Шепіт Часу

      Юна повертається додому. З кожним днем на дворі ставало прохолодніше. Все ж таки прийшла осінь. 3 курс університету. Потрібно вчитись, але в Юни це не виходило, бо зараз в її голові не навчання, а розкриття таємниць: символ, прокляття, Марк. З кожним днем вона влізає у різні небезпеки, але зупинятись і думки не було.       Проходять дні, але Марк не виходить на зв’язок. Зрозуміло, що у них не було ні номерів телефонів один одного, нічого такого. Але Юна майже кожен день шукала його на тому ж місці, а він не з’являвся там. Юна в розпачі, їй так сумно було досить давно. Ніяких знаків вона не помічала, більш за все їх просто не було. Юна відчувала дивне тепло на зап’ясті, коли думає про Марка. Вона не розуміє, що це означає. «Невже все повертається назад? НІ, я хочу дійти до кінця!» - пролунали ехом слова по її кімнаті як мотиваційна хвилинка. «Можливо скоро я все дізнаюсь». Їй треба постаратися. Знову прогортаючи книгу в якій є дивний символ, вона помічає вирвану останню сторінку, тому вона захотіла зайти в ту лавку, але її мабуть вже не існує.       В університет вона не ходила, але казала мамі зовсім інше. Замість навчання вона просто блукала по тих вулицях де бачила Марка, але нічого. Згодом Юна вирішила прогулятись іншим маршрутом, там відкрили ярмарку. А поблизу раніше розташовувалась лавка або іншими словами – книгарня. І дівчина помітила, що лавка все-таки стоїть на місці. Юна була в шоці.       Тому вона вирішила завітати у лавку. За прилавком стояв той самий продавець, що і продав їй ту книгу. Він привітався до покупця:       - Привіт! Ти вже тут вдруге! Вирішила зайти сюди за наступною книгою? – запитав продавець.       - Ммм… можливо так..,- відповіла Юна, вона не хотіла розповідати йому, що лавки тоді не було, продавець може подумати, що вона з’їхала з глузду.       - Добре, тоді йди роздивляйся, а якщо потрібна буде допомога, просто підізви мене за іменем.       - Без питань, а як вас звати?       - Джонні. – по доброзичливому відповім продавець.       - А я Юна.       Джонні виглядав доросліше за Юну на років 6, але все рівно він був дуже красивий: стильно вдягнений, впевнений, спокійний, та на вигляд досить мудрий. Проходячи крізь маленькі стелажі, вона згадала за ту вирвану сторінку, тому вирішила запитати у Джонні, що це таке.       - Джонні, вибачте, в мене до вас є питання.       - Слухаю.       - В книзі яку я придбала у вас, була вирвана остання сторінка, ви не знаєте що це значить? І що за дивний символ там був написаний?       - Книга з тобою зараз, щоб переглянути?       - На жаль, ні.       - Добре. Символ кажеш? – запитав продавець.       - Я не просто так знайшла цю книгу…       - Якщо він повторюється, значить, у нього є значення. Але чи справді ти хочеш знати, що це означає?       - Цей символ вже з’являвся в інших місцях. – наполегливо каже Юна.       Джонні дивується, у нього змінилась міміка, але не сильно, він все-таки тримає свої емоції при собі, і додав:       - Можливо, це не ти знайшла цю книгу, а книга знайшла тебе, – він задумався і продовжив. – Якщо символ переслідує тебе, то можливо він хоче, щоб ти щось відкрила? Здобула може якусь інформацію?       - Я.. я не знаю. Все виглядає загадково. Добре, дякую за інформацію, гарного дня!       - І вам.       Після цієї розмови Юна виходить із книгарні злегка розгублена після розмови з Джонні. І тут вона стикається з молодим хлопцем. Він випадково проходив повз.       - Вибачте, будь ласка, я вас не помітив, – бачив, що дівчина схвильована добавив. – З вами все добре?       