Віолетта

Коли ти малий, час тягнеться наче йому взагалі ліньки бути твоїм. І чим дорослішим ти стаєш, тим швидше він летить. Довго розкачується, взуває новенькі кросівки, зав’язує міцні вузли на шнурівках, підіймається на повний зріст і йде, швидше, і швидше, переходить на біг. Аж поки одного дня не зупиниться відхекатись, подивиться на твою сивину, присяде відпочити, перевзується в домашні капчики і знов потягнеться, гумкою на підошві. Але тоді ти вже будеш щасливий від тої неспішності буття, нарешті знайшовся час подивитися в різні боки. -Ну, тату, — тягне мала, канючить, чіпляється як мавпочка до батькових штанів і висне на них, — ну, розкажи! — Що ти від мене хочеш? — Суровий тон, серйозний, ледь не стальний погляд, а серце крається. Ще трохи і він сдасться, ну не може чоловік терпіти таке, це просто не в його компетенції, а вона то знає. — Ну, таточку, ну, будь ласочка, розкажи! — На дитячому обличчі з’являються слізки. Вони доходять до кімнати дівчинки. Тут вона розтискає крихітні кулачки і відчіплюється від батька. Хоча тільки від його штанів. Чоловік користується цим шансом, вмикає у кімнаті світло, проходить вглиб. Все тут для справжньої принцеси, рожеві шпалери, рожевий м’якенький килимок з пухнастого штучного хутра, іграшки на полицях рожевої книжкової шафи вперемішку з книжками, малюнки з яскравими персонажами причіплені до стін, ними повен і столик. Вікно з широким підвіконням, прикрашене кремовими легкими фіранками, які не захищають від яскравого світла вуличного ліхтаря. Тому чоловіку доводиться пройти до нього і закрити жалюзі. Маленьке ліжко з рожевою постіллю, тумбочка поруч. На ній маленький нічник у формі чудного каменя з печери, книжка «Острів скарбів», яку вони читають перед сном, та любий дитячому серцю плюшевий котик на ім’я Василіск. А наче ще вчора його маленька дівчинка не могла чітко вимовити це ім’я, а через пару місяців вона вже піде до першого класу, саме так думає батько, який і не помітив, коли його малеча стала такою дорослою. — Що саме ти хочеш від мене почути? — Трохи зім’якшується чоловік, а очі доньки сяють. Вона перемогла. Знов. — Ти чула вже подібну історію від мами. Нащо тобі це? Він рухається швидко, ну, наскільки швидко може рухатись людина, що відсиділа понаднормовий день в офісі. Розстеляє ліжко, вмикає нічничок, вимикає велику, схожу на комплект різнокольорових стаканчиків, люстру. Ця кімната занадто рожева, він казав дружині, але та була непохитна, бо так захотіла їх дочка, дитина має мати хоч в дитинстві кімнату мрії. І він сдасться, най буде. — Я хочу почути твою історію, — донька, в рожевій піжамі з єдинорогами залазить під легку ковдру, на вулиці вже кінець квітня. — А може краще «Острів скарбів»? — Чоловік сідає поруч, поки донька зручніше вкладається і обіймає котика, тепер він просить, наче в рекламуючому виді, демонструє книгу. — Ні, — знов тягне мала, — хочу історію! — Ну, добре. Вмовила. Я розповім про своє перше кохання.