Палаю, бо ти поруч...Навіть темрява боїться нас!

Бібліотека скрипіла від старості. Дощ за вікном сипався снігом. Стіни ніби вслухались у тишу між ними. Вона сиділа на підлозі, притулившись до холодної шафи з книгами. Він — навпроти, напіву тіні, ніби не був тут тілом, тільки присутністю. ______ > — Ти не спиш, — тихо сказала вона. — Я слухаю, як ти дихаєш. — Це… дивно. — Це — єдине, що тримає мене тут. ______ Її дихання спіткнулось. Якщо б їй сказали це вчора — вона б втекла. Сьогодні — лиш дивилась на нього, і не знала, кого з них двох більше лякає ця правда. ______ > — Ти колись… був кимось іншим? — Був. Людиною. — А зараз? — Зараз я — уламок. Порожнеча. Але ти… Ти заповнюєш цю тріщину. І це змушує мене знову бажати. А я… не маю права бажати. > — Чому? ______ Він мовчав. Довго. Потім підійшов ближче. Сів поряд. Його коліна торкнулись її ноги — як холодна вода торкається вогню. ______ > — Бо коли я бажаю — світ ламається. — А якщо я скажу, що хочу, щоб ти бажав? Щоб ти не стримував цього… навіть якщо потім усе стане небезпечно? ______ Він затримав подих. Його рука потягнулась — і зупинилась у повітрі. Але вона вже нахилилась сама. Її пальці торкнулись його долоні — і вперше вона побачила: він тремтить. ______ > — Це небезпечно. — Ти небезпечний. Але я все одно поруч. ______ Його губи були холодні, як лід… але в ньому щось ламалось. Не різко. Не боляче. Ніби вона тихо витягала з нього отруту, доторком, поглядом, присутністю. ______ > — Я міг би забрати тебе. Назавжди. — Але не зробив цього. Чому? > — Бо вперше у житті я хочу, щоб мене… не боялись. А любили. Навіть якщо це — заборонено мені. ______ І коли вона схилилась до нього, коли він дозволив собі обійняти — це була не слабкість. Це було визнання, що більше нікуди не втекти. Ні від неї. Ні від себе. Її дотик — як вогонь під шкірою. Його обійми — як тінь, що вперше не душить, а захищає. І разом вони — як ніч і світанок, які знають, що триватимуть недовго, але все одно зустрічаються.