музыку и волшебное пение, что медленно растворялись вдалеке, превращаясь в тихое глухое эхо, рассеивающееся словно дымка сна, и поляна снова погрузилась в тишину, которую разгонял костёр, тихо трещащий сухими ветками.