Тіні минулого

      Софія сонно протирала очі, ідучи в напрямку вхідних дверей квартири. На годиннику пʼята ранку. Хтось, а Софія підозрювала, що не хтось, а її сусід та по сумісництву колега, вже декілька хвилин без перестанку дзвонив у дверний дзвінок. Дівчина міцніше закуталась у ковдру та відкрила двері.       – До тебе неможливо додзвонитись. Зовсім розслабилась на посаді слідчого, – слова Паші подіяли на дівчину дивним чином. З моменту призначення на посаду Воронова пройшов тиждень. Тепер вся відповідальність лежала на ньому і в тому числі - нескінченні телефонні дзвінки у будь-який час доби. Їй же за цей період часу в поза робочий час жодного разу не зателефонували.       – Щось сталось? - ще досить сонно спитала слідча. – Якби не сталось, я би не стояв під твоїми дверима о пʼятій ранку. Збирайся, в нас труп.       Софія глибоко вдихнула та пройшла назад до квартири, пропускаючи до коридору Павла, який вже був зібраний і в очікуванні. Їй вистачило 7 хвилин, щоб привести себе у порядок після сну та вдягнутись. Не дивлячись на те, що з призначенням Максима більшість часу вона проводила в архіві, право розслідування в неї не забирали. Вона все ще слідчий і все ще може проводити слідчі дії.       До місця події – закинутої будівлі колишнього заводу на виїзді з міста вони дістались за 20 хвилин. На місці вже були всі, окрім самого керівника, до прибуття якого місцевість огородили. Сам Воронов прибув через декілька хвилин після Софії і Паші.       – Колеги, я не буду довго роздавати вказівки, буду лаконічним. З повідомлення нам відомо, що на колишній меблевій фабриці виявлено труп невстановленого чоловіка. Сама фабрика не функціонує вже близько 5 років, проте має декілька охоронців, які охороняють територію. Андрій – ви опитуєте охоронців та встановлюєте інших очевидців. Оксано – відеокамери. Софія, – начальник замовчав, уважно вдивляючись в обличчя підлеглої, – З вас огляд місця події, вам допоможе Павло. Можливо, знайдете якісь сліди. Після завершення збираємось у відділку. Там Данило і Юрій Петрович вже шукають інформацію про потерпілого, щоб хоч якось ідентифікувати його.       Отримавши вказівки, кожен направився виконувати свої задачі. Софія уважно оглянула приміщення – видно, що не функціонує давно. Жодної техніки немає, із людей – пару охоронців, які являють собою пенсіонерів, яким платять копійки. Вона підходить до тіла. Чоловік лежить на правому боці, навіть неозброєним оком видно – в нього численні переломи. Паша тим часом одягає рукавички, бахіли та розпочинає первинний огляд.       – Дивно, – задумливо каже експерт.       – Що саме? – так само задумливо запитує Софія, адже почала писати протокол.       – Що немає слідів масивної внутрішньої кровотечі. При падінні з висоти він обовʼязково мав би отримати множинні травми внутрішніх органів та голови, що спричинило б кровотечу. Але її ознак, принаймні зовнішніх, я не бачу. Більш детально скажу у морзі.       Вони мовчки продовжують свою роботу. Софія продовжує огляд та вирішує додатково обійти приміщення всього цеху. Вона підіймається на другий поверх – нічого, на третьому – нуль зачіпок. Її бентежить, що місце події занадто «чисте», ані слідів, ані якихось підозрілих предметів, ані ознак присутності сторонніх осіб. Все виглядає як самогубство або смерть з необережності. І саме місце – закинута будівля заводу змушує її багато думати – хто цей чоловік, навіщо він сюди прийшов або приїхав. Занадто багато питань, відповідей на які немає.       Вона спускається до Паші, тримаючи у руках папку із записаним протоколом.       – На території жодних слідів. Є відчуття, що місце спеціально підчистили, – дівчина ділиться своїми думками з експертом, поки той знімає рукавички.       – Або це самогубство. Або нещасний випадок. Не всі трупи – це вбивства.       Вони прослідковують, як тіло поміщають до службового авто, щоб доставити до моргу та не затримуються і самі лишають місце події до повернення Оксани та Андрія.       