Ab imis unguibus ad verticem summum

Блакитноока дівчина з довгим чорним як смола волоссям, тримаючи в руках шаблю, сміливо захищала від випадів свого батька. - Оріано! Увага! - грізним тоном вигукнув батько. У цей момент дівчина подивилася в батькові очі, її погляд зачаровував будь-якого. Раптом блакитні очі прекрасної Оріани засяяли яскраво-зеленим світлом. У цю ж мить її батько застиг як укопаний, а дівчина вибила шаблю з його рук. Щойно зброя опинилася в руках красуні, а на її обличчі з'явилася задоволена посмішка, воєвода Хмельницький у люті дивився на доньку. - Як посміла проти батька, магією користуватися!? Чоловік кричав на блакитнооку красуню, не соромлячись козаків, що тренуються поруч. - У бою немає батьків і дочок! Умійте з гідністю програвати або ж не вступайте в сутичку з тим, хто сильніший! - гордовито відповіла дівчина. Воєвода підійшов до дочки впритул. Старші брати, що вправлялись неподалік, злякалися за єдину сестру, кинувшись до неї, щоб захистити від злого батька. - Це ти мене слабким назвала?! - прокричав Хмельницький. - Я сказала, що сильна, а про вас і мови не було! - відповіла Оріана. - Батьку, сестра не знає про що говорить! Прошу не сваріть її! - жалібно сказав старший син воєводи. Воєвода посміхнувся. - Я щасливий, що ти вмієш користуватися магією. Але більше ніколи не дозволяй собі подібного на мою адресу! Того ж вечора Оріана спустилася до озера, біля якого з дитинства проводила багато часу. Дівчина, знявши спідницю і верхній одяг, увійшла у воду в одній сорочці. - Не боїшся вночі входити у воду?! - почувся жіночий голос. Оріана усміхнулася. - Я дочка Маїни пані лісів і річок українських чого мені бояться!? - запитала Оріана. У темряві виднівся силует молодої жінки. - Значить у твоїх венах кров великої Маїни? І Козака-характерника Братомила! Чи не тобі підкоряються всі лісові звірі, погода і люди? - запитав жіночий голос. - Мені! - відповіла Оріана. - Ти єдина внучка Перуна! Богиня Оріана! - сказала незнайомка. - А ти хто? - запитала дочка воєводи. - А я донька Стрибога! Не успадкувала силу батька, тільки краплю магії! - відповіла дівчина вийшовши на світло місяця. Оріана усміхнулася. - Що тобі потрібно? У моїх володіннях? - запитала дочка воєводи, вийшовши з води. - Я прийшла просити віддати мене за дружину Степанові, помічникові твого батька! - відповіла дівчина. - Як твоє ім'я? - запитала Оріана. - Я Чаруна! - відповіла незнайомка. Оріана вийшовши з води з ніг до голови оглядала дівчину. Раптом із лісу вийшли ще двоє красунь, у їхніх руках була прекрасна розшита візерунками сукня і вінок із польових квіток. Дочка воєводи скинула з себе мокру сорочку, одягнувши принесену сукню і вінок на своє густе волосся. - Чаруно, навіщо тобі виходити заміж за Степана? Чому саме він? - запитала Оріана. - Якщо не вийду заміж до шістнадцятого дня народження ніколи не знайду сили! Мій день народження через тиждень! Крім того, мені потрібно продовжити рід батька! - відповіла дівчина. - Буде тобі весілля! Радомира проведе тебе на хутір, там ти відпочинеш, а в ранці вже лунатиме звістка про ваше зі Степаном весілля! - сказала Оріана. Чаруна посміхнувшись вклонилась, пішовши слідом за однією з красунь. - Оріано, але ж пан Братомил, обіцяв Степанові тебе! - сказала інша красуня. Голубоока донька воєводи поглянула на молодий місяць. - Степан не моя доля! Не буду я з ним щасливою, а Чаруна може спробувати! - відповіла Оріана. - Але ж Степан тебе кохає! - сказала Мирослава. - Досить! - викрикнула дівчина. По тихому до цього часу небу прогримів грум, а в поруч стояче дерево вдарила яскрава блискавка. Мирослава перелякано затихла. - Я не кохаю Степана! А за нелюбого не піду! А зараз йди на хутір цю ніч я проведу тут і як батько запитає, кажи, що матір на нього чекає! - наказала Оріана. - Пробач, але навіть як я так скажу він не прийде, бо розлютився на Маїну! - сказала дівчина. - Як не прийде, то втратить і мене й Андрія! Тим більше у матері важлива звістка для батька! - сказала Оріана. Голубоока красуня заснула на моховій постелі, а прокинулась від страшного болю в грудях. Дівчина що мить кинулась до хутора. На козацький хутір напали татари. Гострий біль пронизав українку. Оріана побігла, щоб допомогти, врятувати своїх близьких. - Оріано, тікаймо! - прокричала Чаруна. - Ні! Де батько та Андрій, без них не піду! - відповіла дівчина пішовши в сторону свого дому. Там четверо татар тримали брата і батька українки, а ще один заніс над його головами шаблі. - Ні! - голосно прокричала дівчина. В цю мить шабля татарина ввійшла в груди воєводи. По щоках дівчини потекли сльози. - Батечку! - прошепотіла Оріана. Чаруна вхопила доньку воєводи за руки, бажаючи відвести. - Ходімо! Ти не врятуєш брата, а як підеш сама погинеш! - Відпусти мене! Я знищу цю сволоту! - прокричала дівчина кинувшись до брата. Але всього в декількох кроках від брата, дівчина побачила як і в його груди ввійшла шабля ворога. - Андрію! - відлунням по долині розійшовся голос красуні. Хлопець поглянув на сестру, по щоках котрої текли сльози. - Оріанка! - з останніх сил прошепотів юнак, посміхнувшись їй. Оріана підбігла до вмираючого брата, солоні сльозинки надали на рану хлопця. - Не вмирай брате! Я ж без тебе погину! - благаючи прошепотіла українка. - Моя красуня сестричка, не вберіг! Пробач, ясноока! - сказав Андрій. - Благаю! Андрію, живи заради мене! - скрізь сльози сказала дівчина. - Пробач, янголу мій! - сказавши це, хлопець в останнє посміхнувся улюбленій сестрі. Голосний крик Оріани чули й земля, і небо, і ріки, і лісні жителі.