Шепіт Часу

      Легкий вітерець колихав пелюстки білих квітів, що росли довкола. Сонце заходило, залишаючи в небі м’які відтінки рожевого та золотого. Юна сміялася, втікаючи вперед по вузькій стежці між деревами. Марк наздоганяв її, удавано бурмочучи:       - Якщо ти ще раз від мене втечеш, я не обіцяю, що дам тобі фору. Вона зупинилася, грайливо повернувшись до нього, її очі сяяли в променях сонця.       - Ти завжди мене ловиш, – прошепотіла вона.       - Завжди. – Він обережно взяв її руку і підніс до своїх губ. Його дотик був теплим, рідним.       Вони стояли, дивлячись один одному у вічі. Марк злегка нахилився, поклавши свою долоню на її щоку.       - Я не хочу, щоб цей момент закінчувався… - його голос став тихішим, майже як подих.       Юна відчула, як її серце затріпотіло. Вона торкнулася його зап’ястя, погладила ніжно.       - Він і не закінчиться. Ми будемо разом.       Марк усміхнувся, але в його очах промайнуло щось схоже на страх.       - Пообіцяй мені… якщо щось станеться… ти знайдеш мене.       - Що ти таке говориш? – Юна засміялася, але її усмішка швидко зникла, коли вона побачила його серйозний вираз.       - Пообіцяй, – повторив він, торкаючись її підборіддя. Вона зробила вдих, відчуваючи якийсь невидимий тягар на серці.       - Обіцяю, – прошепотіла вона.       Юна різко відкриває очі, вражена тим наскільки реальним був цей сон. Її серце все ще калатає від дотику Марка. Вона торкається свого зап’ястя – і помічає, що символ ще більше проявився. В голові лунають його останні слова: «Пообіцяй мені…ти знайдеш мене.».       Юна сіла на ліжко, намагаючись впіймати повітря. Її серце гупало в грудях. Її пальці торкнулися зап’ястя, і вона застигла. Символ. Він став виразнішим, ніж учора.       - Це… не може бути, – прошепотіла вона.       Вона зімкнула кулаки.       - Я повинна знайти його. Він знає відповідь.       Після тієї болісної ситуації пройшов тиждень. Обдумуючи цей фрагмент видіння, Юна зрозуміла, що вони з Марком не чужі люди - вони дуже близькі, вони кохали один одного. Юна переживала одразу декілька почуттів: біль – Марк знову зник, і знову без ніяких натяків; кохання – її любов стає яснішою до Марка, після сну вона зрозуміла, що завжди кохала його; розпач – підказок немає, Марк нічого не говорить; радість – вона зустріла нових друзів – Джехьона та Джонні. Тому все змішалось, і Юна не знала, що робити далі. Просидячи пів дня у своїй кімнаті, їй набридло нічого не робити, вона захотіла піти в кафе навістити Джехьона, але сьогодні не його зміна. До Джонні йти було ніяково, бо вони не були близькими, та і книги їй не потрібні, щоб завітати в лавку. Це була субота, нічого було робити. Тому Юна вирішила піти в парк недалеко. Одягнувшись тепленько, бо вже осінь, вона вирушила. Виходячи з домівки вона помітила на підлозі біля дверей лист: «Потрібно поговорити. В 18:00 в покинутому будинку на даху навпроти Книгарні. М».       Юна хутко побігла до зупинки, бо часу залишалось не багато, написавши листа мамі в месенджері, що вона скоро повернеться. В душі був трепіт, вона нарешті побачить його. Ці дні він не виходив з її думок. Вона відчувала, що також потрібна йому.       Прибігши на заплановане місце, Юна піднімається по сходах на дах. І бачить вже майже рідний силует – Марка. Він стоїть, повернувшись до неї спиною, дивлячись на місто. Вона затамовує подих – він тут. Коли він повертається, в його очах тиша, змішана з болем і полегшенням.       - Ти прийшла, – його голос тихий, майже шепіт.       - Ти покликав. Я рада тебе бачити..       Марк стояв зі сумним обличчям.       - Я бачила нас. В іншому житті…       Марк завмирає, очі темніють, пальці мимоволі стискають край куртки. Вона мовчки показує зап’ястя – символ проявився ще більше. Він бере її руку і проводить пальцями по знаку.       - Це… не повинно було статися.       - Що?       - Символ. Він з’являється, бо ти наближаєшся до чогось, що… змінить усе.       - Але чому? Його погляд стає сумним:       - Бо ти наближаєшся до розгадки.       Стояли вони у тиші один момент1 . Юна розглядала Марка так, ніби боялась, що він зникне назавжди, і вона старалась запам’ятати як він виглядає, щоб назавжди залишився у її серці.       - Я маю розповісти тобі правду, - сказав Марк. – Ти вже далеко, щоб відступити, тому я довіряю тобі.       Юна не могла повірити цим словам ні про правду, ні про довіру. Для неї це як мед на душі.       - Почнем з початку. Я був звичайним юнаком на ім’я Маркус, але моє життя перевернулись з того часу, як мене хотіли піднести в жертву заради одного ритуалу, щоб воскресити одну людину. Так як у мене не було родичів і друзів, мене ніхто б не шукав, тому їхній вибір впав саме на мене. В мене була лише ти, але ніхто, на щастя не знав, про наші стосунки, тому ти і була в безпеці, точніше твоя душа. Але щось у них вийшло не так, і їхній ритуал відбився на мене прокляттям безсмертя. Простіше кажучи із-за їхньої невдачі тепер страждаю сотні років саме я. Побочні ефекти прокляття - це видіння, які ти теж бачила зі мною; недовга пам’ять, лише видіння показують мені, що було раніше, але обличчя того чаклуна, який створював той ритуал я пам’ятаю і досі…       Юна стоїть у сильному шоці. Їй стало важко дихати від цієї інформації. Серце б’ється з неймовірною швидкістю, а долоні пітніють від тривоги. Вона тремтить, її думки розбиті. Вона відчуває сум, злість, любов – усе разом. Їй боляче уявити, що він страждав стільки років наодинці.       - … з кожним десятиліттям моя пам’ять робиться слабшою, але тебе я пам’ятаю добре, бо видіння найчастіше з’являлись саме з тобою. З моменту коли я став безсмертним мені було 22, зараз мені 227 років. Символ називається Шті, отримав я його одразу, і одразу став безсмертним, але зрозумів я це набагато пізніше. На жаль, ти хворіла тоді, і тобі залишалось недовго, ти померла у мене очах…       - Я…я навіть не знаю, що сказати. Мені тебе дуже шкода! Я впевнена ми знайдемо вихід як зруйнувати це прокляття, я відчуваю, що я вже близько до розгадки.. – Юна це сказала у розпачі, але її обличчя не подавало виду, що вона ридає всередині. Страждала найбільше її душа, яка потихеньку згадує уривки свого минулого життя.       - 227 років… - прошепотіла вона, не в силах прийняти почуте.       - Це було не життя, а покарання, – тихо відповів Марк. - Тому я і казав тобі зупинитись, щоб ти не страждала, тому тоді ти і не знала, про те прокляття, – з глибоким сумом Марк розказує цю історію. - Мені важко бачити як ти страждаєш. Я старався тебе оберігати, щоб ти не накоїла помилок.       Її пальці стиснулися в кулаки. Вона не витримала.       - Майже 227 років ти був один? – її голос здригнувся.       Він не відповів.       - Як ти міг витримати?.. – сльози підступили до горла.       Юна робить крок вперед і просто притискається до нього. Марк спочатку застигає, але потім міцно обіймає її у відповідь. Його рука тремтить, коли він проводить пальцями по спині. А Юна плаче. Це були довгоочікувані обійми, через стільки років. Коли вона його обіймає, вона відчуває його біль тілом—як він тремтить, як він мовчить, ніби не вірить, що це насправді відбувається.       - Просто дозволь мені бути поруч… - прошепотіла вона.       Його плечі здригнулися. А потім—наче хтось зламав стіну. Його руки стиснули її, ніби боялися відпустити. Вона чула його серцебиття. Воно билося швидше, ніж вона коли-небудь чула.       - Я більше не можу, – його голос був тихий, зломлений.       - Я теж, – Юна заплющила очі.       Вони простояли так декілька хвилин, насолоджуючись моментом. Юна піднімає голову і дивиться йому в очі:       - Я допоможу тобі, навіть якщо ти цього не хочеш, я клянусь. Марк торкається її волосся і каже:       - Ти не повинна цього робити,  - Марк з турботою звертається до Юни.       - Але я зроблю. Я знайду спосіб.       - А якщо це все зруйнує? Все, що у тебе було?       - Гірше ніж жити без тебе, не буде.       Марк торкнувся її щоки, з тривогою вдивляючись у її очі.       - Це неправильно, - прошепотів він.       - Але ти все одно цього хочеш, – відповіла вона.       Мить. Її серце завмирає. Марк нахиляється, і коли їхні губи зустрічаються, світ ніби зникає. Ніжно. Повільно. Безмежно обережно. Вона відчуває його тепло, його біль, його самотність. Він цілує її так, ніби боїться, що вона розтане в його руках.       Після тих моментів які надихнули Марка знову жити він довго роздивлявся символ на руці Юни. Він прекрасно знає як він виглядає, але він думав, обдумував, що буде далі, і що краще треба робити. Але він розуміє, що все йде не так, як мало б. Юна почувається щасливою в цей момент… але щось чекає попереду.       Він дивився на її зап'ястя. Символ був ще яскравішим. Його пальці легенько торкнулися знаку, і щось змінилося. Його обличчя напружилось.       - Юно… ти не повинна була мене знаходити.       Вона лише стиснула його руку у відповідь.       - Але я тебе вже знайшла, і нікуди не зникну, пообіцяй, що ти теж не зникнеш. – в надії були сказані слова, що Марк відповість те саме.       - Обіцяю.       Вони знову обійнялись, і кожен мріяв, щоб цей день не закінчувався. Але цей день не безкінечний, треба щось робити, аби знищити прокляття.       - Мені час йти,  – з сумом на обличчі прошепотів Марк. – Мій номер телефону на папері, бувай..       Марк передав їй папір з номером телефону та пішов.       - Я кохаю тебе, Марку! – крикнула Юна, але вона не знає, чи почув він це, чи ні.       Марк почув. Він ніжно посміхнувся, і скрився в темряві. Людським зором його видно вже не було. І Юна пішла додому, згадуючи ці моменти, запам’ятовуючи їх назавжди…