Хлопець стоїть та підтримує її, щоб дівчина не впала, бо по обличчю юначки склалось враження, що вона знепритомніє.       - Так, дякую, все нормально, – відповіла Юна. - Я вас десь бачила? Виглядаєте знайомим. Дівчина відсторонилась, бо їй стало ніяково трішки, не кожен день такі ситуації виходять.       - А, так, я працюю неподалік. В кафе. Пам’ятаю ви там заснули, то я вас тоді і розбудив. – доброзичливо і з усмішкою на устах відповів юнак.       - Точно! Я пам’ятаю вас. Вибачте, що я тоді себе так повела, я була досить втомленою.       - Нічого страшного, все добре. А як вас звати, красуне?       - Юна. А вас?       - Джехьон. Приємно познайомитись. Давайте, щоб загладити мою вину, я вас пригощу кавою в кафе де я працюю.       - Не варто, я вас вже давно пробачила.       - Ходімте-ходімте.       Юна та Джехьон все ж таки пішли. Вони домовились звертатись один до одного на «ти», тому що різниця у віці мала. Під час цієї міні прогулянки до кафе, вони розговорилися. Юна дізналась, що Джехьон працює недавно, і йому лише 22 роки та в нього є менша сестра яку він опікує, але чому, він не сказав, це вже мабуть більш близька розмова, не для всіх. Юна розповіла лише те, що любить читати книги та прогулянки, ну і свій вік звісно. По розмові виходить так, ніби вони здружились, але поки говорити рано. Час покаже.       - Тримай, я і тістечко тобі захватив. - сміється Джехьон.       - Ха-ха-ха, дуже дякую!       Час проходив легко, на подив Юна не згадувала за символи і за ті таємниці, їй на душі ставало значно легше. Просиділи вони не довго - у Джехьона закінчувалась зміна, та і Юна вже збиралась додому.       - Дякую за весело проведений час. Давно не відпочивала так. – каже Юна.       - Так, і тобі дякую. Заходь сюди частіше, я тут працюю майже кожного дня.       В Юни з'явилось таке відчуття наче вона знає його. З ним було просто спілкуватись, здається вони здружились, бо Джехьон Юні сподобався як людина та можливо як друг.       Сам Джехьон був дуже щирий, але не все розказував, бо вони по суті незнайомці. Але він життєрадісний, та із-за цього в Юни і склалось такий хороший відгук за цього хлопця.       Можливо так і почнеться їхня дружба. Бо в Юни не було друзів. Зате у неї є чудова сім’я, і недавно додались ще декілька секретів та нові знайомі.       Здається життя набирає обіг.       *від обличчя Марка*       Марк сидів у темному приміщенні, впершись спиною в холодну стіну. Він заплющив очі, але перед ним знову постало її обличчя. Юна. Її голос лунав у його голові, слова віддавалися відлунням: «Ти боїшся мене?». Він мав би забути її. Мав би змусити її теж забути його. Але чомусь, чим далі він від неї, тим сильніше відчуває її присутність.       Марк провів пальцями по зап’ясті, де горів символ. Щоразу, коли він думав про неї, біль ставав сильнішим. І раптом — короткий уривок спогаду. Він стоїть серед руїн. Вітер піднімає попіл у повітря. Перед ним силует дівчини… але це не Юна. Або все ж вона? «Ти не маєш права пам’ятати,» — шепоче голос. Але Марк чув інший голос, її. Йому це здалось.       Юнак відчув, як світ навколо нього похитнувся. Голова розколювалася від болю. Спогад, який не належав цьому життю, знову повернувся. Дівчина стояла перед ним, її очі були такими ж, як у Юни. Вона щось говорила, але слова тонули у шумі вітру. Марк зробив крок уперед, простягнув руку… і все зникло. Його серце стискається від болю, і він думає: «Я не маю права її пам’ятати, але чому тоді забути – ще важче?». Він розплющив очі й важко зітхнув: «Скільки ще разів це повториться?».