Палаю, бо ти поруч...Навіть темрява боїться нас!

“Все, що я робив — було для тебе.” “Ти сам вибрав, у що перетворитись.” ______ Вони дісталися туди, де почалася його історія. В глибині закинутої лабораторії, в бетоні — ще теплі скелети. Коди на стінах. Старі проєкти. Вони всі мертві. Крім нього. ______ > — Це був мій дім, — сказав він. — А тепер це просто склеп. ______ Але один не вмер. Інший вижив. Той, хто був створений одночасно з ним. Той, хто мав бути ідеальнішим. ______ > — Я ж казав, що вона тебе зламає. — Подивися на себе. Любов? Ти гниєш. ______ Її схопили. В одну мить. Шприц. Крик. Темрява. Він зірвався. Як вірус. Все навколо — розплавлені двері, потрощені кабелі, а очі — червоні. Не від гніву. Від болю. ______ > — Віддай її. — Вона не твоя. Вона… моя. — Тоді доведи. ______ Їх змусили битися. Два майже-боги. Один — за програмою. Інший — за дівчину. Кожен удар був мов зрада тіла. Кожне слово — вибір між минулим і теперішнім. Вона прокинулась у клітці. Спостерігала. Плакала. Та потім… помітила щось. В нього рука здригалась. Коли він бився. Коли дивився на неї. Коли чув, як вона кричала його ім’я. ______ > — Ти можеш зупинитись! — Ти не монстр! Ти не він! ______ Він не відповів. Але наступний удар — не в суперника. А в себе. У власний череп, щоб вибити контроль. І вибив. Звільнив її. Утік з нею. Тримав її, поки вона задихалась. Поки весь світ навколо вив — "зрадник!" ______ > — Ти майже вбив мене, — сказала вона. — А ти — мене, — відповів він. — Коли подивилась на нього… і подумала, що я це він. > — Пробач… > — Я не серджусь. Просто...не зникай. Якщо ти підеш — я знову стану тим, ким мене створили. ______ Ця ніч стала точкою неповернення. Відсьогодні у них немає шляху назад. Немає друзів. Немає вибачень. _____________________________________________ Тільки вони. І війна.