Емоційний портрет

Сидячи один навпроти одного, Спайс і Марі мовчки спостерігали за виразами облич одне одного, ніби грали в гру — хто перший відведе погляд. Спайс, який давно жив з двома «холодними», вже відвик від того, як це — зіштовхуватися з вихором емоцій іншої людини. Марі була схожа на калейдоскоп: її почуття змінювалися настільки швидко, що хлопець ледь встигав за ними. Йому навіть здавалося, що вона спеціально заплутує його своїми емоційними перепадами. — Мені здається, я взагалі нічого не розумію в цьому світі, — раптом зізналася вона, видихаючи так важко, ніби це зізнання забрало в неї останні сили. Її голос звучав приглушено, ніби вона говорила більше до себе, ніж до них. — Це все якась маячня! Я досі не можу повірити, що вляпалася в це. — Що саме не розумієш? — порушив тишу Одін, який досі мовчав, спостерігаючи за ними. Спайс, зі своєю здатністю бачити кольори емоцій, відчував, як наче хтось крутив рулетку. На мить коричневий колір поглинув більшість інших. — Та нічого не розумію! — раптово вибухнула Марі, її голос зірвався. — Усі жили нормально. А тепер що? Що тут коїться? Як ми докотилися до цього?! "Гнів", — подумав Спайс, побачивши коричневі відтінки серед червоного, хоча у вихорі її емоцій розгледіти щось однозначне було важко. — Я жила спокійно... — Марі розчепила пальці Айсі, з якою трималася за руки, і стиснула їх у кулаки, — а тепер навіть не знаю, що робити. — Це більш риторичне питання чи ти хочеш почути відповідь? — Одін уважно дивився на новеньку. — Я вже сама не знаю, що я знаю... — Марі опустила голову, і вихор її емоцій поступово почали поглинати темно-сині відтінки. Айсі, спокійно піднявши пляшку, яка до цього слугувала мікрофоном, передала її Одіну. — Все почалося давним-давно, — почав він, навмисно знижуючи голос, аби створити ефект давньої легенди. — Рік тому, якщо точніше, — сухо перебила Айсі. — Ну гаразд, рік тому. — Одін відкинувся на спинку стільця і спокійно почав. — Один “мегамозок” на ім’я Льюїс Брінтон винайшов речовину, яка могла розкрити потенціал людського мозку... — Неправда. Рік тому ми лише дізналися, що він це зробив, — уточнила Айсі. — Та розповідай сама, якщо така розумна. — Одін театрально кинув пляшку в її бік, і вона, швидко зреагувавши, вловила її на льоту. Айсі видихнула і почала: — Рік тому дослідження Льюїса Брінтона злили в даркнет. Це міг бути безглуздий витік або навмисний саботаж, — Айсі кинула погляд на Одіна і продовжила, не побачивши ніякої реакції, — він розробляв сироватку, яку згодом назвали "брінт", скорочено від його прізвища. Як тільки дані потрапили в даркнет, почалося справжнє божевілля. Купа самоучок, аматорів, а подекуди й відомих науковців почали змагатися в спробах створити "ідеальну" людину. Їх манила ідея пришвидшення роботи мозку, використання його потенціалу на всі сто відсотків. Але це ж не фільм із гарненьким хепі-ендом. Вона підкинула пляшку Одіну, і той, не дивлячись, впевнено її схопив. Спайс тим часом спостерігав за Марі, яка, була більше засмучена чим зацікавлена розповіддю. — Брінт мав одну ключову проблему: сироватка настільки збільшувала кількість зв’язків між нейронами, що мозок просто не витримував навантаження. Наслідки? Гостра енцефалічна реакція. Людина могла отримати судоми, втратити контроль над тілом, “згоріти” від температури, а за хвилину померти. Суперлюди жили лише недовгі миті. — Одін говорив повільно ніби розповідав лекцію. Марі злегка стиснула губи. Звісно ця історія була відома. Але ні дівчина, ні Спайс її не переривали. — Генії не здаються, — продовжив Одін після паузи. — Комусь прийшла в голову ідея “пустого перезавантаження”. Це коли мозок повністю відключають, вводячи тіло у клінічну смерть. Нейронна активність зупиняється, деякі нейрони вмирають, створюючи чистий простір для нових зв’язків. І тут почалося справжнє пекло: щоб експерименти вдалися, потрібні