За пару годин слідчо-оперативна група збирається у кабінеті під головуванням Воронова.       – Я не бачу Маркевича, – говорить очільник, оглядаючи кабінет в пошуках експерта.       – Ми можемо розпочинати обговорення без нього. Вони зі Стеллою працюють у морзі, – відповідає Софія.       – Нагадаю вам, що на даний момент тут я вирішує коли і за участі кого ми розпочинаємо нараду, – сухо відповідає Максим, на що дівчина ледь стримується, щоб не закотити очі, – Добре. Результати розтину обговоримо пізніше. Що у вас, Софіє?       – Місце події чисте, жодних слідів присутності сторонніх осіб, жодних зачіпок, – вона відповідає монотонно, рівно, адже огляд місця події дійсно не дав ніяких результатів. Її доповідь підхоплює Андрій.       – Я поспілкувався із охоронцями. Попередні дві доби вони чергували без перерви. До будівлі ніхто не навідувався, нічого підозрілого не бачили та не чули.       Оксана, яка стоїть поруч із Андрієм, складає руки на грудях та також вступає у розмову.       – У мене є дещо. Загалом, на території відеоспостереження не ведеться. Це логічно, адже завод не функціонує тривалий час. Проте, я знайшла одну з камер, яка й досі пише. Якість погана, враховуючи, що вона була встановлена близько 10 років тому, коли ще працювало виробництво. У нічний час на камерах нічого не видно. Але, – дівчина витягує з кишені флешку, – Є відеозапис за попередній вечір. Зображення не чітке, не кольорове, але на ньому видно як до приміщення входять дві особи чоловічої статі – ставлю все на те, що це наш потерпілий та із ним ще хтось, – Оксана вимовляє це з почуттям задоволення від власної роботи. Поки що тільки вона дає деталі, які можуть мати значення для розслідування.       – Оксано, у нашій роботі припущення недопустимі. Ви або підтверджуєте ці факти, або вони не беруться до уваги, – тон Воронова різкий, він звик виконувати роботу чітко. За його особистим досвідом сумнівні факти рідко допомагають справі, вони скоріше заважають, – До речі, що в нас із особою потерпілого? Є якась інформація?       Данило встає зі свого місця та підходить до дошки. Туди він вивішує фото чоловіка, якого ще пару годин тому оглядали Софія та Паша.       – Сергій Полонний, 37 років, журналіст. Він відомий у вузькому журналістському колі через неодноразові скандали – любив проводити власні розслідування, які повʼязані із «елітою суспільства» – чиновники, багатії. У своїх статтях неодноразово критикував їх, чим навіть у власному колі був «білою вороною», бо працював вкрай необережно та імпульсивно. Тож, недоброзичливців в нього багато. Розлучений, дітей не має. Близьких друзів також не мав. З колегами по цеху відносин майже не підтримував.       – Добре, добре, це вже щось, – задумливо проговорює Максим, – Андрій, Юрій Петрович, їдьте до його колишньої дружини. Вона найближчий родич нашого потерпілого, їй треба повідомити про його смерть. Поговоріть із нею, можливо, їй щось відомо. Оксано – проїдьте до колишніх колег Полонного. Враховуючи його репутацію, вони можуть володіти інформацією.       Начальник виходить з кабінету підлеглих, у той час, як Оксана, Андрій та Юрій збираються їхати кожен по своєму завданню. Без вказівки залишається лише Софія. Вона прекрасно усвідомлює, що таке відношення з боку керівника зрозуміле, хоча і не виправдане – її репутація заплямована, а над відновленням прийдеться попрацювати немало часу.       Тож, недовго думаючи, дівчина виходить та прямує до моргу. Їй цікаво, чи дав розтин якісь результати. Проте, там вона нікого не знаходить, тож прямує далі – до лабораторії. Дійсно, там вона знаходить Стеллу, яка сидить за столом, та навпроти Пашу. Обидва кропітливо працюють над звітом про проведені дослідження.       Слідча входить до їх кабінету, чим привертає увагу Стелли, Павло продовжує робити нотатки.       – Як у вас справи? – вона сідає.       – В принципі, все так, як я і очікував – множинні переломи ребер, тазу, хребців, кінцівок, травма голови. Саме ці численні травми є причиною смерті. Але, є дещо цікаве, – експерт відриває погляд від звіту та переводить його на Софію, – Поруч із переломами, які виникли від падіння з висоти, є травми, які були отримані потерпілим за декілька днів до моменту смерті. Переломи декількох ребер не характерні для тих, які утворюються від падіння.       – А ще, на тілі виявлено численні синці, всі вони мають продовгувату форму і в цих же ділянках мікротріщини, – продовжує за Павлом Стелла, – І це свідчить про те, що напередодні його били.       Софія підпирає обличчя рукою та замислюється. Якщо в потерпілого вже були зламані декілька ребер, то яким чином він сам дістався території колишньої фабрики?       – З ним був ще хтось. Хтось, хто і привів його до того місця, – її погляд розфокусований та спрямований десь у бік, поки мозок намагається скласти дрібні зачіпки в єдине ціле, – Оксана казала, що знайшла відеокамеру, на якій видно два силуети, однак якість погана, неможливо нічого роздивитись.       – О, Левчук виявляється вміє бути корисною, – у тоні чоловіка чутно невіру, йому важко уявити, що Оксана може бути корисною для розслідування. У нього сформувалась стійка думка – вона в цьому колективі лише плете інтриги. І навіть коли їй вдається знайти інформацію або докази, він все одно ставиться до неї як до джерела негараздів у команді.       – Треба буде передивитись той відеозапис. Можливо, знайомі техніки могли б допомогти покращити якість та ми могли б встановити, хто приходив на територію. Софіє, передасиш мені флешку? – дівчина на прохання Стелли киває, однак вона все ще далеко думками. Слідча впевнена – це вбивство, однак дуже гарно приховане. Будучи керівником, їй було простіше звести всі докази один до одного, проте зараз вона не має на це права, вона лише підлегла, яка діє за вказівками. У цей же час.       Новина про смерть журналіста Сергія Полонного швидко розповзлась медіа. Видання, новини, блогери, всі тільки і говорили про вранішню новину. Звістка не оминула і його. Чоловік сидів у кріслі, переглядаючи одне за одним відео та публікації. Хтось розповідав про те, що журналіст покінчив життя самогубством через те, що не міг знайти визнання, хтось стверджував – це спланували колеги, які заздрили резонансним статтям. Проте він знав – причина далеко не в цьому.       Чоловік зняв окуляри та втомливо потер очі. Збоку зʼявився помічник.       – Він мертвий?       – Так. Зранку зʼявилась така інформація. Вечір того ж дня. Відділок       Команда знову зібралась у кабінеті керівника. Їм треба було обговорити результати роботи та подальші дії.       – Ми перевірили буквально всіх, хто колись працював із жертвою та тих, з ким він мав неприязні відносини. У них у всіх залізні алібі за останні дні, – звіт Оксани був коротким. Вона та Данило, який приїхав на допомогу, витратили весь день на опитування кола спілкування Полонного, проте цінної інформації вони не встановили. Хоча, виключення з кола підозрюваних – це теж свого роду прогрес.       – Ми поговорили із дружиною померлого. Вони підтримували досить теплі відносини, спілкувались кожного дня, – почав Андрій, – Проте колишній перестав виходити із нею на звʼязок два дні тому. Перед цим він повідомив, що повинен зустрітись із кимось, щоб отримати матеріал для нової статті, після того ще один раз телефонував, казав, що все пройшло успішно та він прямує додому. Після того звʼязок був втрачений.       – Зачекайте. Погодьтесь, що це дивно, що при жертві ми не знайшли бодай чогось. Зараз 21 століття, я вважаю, що як мінімум телефон ми повинні були знайти, – Софія розуміє, в цій історії занадто пропущених слів. Хтось дуже намагався приховати максимум речових доказів і в цього невідомого непогано виходить.       – Отже у підсумку ми маємо журналіста, який помер від травм, отриманих при падінні з висоти, охоронців, які нічого не бачили та не чули, а також коло осіб, які мали алібі, – Максим відкидається на кріслі та зчіплює перед собою руки, – Навіть якби в нас була підозрювана особа, нам немає чим доводити її винуватість. А за наших обставин – це чистої води відсутній склад. Я вважаю, що це нещасний випадок.       – Тобто, наявність тілесних ушкоджень, отриманих до моменту настання смерті та відео з камер, нехай і не дуже якісне – це в нас тепер відсутність складу, – Паша хмикає. Можливо, раніше він би також прийшов до висновків про відсутність підстав вважати, що це вбивство, але він довіряв Софії і довіряв власній інтуїції, яка теж була солідарна із версією Софії.       Воронову не подобається реакція експерта, а ще більше йому не подобається, що його авторитет привселюдно при колективі ставиться під сумнів.       – Пашо, якби патологоанатом побачив всі мої тілесні ушкодження, то він би прийшов до висновку, що я повинен був померти ще років так 12 тому, – начальник не відступає. Він щиро переконаний, не всі подібні події слід кваліфікувати як вбивства.       – Тоді дивно, що ви і досі не на моєму столі, – парує судмедексперт, чим привертає увагу Софії. Вона так само як і він переконана, що це все не співпадіння, але зʼясовувати відносини у даній ситуації не кращий варіант.       – У нашому відділку не буде не розкритих справ. Ми або скеровуємо їх для розгляду у суд, або закриваємо. Андрій, готуй відповідну постанову про закриття та передавай справу до архіву, – Максим Ігорович звучить впевнено, за його тоном зрозуміло - рішення остаточне. Однак, навіть завжди зговірливий із керівниками Андрій сумнівається.       – Я не розумію, яким чином закрити дану справу, якщо ми не зʼясували усі обставини, – слідчий розводить руками, бо не бажає брати на себе таку відповідальність. Навіть якщо це дійсно нещасний випадок – залишились питання.       – Якщо не розумієш – відкривай процесуальний кодекс. Там у статті про закриття є такий пункт другий – відсутність складу кримінального правопорушення. Андріє, я не буду повторювати двічі. До завтрашнього ранку справа вже закрита і здана до архіву. Всі вільні.       Колектив мовчки піднімається зі своїх місць та покидає кабінет начальства. Всі, окрім Софії, яка продовжує сидіти на своєму місці. Вона має переконати керівника, що його рішення потребує перегляду.       – Максиме Ігоровичу, я вважаю, що рішення про закриття передчасне, – починає дівчина мʼяко, не воліючи перевірити на собі на скільки тонів може підвищитись голос керівника, але звучить вона впевнено, – Ви ж розумієте, що матеріали потребують доопрацювання. Нам треба віднайти телефон Полонного, після чого відновити маршрут руху. Можливо тоді будуть зачіпки.       – Софіє, – голос Воронова звучить майже примирливо, він не бачить сенсу вступати із нею в дебати, але власним рішенням не поступиться, – Я не бачу зараз підстав продовжувати розслідування. Тим паче, у керівництва зараз позиція з приводу того, що справи повинні бути розслідувані максимально швидко. І в цьому я прагну вивести наш слідчий відділок на перше місце.       – Але швидко не означає якісно, – слідча вже майже нервує, вона не розуміє, які ще аргументи повинна застосувати, щоб переконати начальника, – Дайте мені ще добу і я доведу, що це не нещасний випадок.       – Не забувайтесь, пані Вербяна, – голос Максима стає твердим, майже холодним, – Ваша репутація все ще не відновлена. І хоча я вірю, що ви не зливали інформацію про обшука, проте вам не слід поки лізти на рожон. Якщо це буде черговий провал у розслідуванні, нецільове використання ресурсів, у тому числі і людських, то будуть питання, і до мене, і особливо до вас, бо ваша особа на дуже посиленому контролі внутрішньої безпеки. Не шукайте зайвої драми там, де її немає. Нещасні випадки дійсно трапляються часто.       Всередині Софії вирує буря. Вона прикриває очі, робить два глибоких вдихи, щоб привести емоції до ладу та не вибухнути просто тут. Вона посміхається кінчикам губ, після чого знову дивиться в очі Воронова.       – Я зрозуміла, – вона швидко киває головою та покидає кабінет, усвідомлюючи – її не почують. Дівчина так швидко покидає кабінет Максима, що не помічає, як ледь не збиває з ніг Оксану, яка стоїть під кабінетом.       