Шепіт Часу

      Минуло кілька днів після тієї зустрічі з Марком. Юна прокидалася вранці з думкою про нього. Вона перебирала в голові його слова, знову і знову пригадувала момент їхніх обіймів. Їй здавалося, що цей спогад – єдине, що тримає її у реальності. Але час не стоїть на місці.       Вона ходила до університету, хоча навчання все більше відходило на другий план. Джехьон майже кожен день заходив у її життя – він завжди знав, як її розсмішити, навіть коли Юна не мала настрій. Юна і Джехьон все більше зближуються. Він стає її опорою, з ним вона може розслабитися і хоча б ненадовго забути про свої переживання. Вони стали справжніми друзями. Юна може поділитися з ним частиною своїх думок, і він її підтримує, і навіть пропонує допомогу.       - Ти сьогодні знову задумлива, – він поставив перед нею чашку кави.– Що таке?       - Нічого, – посміхнулася вона, намагаючись виглядати бодай трохи спокійніше.       - Я вже добре тебе знаю. Це не "нічого", – Джехьон склав руки на грудях. – Може, ти в когось закохалася?       Юна відчула, як її серце зробило зайвий удар.       - З чого ти це взяв? – вона нервово відвела погляд.       - Ну не знаю… – він примружив очі. – Ти весь час дивишся кудись вдалечінь, ніби тебе там хтось чекає.       Вона справді чекала. Але чи можна було це сказати? Пізніше того ж дня. Юна і Джехьон домовилися пройтися містом. Вони гуляли вулицями веселились, але не довго, бо частий мешканець у її голові було її кохання – Марк.       На телефон прийшов лист від незнайомця:       - Привіт! Це Джонні, я придумав, як зможу тобі допомогти. Забігай до мене в книгарню сьогодні. Я працюю до 10 вечора, тому заходь в любий час.       - Привіт. Добре. До зустрічі.       Вона попрощалася з Джехьоном, сказавши, що має ще дещо зробити. Вже сутеніло, і на вулиці стало прохолодніше. Йдучи до книгарні, Юна не могла позбутися легкого хвилювання.       "Чому Джонні хоче мені допомогти? Що він знає? Мабуть він дуже розумний і розуміється на таких речах, але було б дуже цікаво! Надіюсь він мені допоможе."       Вона зайшла всередину, і знайомий запах старих книг огорнув її. Джонні стояв за прилавком і посміхнувся:       - О, ти прийшла. Це добре. У мене є щось для тебе.       Він дістав старовинну книгу, яку Юна ще не бачила. Юна відчула, як її серце стислося. Вона чекала відповіді, але Джонні лише усміхнувся.       - Чому мовчиш? Я не вчасно зайшла? — запитала вона.       - Ні-ні-ні, що ти. Я радий тебе бачити! Ти вже деякий час цікавишся символами, — спокійно сказав Джонні, відступаючи до однієї з полиць.       — І я згадав… десь тут була книга, в якій я бачив щось схоже. Він провів рукою по старих обкладинках, витягнув одну книгу і поклав перед нею.       - Ось, можливо, тобі це допоможе. Юна провела пальцями по обкладинці. Вона була стара, потріскана, ніби книга пережила сотні років.       - Ти бачив цей символ тут? — запитала вона, намагаючись приховати хвилювання.       - Так, — Джонні легко посміхнувся. — Мені він просто здався знайомим, тому я вирішив знайти цю книгу для тебе. Юна не знала, чи вірити йому. Він говорив надто спокійно.       - Дякую, Джонні, — вона кивнула, стискаючи книгу в руках.       - Без проблем. Якщо знайдеш щось цікаве, можеш поділитися, — підморгнув він.       - Дякую! Гарного дня! – з щасливим виразом обличчя Юна промовила ці слова, бо надіялась, що ця книга наблизить її до таємниць.       - І тобі! Заходь частіше, красуне! – щиро посміявся він.       Юна всміхнулася і вийшла з книгарні. Дівчина не очікувала таких слів від Джонні, але все-таки їй було приємно. Вони по-тихеньку здружилися. Юна повернулась додому і почала майже одразу гортати книгу. Сторінки виявились пожовклими, видно, що книга дуже стара. На одній із сторінок вона знаходить чітке зображення символу. Біля цього зображення були якісь записи, але частина тексту вирвана, ніби ніхто не хоче, щоб читав дізнався. Можливо це просто небезпечно? Або книга може попасти не в ті руки. Вона розуміє, що це може бути підказкою до прокляття Марка, але звісно вона ж і відчуває тривогу і за нього, і за себе. На останніх сторінках вона бачить ледь помітний напис, який змушує її серце стиснутись: «Прокляття ніколи не зникає, воно лише знаходить свою жертву». Після цього вона вирішила зателефонувати Марку, і він на щастя узяв слухавку.       - Привіт, Марку, як справи? В тебе все добре?       - Привіт, так, все звичайно стабільно, - відповів Марк і продовжив з якоюсь тривогою. - Я відчуваю, що ти якась неспокійна, щось сталось?       - Давай обговоримо наживо. - попросила Юна.       - Добре, тоді чекаю тебе у мене вдома.       Юна приїхала до будинку Марка, стискаючи книгу в руках. Її серце билося швидко. Вона знала, що ця зустріч буде важливою. Марк відкрив двері одразу, ніби чекав на неї.       - Заходь, - його голос був тихим, але теплим.       Вона зробила крок у квартиру, несміливо ступаючи всередину. Приміщення було доволі скромним — мінімум речей, немов тут не живе людина, а просто існує.       - Що сталося? - Марк помітив книгу в її руках і примружив очі.       - Я знайшла її у книгарні… Джонні дав мені її, бо цей символ йому здався знайомим. Тут написано про прокляття, але частина тексту вирвана.       Марк узяв книгу й обережно погортав сторінки. Його пальці затрималися на сторінці з символом. Вигляд у нього був напружений.       - Прокляття ніколи не зникає, воно лише знаходить свою жертву…  - тихо прочитала Юна.       Він різко закрив книгу.       - Це неправда, - голос Марка затремтів.       - Але що, як це правда? Що, як прокляття просто… чекає наступного?       Марк подивився на неї так, ніби вона сказала щось, що йому було страшно навіть обдумати.       - Це не твоя проблема, Юно.       - Марку… Ти знову намагаєшся мене відсторонити?       - Я намагаюся тебе захистити! - він різко підвівся, але одразу ж глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтись.       Юна не відступала.       - Я вже зайшла занадто далеко, і ти сам це знаєш.       Він опустив погляд на її зап’ястя. Символ здавався ще яскравішим.       - Я не хочу, щоб це зруйнувало тебе, - його голос став тихішим.       - Якщо ми нічого не зробимо, то це зруйнує нас обох.       Вона зробила крок уперед і торкнулася його руки.       - Я хочу допомогти тобі, Марку.       Він довго дивився на її пальці, що лягли поверх його долоні. Потім, несподівано для себе, зімкнув свої пальці навколо її руки.       - Я просто… не хочу втратити тебе ще раз. Юна здригнулася від його слів.       - Цього не станеться. У нас все вийде!       - Так ти права, треба думати оптимістично, - ніжно посміхнувся Марк.       Він повернувся до столу й узяв книгу, яку вона принесла.       — Добре. Давай подивимося, що це за книга. Але ти повинна обіцяти мені одну річ.       — Яку?       — Якщо я скажу тобі зупинитися — ти зупинишся. Юна зустріла його погляд.       — Не можу пообіцяти. Марк коротко видихнув, хитаючи головою.       — Ти справді не змінилася…       Вона хотіла запитати, що він має на увазі, але він уже гортав книгу. Тепер вони нарешті разом. І разом будуть шукати відповідь.       - Тут десь точно мають бути відповіді як знищити прокляття. – з серйозним лицем каже Марк.       - Я теж так думаю, до того ж деякі сторінки вирвані.       Марк та Юна вирішили пошукати в Інтернеті інформацію про книгу. Але в них не вдалось. Книга була написана від руки. Значить вона в єдиному екземплярі.       - Можливо Джонні знає більше?       - Я не знаю.       - оді я зайду до нього в книгарню завтра, запитаю.       Чим довше вони сиділи над книгою, тим більше питань у них виникало.       - Здається нам хтось заважає знаходити правду. Але це лише моя думка, - каже Марк.       - Вже досить пізно, мені варто йти. – з малим сумом каже Юна. Їй подобалось проводити час з Марком наодинці.       - Добре. Якщо будуть якісь новини, пиши або телефонуй. Будь обережна. Бувай.       Вони обійнялись на останок і Юна поїхала додому.       Через 20 хвилин після того як Юна прийшла додому, в будинок постукали. «Це мабуть Марк. Можливо він хоче мені щось розповісти? Мабуть він привіз ту книгу, яку я забулась в нього вдома.» - подумала Юна. Вийшовши на двір Юна помітила густий туман та було хмарно, бо зірок майже не було видно. Та в далечині щось світилось. Ліхтарі на її вулиці стояли, але світло в далечині було не від них. Коли Юна наблизилася до світла, її серце почало битися швидше. Вона зрозуміла, що то світиться символ. Світіння символу було нереальним — воно ніби ширяло в повітрі, мерехтіло, змінюючи форму. Вона ступила ближче, простягнувши руку, щоб торкнутися…       Шурхіт. Юна різко обернулася, але навколо не було нікого.       - Хто тут? - її голос зірвався на шепіт. Тиша. Десь далеко загарчав двигун машини. Вона повернулася до символу — і на мить здалося, що всередині знаку з’явився силует людини. Прокліпуючи вона зрозуміла, що це галюцинації. Шепіт. Той самий, що вона вже чула. «Прокляття…» Юна торкнулася свого зап’ястя. Їй стало холодно. Раптом позаду неї почулися важкі кроки. Юна не встигла озирнутися. Вона тільки хотіла зателефонувати Марку, але її телефон випадає з рук… Чиясь рука схопила її за лікоть. Вона хотіла закричати, але сильні пальці стиснули її плечі, штовхнули вперед. Світ змінився. Темрява. Біль.       Останнє, що вона побачила перед тим, як зникнути, була маска, що холодно блищала в місячному світлі. Темрява поглинає її.       Юна не вдома.