були люди. Багато людей. Спайс не особливо вслухався, більше зосереджуючись на хвилях емоцій, що вирували навколо. Він помічав, як Марі поступово заспокоюється: хаотичні, яскраві сплески тривоги й невпевненості то затихали, то знову спалахували, але з кожною хвилею ставали слабшими. Її емоції все ще були нестабільними, але Спайс бачив, як вони поступово набувають більшого контролю. Одіна огортав приглушений, блідий фіолетовий серпанок суму, рівномірний і малорухомий. Його емоції не мали різких змін чи хвиль, лише повільно розтікався навколо нього. Іноді серед цього фіолетового серпанку спалахували дрібні, незрозумілі Спайсу відтінки, наче відлуння інших, далеких емоцій. Айсі випромінював майже ідеальну стабільність і спокій, але водночас здавалась непроникною, ніби за зачиненими дверима. Її світіння було тонким, сіро-сріблястим, без яскравих спалахів чи переливів. Воно нагадувало рівний, тьмяний місячний світ у безхмарну ніч — тихе, спокійне, але з відтінком відстороненості, ніби за межами всього земного. Спайс заплющив очі, намагаючись відсторонитися від нав’язливого потоку емоцій, що вирували довкола. Він звик ігнорувати кольорові спалахи, ніби дивлячись крізь них, дозволяючи їм стати лише фоном. Лише зрідка він звертав увагу на ті, що здавалися йому неприродними чи надмірно яскравими. Поруч з Одіном і Айсі ця здатність іноді неначе затихала, даруючи йому миті спокою. Але зараз, із Марі, усе було інакше — її мінливі й насичені сполохи постійно привертали його увагу. — І все ж, більшість дослідів завершувались провалом, — продовжував Одін. — Брінт став новою біозброєю, якщо можна так сказати. Його називали "чудом", яке обернулося трагедією. Адже, навіть якщо людину вдалося "перезавантажити", наслідки були катастрофічними. У когось вибухала емоційна сфера, або по научному активувалась лімбічна система. Такі люди переживали все настільки гостро, що це перетворювало життя на муку. У інших більше активувалась префронтальна кора — знижуючи емоційний спектр, а іноді вимикаючи емоції взагалі. — Чому саме ці зони? — запитала Марі, піднявши голову, вперше подав ознаку того, що вона слухає. — Лімбічна система відповідає за наші емоції, пам’ять і мотивацію. Вона — як емоційний двигун нашого мозку, такий собі центр управління почуттями. Брінт впливає на нейрони цієї зони, підсилюючи або спотворюючи їхню активність. Як це працює? До кінця ніхто не розуміє. Відомо лише, що ця сироватка стимулює підвищення кількості нейромедіаторів, таких як дофамін і серотонін, і це викликає гіперактивність. Він зробив паузу, переводячи погляд на Айсі, яка залишалась незворушною, ніби ця розмова зовсім її не стосувалась. — Що ж до префронтальної кори, — продовжив Одін, повернувши погляд до Марі, — це зона, яка відповідає за раціональність, самоконтроль і планування. Якщо лімбічна система — це наші емоції, то префронтальна кора — їхній гальмівний механізм. Вона дозволяє нам оцінювати ситуацію, придушувати імпульсивні дії та приймати рішення на основі логіки, а не емоцій. Брінт, ймовірно, впливає на зв'язок між цими зонами через зміни в дофаміновій регуляції. Дофамін, серед іншого, грає ключову роль у передачі сигналів між префронтальною корою і лімбічною системою. Порушення в балансі цього нейромедіатора можуть змінювати роботу кори, викликаючи або надмірне посилення її функцій, або майже повне вимкнення. У результаті, емоції або стають неконтрольованими і гіперболізованими, або навпаки, приглушеними до такої міри, що людина майже втрачає здатність їх відчувати. Спайс поглянув на Марі й безмовно поспівчував їй. Кольори навколо дівчини виглядали так, ніби хтось узяв палітру художника й випадково розлив фарби. Вона кивала, роблячи вигляд, що розуміє, але очі Спайса бачили повну плутанину в голові. "Ще кілька таких лекцій від Одіна, — подумав Спайс, ледве стримуючи посмішку, — і Марі