Шепіт Часу

      Юна стоїть перед старовинною будівлею, але вона її не впізнає, її руки в крові. Вона бачить силует Марка, але він виглядає по-іншому – у старовинному одязі. Він дивиться на неї з болем, а вона чує свій власний голос, але не розуміє, що говорить. Вона стоїть поруч із ним, і між ними немає страху – тільки відчуття чогось важливого. Марк різко хапає її за руку і каже: «Ти не повинна цього пам’ятати» - прошепотів він, але в його очах було щось інше – ніби він сам хотів, щоб вона все згадала. Він дивиться на неї так ніби вона для нього найцінніше, але він її втрачає. Вона торкнулася його пальців, намагаючись утримати… але все зникло..       Юна прокинулась з холодним потом, з сильним серцебиттям, відчуваючи, що це був просто сон. Вона починає відчувати, що їхній зв’язок із Марком тягнеться з минулого. Сон натякає, що вона вже колись була частиною цієї історії. Після пробудження вона не може викинути це з голови.       Після цього важкого сну, вона взяла себе в руки і пішла приводити себе у порядок: умиватися, робити зачіску і згодом вдягатись. Юні було важко на душі. Що цей сон значить? І чому вона це не пам’ятає? Та чому Марк нічого їй не розказує? Ці питання не покидали її голову як і той сон.       Все-таки щоб провітрити голову та заспокоїтись Юна захотіла прогулятись. Вирушивши знайомими вулицями вона просто ходила, а думки нікуди не дівались. Взагалі випадково Юна побачила його – Марка, він стояв у тіні якогось будинку, ніби не знає, чи варто підходити. Коли Юна бачить Марка після довгої відсутності, у неї стискається серце, але вона цього не усвідомлює. Дівчина не може стриматись і йде до нього. Її серце б’ється ще швидше – не тільки через сон, а й через сам факт, що він знову тут. Вона не злиться, а швидше… переживає, бо боялася, що більше його не побачить.       Марк стоїть, ніби хоче піти, але цього разу не робить цього відразу. Юна підходить ближче, і між ними відчувається щось нове – не просто напруга, а щось тепле. Юна каже вперше:       - Ти знову зник, – ці слова Юна промовила з болем на душі. – Я думала ти зник назавжди, - її голос звучав тихіше, ніж вона хотіла.       - Ти  знаєш, що я не можу.       Він усміхнувся, але в його очах не було радості. Вона зробила крок ближче. Він не відступив. «Чому мені здається, що знаю його краще, ніж можливо?» - подумала Юна. Вона хоче запитати його про сон, але боїться, що він або заперечить, або гірше – зникне. Марк бачить її розгубленість, і його рука мимоволі смикається, він хоче її торкнутися, але стримується. Вона вдивлялась в його очі, шукаючи відповідь. Але він мовчав.       - Марку… - її голос затремтів, хоча вона намагалася цього не показувати.       - Не треба, - він заплющив очі, ніби хотів стерти цю розмову.       Вона хотіла доторкнутися до його руки – просто щоб упевнитися, що він реальний. Але перш ніж вона встигла, Марк сам схопив її зап’ястя. Його дотик був легким, але водночас міцним, ніби він сам не знав, відпустити чи ні. Її серце зробило дивний удар, коли їхні пальці майже переплелися. Марк затримав погляд на ній, надто довго, надто глибоко..       - Не варто, - прошепотів він. Але не відпускав.       Вона не змогла вимовити ні слова, просто дивилася на нього. Її пальці мимоволі легенько стиснули його руку. Він різко здригнувся і відступив, ніби цей дотик його обпік.       - Що ти приховуєш від мене? – запитала Юна, намагаючись стримати хвилювання.       Марк стиснув кулаки. Його погляд змінився – тепер у ньому було більше болю, ніж злості.       - Я знав, що так станеться… - сказав він майже шепотом. – Але не міг зупинити.       - Що саме? – її голос ледь чутний, але серце билося гучніше за вітер. Марк на мить затримав подих. Він ніби хотів сказати їй правду. Але не сказав. Він зробив крок назад.       - Забудь про це, Юно, - тихо промовив він.       Вона стиснула кулаки.       - Я більше не дозволю тобі просто тікати. Він завмер. Лише на мить. Потім, не сказавши ні слова, зник у тіні будівлі. Вона дивилася в порожнечу, куди щойно зник Марк. Її губи ледь ворушилися, повторюючи його слова:       - Я знав, що так станеться… - прошепотіла вона, не усвідомлюючи цього.       Їй було холодно, хоча вітер зовсім стих. По виразу обличчя Юни можна було побачити, ніби сталась трагедія, її серце сповнене болю. Юна стояла на місці довго, наче вона статуя, не рухаючись. Додому вона йти не хоче, бо там її будуть питати, що з нею. Дівчина просто хоче, щоб хтось говорив. Її ноги самі привели її до кафе. Вона не хотіла бути одна. Не зараз.       Джехьон був там, за стійкою, усміхався відвідувачам.       - Юно! Ого, ти виглядаєш… виснажено. Все добре? – він помахав їй рукою.       Вона тільки кивнула і сіла за найближчий стіл.       - Схоже, комусь терміново потрібна кава, – сказав він і поставив перед нею чашку.       - Дякую, – тихо промовила вона.       Вона тримає чашку в руках, але не п’є, просто дивиться перед собою. Джехьон сів навпроти, схрестивши руки.       - Я не буду питати, що сталося. Але якщо захочеш – я тут.       Юна вирішила не розказувати про Марка Джехьону, але він все одно відчув, що вона розбита. Щоб обстановка не була напруженою, Джехьон вирішив, що варто трішки пожартувати, щоб Юна посміхнулась, та відволіклась. Їй потрібно розслабитись. Але всередині їй боляче – бо вона знає, що знову втратила Марка.       Юна подивилася на годинник і здивувалася, як швидко минув час. Вона подякувала Джехьону, щоб він підтримав її, і веселив, їй справді трішки стало легше на душі. На вулиці вже було темно, і від холодного повітря її кинуло в дрож. Вона підняла комір куртки і швидко попрямувала додому.       - Мені просто здається… ніхто не стежить. Правда? – тихо промовила Юна.       Недалеко відійшовши від кафе, Юна побачила одну знайому людину:       - Юно? О, яке щасливе співпадіння! – почула вона знайомий голос. Від несподіванки вона здригнулася. Перед нею стояв Джонні – такий самий спокійний, ввічливий і доброзичливий, як завжди.       - Привіт… - Юна намагалася посміхнутися, але чомусь їй стало не по собі.       - Пізно вже, хіба не? – Джонні глянув на небо. – Дівчина не повинна ходити сама в такий час.       - Я була в кафе, - вона намагалася говорити спокійно, хоча щось у його погляді насторожувало.       - Ти завжди така допитлива, Юно, - сказав він, і його усмішка стала ще ширшою. – Знаходиш відповіді?       - Намагаюся, - Юна трішки награно посміхнулась, вона справді хотіла посміхнутись щиро, але останні події кололи її душу. – Мені вже час йти, до побачення!       - Бувай, Юно!       Як тільки вона відійшла від Джонні, відчуття тривоги не зникло. Навпаки, стало ще гірше. Раптом її руку пройняв різкий холод. Вона машинально потерла зап’ястя. Але коли глянула – її серце пропустило удар. Ледь помітний контур символу проявлявся просто на її шкірі.       - Ні… цього не може бути.. – прошепотіла в тривозі Юна.       В паніці вона старається стерти символ, але він не зникає.       - Це такий же самий символ як у Марка..       Навпаки, ставало ще гірше – він почав ніби слабко світитися в темряві. А тоді – вона почула його. Голос. Ледь чутний, ніби вітер шепотів їй у вухо. Але вона не могла розібрати слів.