Насправді, вона теж переконана, що смерть журналіста не випадкова і мала ту сама мету, що і Софія – донести до керівника, що вони могли б дати цій справі ще часу. Проте, почувши їх розмову, дівчина розуміє, що навряд чи зможе донести свою точку зору. Але може вона зможе використати цю ситуацію інакше?       Оксана входить у кабінет Максима без стуку, мовчки сідає у крісло навпроти, очікуючи поки він зверне на неї увагу.       – Оксано Вікторівно, якщо ви прийшли поговорити з приводу справи Полонного, то я вже все сказав. Ця тема закрита, – він проговорює кожне слово чітко і твердо, але навіть не піднімає погляду на дівчину, продовжуючи вивчати інші матеріали.       – А я не про це. Знаєте, мені здається, що наша команда не зовсім готова прийняти вас як нового керівника. І на мою думку, вам потрібна своя людина, яка б переконала колектив у тому, що до вас треба бути більш лояльним.       Чоловік завмирає та перестає читати, хоча його очі все ще спрямовані на аркуші паперу. Він сидить так, обдумуючи слова підлеглої, після чого нарешті підіймає погляд та посміхається Оксані.       – Оксаночко, – він протягує її імʼя так, наче вони говорять не про роботу та на обличчі слідчої проступає легка посмішка, – А я так не думаю, – момент - і посмішка зникає з обличчя Левчук та вона знову вдягає беземоційну маску, – Я думаю, що це колективу слід бачити мене як свого. А особливо вам. Можливо, колись вам знадобиться моя допомога. Можливо, ви колись помилитесь або вже це зробили. І допомогти вам буду в змозі тільки я.       Воронов продовжує посміхатись, а Оксана завмирає. Раптом вона усвідомлює – якщо він не знає, то як мінімум підозрює, що лист на електронній пошті Софії – це справа її рук. І тепер, коли вона так намагається знайти спільну мову із новим очільником, вона може дуже швидко опинитись в нього на гачку. А їй цього дуже б не хотілось.       Дівчина встає зі свого місця та розправляє невидимі складки на брюках.       – Що ж, мабуть, мені час йти.       Оксана киває керівнику, отримує кивок у відповідь та виходить. Цього разу її партія не зіграла.       Софія тим часом продовжує сидіти над справою. Як і була поставлена задача, Андрій закрив її та вже підготував для здачі до архіву. Але вона не може відпустити, бо знає – у цій справі щось не чисто. Журналісти не кожен день приходять до закинутої будівлі, і падають теж не щодня.       Вона знову і знову про гортає перед собою матеріали – повертається до фото з місця події та до висновку експерта. Слідча намагається зачепитись бодай за щось, але не може.       «Не шукайте зайвої драми» – у її свідомості в черговий раз спливають слова Воронова. Вона може зрозуміти його позицію – недостатність доказів. І їх дійсно немає, крім тілесних ушкоджень, які згадані у висновку та які могли бути отримані у будь-який момент.       Дівчина втомлено опускає обличчя до долоней та прикриває очі. Проблема в тому, що є відчуття, не підтверджене доказами. І саме це відчуття не дає їй спокійно зачинити кабінет і піти додому.       Двері тихо відчиняються і за пару миттєвостей вона відчуває запах теплої кави з карамеллю, яка вже стоїть перед нею.       – Ти сидиш майже у темряві, – Софія чує голос Паші. В ньому не відчувається сарказму або сухої констатації факту, як це буває зазвичай, він звучить майже як турбота.       – Я не помітила. Дівчина тягнеться рукою до стаканчику і в цей момент експерт бере її руку до своєї долоні і міцно стискає. Їх погляди затримуються один на одному довше, ніж дозволено до колег і в Софії перехоплює подих.       – Я тобі вірю. І я теж вважаю, що це не нещасний випадок. І не самогубство, – він проводить пальцями по руці дівчини і відпускає, але очей не відводить.       – Яка різниця, справу закрито.       – Ти знаєш, що її можна відновити за нововиявленими обставинами. Ми знайдемо телефон і знайдемо докази. Я обіцяю.       І Софія вірить йому. Вірить його впевненому погляду. І вірить, що він зараз поруч із нею не просто так.