вирішить, що жити з ним — це те саме, що відвідувати університет без перерви на обід." Но Одін продовжував далі: — Ну або третій варіант, напевно, найгірший, якщо не враховувати смерть. — голос чоловіка почав звучати більш похмуро. — Це "пусті". Їхній мозок і тіло витримують, нейромедіатори нічого не порушують, але руйнується їх особистість, залишаючи лише оболонку. Вони можуть бути небезпечними або просто завмирати, мов зламані ляльки. І все ж, людей це не зупиняє. Всі прагнуть “покращеного” життя. Підпільні лабораторії ростуть, мов гриби після дощу. Люди зникають безвісті. І ніхто не знає, скільки таких жертв буде завтра. Багатьох зачаровувала ідея надлюдських здібностей, які могли пробудитися після переродження. Мрії про те, щоб стати швидшим, сильнішим, розумнішим чи навіть здатним змінювати реальність, керувати чимось надприродним. Для когось це була можливість стати героєм, захисником слабких, "суперменом", який врятує світ від хаосу і руйнувань. Але для інших — це був шанс розкрити приховані амбіції, викликати хаос і зруйнувати старий порядок, у якому вони ніколи не знаходили собі місця. Одін замовчав і віддав “мікрофон” Айсі. Після паузи, сповненої важкого мовчання, вона нарешті порушила тишу, знов продовжуючи здирати етикетку: — Ніхто не розуміє, як ми докотилися до цього. І найгірше — ніхто не знає, що чекає наш світ далі, — сказала вона рівним, звично байдужим тоном, який лише підкреслював порожнечу її слів. — З одного боку, ми знайшли підтвердження, що наша реальність не єдина. Ми не самотні у цьому всесвіті. Це справді неймовірно. Ми бачимо істот, які наука не в змозі пояснити, можемо керувати силами, що кидають виклик будь-якому раціональному поясненню. Але... Вона зупинилася, немов обдумуючи наступні слова, але за неї закінчив Одін: — Але ми настільки розумні, що, у своїх пошуках відповідей, вирішили загубити самих себе, — Його голос звучав, мов відлуння далеких спогадів. Тиша, яка настала, була важкою. Спайс не витримав і удавано весело протягнув: — Ну що ж, чудова історія. Просто святковий настрій. — Ти своїм сарказмом всіх дратуєш, Спайсе. — буркнув Одін. Сидячи в напруженій атмосфері кімнати, Спайс з усіх сил намагався стримати хвилю спогадів і розпачу, що постійно наближалася. Його зухвала й іноді дратівлива поведінка не була просто маскою — це був його метод боротьби. Через жарти, сміх і навіть свої емоційні сплески він не тільки долав власні проблеми, але й допомагав іншим боротись з їхніми. Хтось вважав його дурнем, хтось — позбавленим здорового глузду, але це був його спосіб існування. Айсі й Одін бачили його в найгірші моменти. Вони знали, яким Спайс був, коли всі емоції переповнювали його, коли він тонув у безперервному самозвинуваченні. Вони бачили, як він розпадався на частини, як намагається втопити проблеми в алкоголі, і як він збирав себе докупи. Спайс довго намагався відпустити минуле і почати ніби з чистого аркушу сподіваючись, що це допоможе стати сильнішим. Перед ними він не мав потреби щось доводити — вони в трьох звикли підставляти одне одному плече. Їхній зв’язок був побудований на взаємному розумінні того, що всі вони, по-своєму, зранені. Але для Марі було інакше. Вона ще не бачила його слабким, не бачила тієї сторони, яка все ще приховувала страхи й біль. Перед нею він хотів виглядати сильним, надійним. Хотів стати тим, хто допоможе їй знайти рівновагу, тим, хто зможе витягнути її з хаосу, у який вона занурилась. — Тиша — це не для мене, — заявив Спайс, обвів поглядом кожного з них і злегка всміхнувся. — Ну ви серйозно? Такі похмурі, наче вже на своєму похороні. Хтось має сказати: "Хей, народ, ще не все втрачено!" Усі ми могли вже бути прикопані під землею, але, раз ми тут, значить, не все так погано. Марі подивилася на Спайса, її погляд був важким, але рішучим. — Як ви вмерли? — запитала вона просто, дивлячись йому прямо в очі.