Тіні минулого

      Слідчо-оперативна група вже працює на місці. Цього разу масштаб злочину куди більший і брудніший. Ранок кожного з них розпочався не з типової наради, а з повідомлення про пожежу, тож тепер всі вони на місці. Проте, Воронов міняє обовʼязки та тактику в команді. Йому важливо знати хто і на що здатний. Замість звичного для Софії огляду він доручає їй перевірити камери відеонагляду разом із Юрієм Петровичем. Андрій та Данило працюють із свідками та сусідами. Оксана ж, яка звикла працювати самотужки, здійснює огляд місця події разом із Пашею. Для неї це одне з найжахливіших місць, які були у її службі і специфіка справи – не те, щоб її мрія. Дівчина вдягає маску, бо дихати майже неможливо. Будинок, а точніше те, що від нього залишилось, пронизує сморід гару, а всередині – понівечене тіло жінки.       – Не хочу обнадіювати, але причину смерті буде встановити вкрай важко. Вогонь зробив свою справу, – Паша накриває тіло жінки тканиною та трохи кривиться. Він звісно багато бачив за своє життя, але такі епізоди особливо неприємні.       Оксана обережно оглядає будинок та пакує до експертних пакетів те, що зараз називається пожежним сміттям, а раптом знадобиться. Факт пожежі очевидний, а ось чи виникла вона як випадково, чи була влаштована – це вже друге питання.       Їх місце зустрічі незмінне – кабінет слідчих. І тепер, поки на місці немає Воронова, вони можуть спокійно і без напруги обговорити результати роботи.       Даня оглядає кабінет і не знаходить головне джерело хаосу в їх компанії – Юріка.       – Софіє, де це ти загубила Юрія Петровича? Він же як Wi-Fi – завжди десь поруч, а тут раптом «сигнал відсутній».       Команда розряджається сміхом, навіть завжди похмурий Паша посміхається.       – Його викликав Його Величність король Воронов, – Софія спеціально робить голос таким офіційним і таким серйозним, що команда продовжує сміятись, допоки Даня знову не вирішує повернути розмову у робоче русло.       – Хвилинка гумору пройшла. Я думаю нікому не потрібно оголошувати, що наша жертва – це поважна у місті бухгалтерка Іванюк Світлана Олексіївна, 60 років. Ми з Андрієм поспілкувались із сусідами, але я навів певні довідки стосовно неї. Вона вийшла на пенсію близько 5 років тому, а до цього – 30 років працювала бухгалтером у різних підприємствах. Останнє місце роботи та посада – фінансовий директор компанії «Крайбуд». Ця компанія до речі і припинила своє існування 5 років тому, після чого Світлана Олексіївна пішла на заслужений спокій. Вона пропрацювала там 17 років. Від низів до самої верхівки.       – Я не хочу переривати цей монолог князя Данила Галицького, – голос Паші звучить занадто театрально, як для людини, яка в даний конкретний момент грає у дартс, – Але в мене є більш цінна інформація. Жертва не померла внаслідок отруєння чадним газом, у її легенях немає слідів сажі, тож що? Правильно. Вона вже була мертвою, коли підпалили будинок. Це було вкрай важко, зважаючи на ступінь обвуглення тіла, але можете не дякувати.       Андрій відкидається на кріслі і мовчить декілька миттєвостей.       – Поки все це звучить логічно. Один із сусідів казав, що звечора чув сварку на подвірʼї Іванюк і один із голосів, як йому здалось, належав чоловіку Іванюк.       – Ревнощі? Чи інші мотиви? – Софія задумливо дивиться на фото жертви. Мотив ревнощів здається їй дивним. Вона знайомилась із досьє на потерпілу – вони із чоловіком були у шлюбі 35 років, на міських заходах зʼявлялись разом та складали враження зразкової пари. У них була донька, онука і як мінімум ще десяток років, яку подружжя могли спокійно провести, насолоджуючись підкрадаючоюсь старістю. Тут було щось інше. Від роздумів Софії відволікає звук відчинившихся дверей.       У порозі стоїть Стелла. Не дивлячись на не зовсім радісний привід, за яким вони всі тут зібрались – вона виглядає неймовірно. Буйні кучері, які ніби так і натякають на бунтарську натуру, брендова шовкова блуза та лукава посмішка. Поки Софія розвертається до токсикологині, то ловить погляд, який Данило спрямовує на жінку – повний захвату.       – Ку-ку, – вона вихром проходить в кабінет, гордо тримаючи в руках експертні пакети зі зразками, вилученими з місця події, – Хотіла додати трішки ясності у вашу і без того зрозумілу картину. Пожежа дійсно була спланованою. Вогнище займання не одне, перед підпалом будинок добряче так змастили бензином. Тож, можете вже розпочинати пошуки підозрюваного, доказів достатньо.       – Його не треба шукати, – непомітно у кабінеті зʼявляється Юрій Петрович, який урочисто заявляє, – Я вже вам його доставив. Воронов віддав наказ. Він прочитав першопочаткові допити свідків і його підозри впали на чоловіка. Оксано, він викликає тебе у кімнату для допитів, сказав, що це буде твоя справа.       Слідча коротко киває і, беручи до рук папку, в яку збирає всі матеріали, виходить. За нею підводяться та швидко виходять Андрій, Паша та Софія, які переходять у суміжну до кабінету для допитів, кімнату.       Оксана проходить до кімнати тихо, але впевнено. Перед нею у кайданках сидить сивий чоловік, який затуляє обличчя руками. Вона сідає навпроти та відкриває папку.       – Микола Дмитрович Іванюк, – розпочинає дівчина, – Ви підозрюєтесь в умисному вбивстві. Повідомте, де ви знаходились починаючи із вчорашнього дня і закінчуючи моментом затримання.       Чоловік нарешті віднімає руки від обличчя і на секунду Оксані здається, що він або плакав, або не спав всю ніч. Проте вона швидко відмахується від раптових емоцій. Вона при виконанні, а отже не має на них права.       – Вчора вранці поїхав за місто, хотів навідати дочку та онуку, в обід забрав дитину з садочку, доньку з роботи та до вечора був у них. А коли повернувся – Світлана вчинила скандал.       – Що було причиною скандалу? – слідча занотовує у протокол, проте відповідь не така, як їй хотілося б, немає конкретики.       – Побут, – підозрюваний дивиться у стіл, наче навмисно намагається уникнути зорового контакту, – Ми стали сваритись та вона просто вивела мене з себе. Дійшло майже до бійки, але я штовхнув її. Світлана впала, вдарилась головую об кут тумби. Я думаю, що її смерть була миттєвою, бо вона майже одразу спливла кровʼю. Я злякався та вибіг з будинку, сів до машини та поїхав, переночував в готелі, а рано вранці повернувся.       – І підпалили будинок, – завершує замість нього Оксана.       – І підпалив будинок. В мене не було сил вертатись туди, дивитись на те місце, – слідчій так і хочеться запитати «Дивитись на те місце, де ви вбили власну дружину?», але вона стримується, а затриманий продовжує, – Дивитись на те місце, де ми прожили 35 років, де народилась наша дитина, де ми були щасливі.       Чоловік вперше дивиться в очі Оксані і вона бачить у його очах сльози. І це не той вираз обличчя, коли людина кається. Це вираз безмежного суму. Вона ковтає ком у горлі, підсовує до чоловіка папку із матеріалами справи.       – Допит завершено, підпишіть, – він бере до рук ручку, а вона в цей час дивиться через скло. Оксана знає, що не побачить там колег, але знає, що вони спостерігають. І вони точно побачать у її очах ту емоцію, яку ще на початку карʼєри поховала в собі – співчуття до підозрюваних. Вона повертається фізично до чоловіка, коли чує, як на стіл опускається ручка, і в цей же момент вона виходить з допитової так швидко, наче тікає.       По ту сторону Андрій, Паша, Софія спостерігають мовчки. Справа фактично розкрита – докази, зізнання. Це можна вважати за успіх. Але на душі в Софії камінь.       – Він не схожий на вбивцю. Він схожий на людину, яка сумує за коханою жінкою, – вона каже це тихо, невпевнено, але вірить у свої слова. Їй немає чого додати, вона покидає колег першою, одразу після виходу Оксани та повертається до кабінету.       Там сидить Максим Ігорович.       – Колеги, я можу вас привітати з блискавично швидким розкриттям справи. Ви всі чудово попрацювали, – його обличчя виражає вдоволення, але ані Оксана, ані Софія його не розділяють, – Оксано Вікторівно, ви починали розслідування, вам і завершувати. Підготуйте всі документи, щоб передати справу до суду. Всі інші на сьогодні вільні.       Співробітникам не треба повторювати двічі, тож всі вони швидко вдягають верхній одяг та виходять. Всі, окрім Андрія.       – Чому не йдеш? – Оксана питає його, навіть не відриваючи погляду від справи, поки прямує до свого столу.       – Прокуратура попросила передати їм наглядове провадження по справі Полонного, – Андрій невдоволено видихає, він ненавидить монотонну роботу, – Тепер треба зробити всі копії з оригіналів.       Чоловік виходить з кабінету, залишаючи Оксану на самоті. Вона сідає та починає приводити в хронологію матеріали справи – огляд місця події, допити свідків, рапорт про відсутність відеокамер у районі проживання жертви, висновки експертиз. Зазвичай, вона любить свою роботу саме на цьому етапі – етапі, коли бачиш зусилля команди, які приводять до результату. Але на душі чомусь важко. Вона знову і знову читає протоколи, поки не доходить до допиту підозрюваного. Вона перелистує його швидко, але за ним, поміж сторінок помічає невеличкий папірець. На ньому – нерівно виведені літери, які складаються у слова «Я не був там. Він сказав: як у 18-му».       – Що за…, – вона повертається до протоколу підозрюваного. Десяток слів вона порівнює із літерами у прізвищі, яке було власноручно написано Іванюком. Знову повертається до папірця і знову до протоколу. Почерк його. До неї раптом приходить усвідомлення, – Це ти вклав його у протокол, поки я рахувала ґав. Але що це?       Вона розуміє – або Іванюк посіяв сумнів, або намагався щось передати. Сіяти сумніви – навіщо, він визнав свою провину, доказів вистачає. Тоді що він хотів цим сказати?       Оксана починає прокручувати у голові можливі варіанти, яким чином їй зараз вчинити. Сказати про це Воронову – поспішно. Вона може помилятись, а начальник помилку не пробачить, відправить вслід за Софією до архіву. Не брати до уваги? А якщо він дійсно не винен? Ідея приходить швидко. Слідча скерує справу до суду, до підготовчого засідання в неї буде час розібратись та ще раз перевірити версію. І якщо вона знайде докази невинуватості особи – нехай справу повернуть на додаткове слідство, нехай керівник буде розчарований, але хоч в чомусь її совість буде чиста – невинна людина не відбуватиме строк за ґратами.       Дівчина складає папірець у декілька разів та ховає у внутрішню кишеню жакету. Вона подумає над цим вдома.       Андрій тим часом стоїть біля стійки архіву. На те, що Юлік ще на роботі – надій немає, тож залишається чекати його напарника Олега.       Чоловік вдруге голосно прокашлюється, очікуючи, коли на нього звернуть увагу. Співробітник архіву виходить з суміжної кімнати, але здається не тому, що нарешті помітив слідчого, а просто тому, що йому потрібно було. На це вказує те, як захоплено він вивчає якісь матеріали. І нарешті, коли до чоловіка залишається буквально три кроки, він відриває погляд від архівної справи.       – О, Андріє. А ви чого не вдома? Я чув, що шеф відпустив всіх трохи раніше на честь успішно розкритої справи.       – На жаль, справи і далі переслідують мене, – сумно посміхаючись, відповідає слідчий, – Видайте мені будь-ласка справу по Полонному.       – По Полонному? Ви ж тільки нещодавно здали її? Якісь нові обставини? – здивовано запитує Олег, а його брови повзуть догори.       – Якби ж. Прокуратура просить наглядове провадження. Тепер весь вечір робити копії. І відео до речі теж потрібно, яке було при матеріалах.       Сидоренко розуміючи киває та знову ховається в коридорах архіву. Він повертається за декілька хвилин, видаючи справу слідчому.       – А відео?       – Зараз-зараз. Кажуть вік цифрових технологій, а система підвисає, наче інтернет тільки вигадали.       Олег Леонідович знову покидає чоловіка та повертається назад хвилин за 5, вже із флешкою у руках. Обмінявшись любʼязностями, Андрій повертається до кабінету.       Справа гучно опускається на стіл, що змушує Оксану відірвати погляд від монітору. Вона бачить, що колезі зовсім не приносить радості знаходитись на роботі, коли всі вже вдома відпочивають. Вона спостерігає, як Андрій стає біля принтеру та починає по черзі робити копію кожного листу провадження.       – Я вже завершила формувати свою справу, можу допомогти тобі, – дівчина встає зі свого місця та підходить до слідчого. Вона обережно торкається його плеча та Андрій реагує – повертається до неї в напівоберту та бере за руку. Зі сторони може виглядати як романтична сцена, але в цей же момент Оксана відчуває, як в її руці опиняється флешка.       – Перепиши відео на інший носій.       Дівчина посміхається та сідає за компʼютер напарника, очікуючи, поки завантажиться програма, а сама спостерігає за чоловіком, в якого багато років закохана. Вона бачить, як Андрій починає закипати і на цей раз не через затримку на роботі.       – Ну що в Софії за принтер! Ну ти подивись – один аркуш чистенький, рівненький, по інших двох наче танком проїхали, – він підносить матеріали ближче до обличчя та починає вчитуватись.       – Оксано, подивись. Це протокол Софії? – він відкликає колегу до себе та дає їй матеріали. Слідча дивиться, не розуміючи, що не так.       – Звісно її. Вона ж проводила огляд у цій справі.       – Просто дивно. Протокол наче один, а листки інші. Подивись на перший і на два наступні – вони друкувались з різних принтерів.       Дівчина знизує плечима, поки вона не розуміє, що не так та що бентежить Андрія.       – Ну може передруковувала. Мало що трапилось.       – На неї не схоже, – коротко каже Андрій, чим змушує Оксану підкорити очі. Ну звісно, Софія ж ідеальна, в неї все виходить з першого разу.       – Ну ти подивись, тут навіть на першому і третьому аркушах її підписи один на один не схожі.       Чоловік відходить до шафи, де зберігається їх внутрішня переписка. Він знаходить папку за минулий рік, а в ній – документи, які підписувала Софія.       – Ось, – Андрій кладе перед колегою папку, щоб вона могла порівняти підписи. Слідча довго водить пальчиком то по одному підпису, то по другому, знову повертається до переднього і дає свій висновок.       – Підписи справді дуже схожі, але не її. Вона не розтягує літери.       Оксана продовжує передивлятися протокол, начеб-то ніяких порушень немає, все так, як і було в дійсності. Однак, перегортаючи сторінку, вона не знаходить фото з огляду місця події.       – А фото таблиця де?       Чоловік знову бере до рук справу, листає і дійсно – фотокарток немає, хоча він точно памʼятає, що вони там були, коли він сшивав матеріали.       – Якось дивно. В нас наче ще в архіві немає щурів, які їдять папер.       Левчук не знає, що відповісти, тому повертається за компʼютер, щоб перезаписати відео з тих самих камер, які вона відшукала. Вона відкриває папку із записами, вмикає їх, щоб перевірити цілісність і завмирає.       – Та що за чортівня, – її голос звучить обурливо і вона дивиться у монітор із повним нерозумінням ситуації. Андрій підходить та стає позаду. Вони разом передивляються фрагменти з камер і розуміють – частини немає. І немає саме того відрізку і саме того ракурсу, де Оксана виявила двох невідомих осіб.       Вони дивляться один на одного і Левчук промовляє:       – В нас зʼявився «прибиральник». Хтось трохи підчистив справу, щоб вона була ідеальною.       Андрій вчетверте перелистує справу, а Оксана продовжує наполегливо дивитись на екран компʼютера, наче намагається знайти те, чого немає. Відділок поступово поглинає пізній вечір.       Софія тим часом відкладає у сторону книжку, яку вирішила прочитати перед сном. Вона робила так завжди, коли нервувала, переживала або боялась, книги дозволяли їй хоча б на декілька годин не думати про те, що відбувається в реальності. Останнім часом їй було важко. Дівчина все ще думала над своїм пониженням, поверталась думками до слів Воронова та згадувала Оксану. А ще, в її думках постійно був Паша. Вона не раз замислювалась, чому він засів у неї в голові і одного разу відповідь сама собою прийшла до неї. Він був не таким, як всі, не таким, як ті чоловіки, що зустрічались у її житті до цього. Паша був не багатослівним, але часами його поведінка, його жести, погляди говорили більше, ніж їй було потрібно. Він турбувався, заступався, підтримував і це було для Софії набагато ціннішим, ніж всі інші слова і жести.       Дівчина позіхнула та накрилась ковдрою, після чого лягла прямо на дивані. Їй було так затишно і тепло у своїй атмосфері, що не хотілось навіть вставати з місця. Якби не але. У двері квартири постучали – голосно, наполегливо, не витримуючи паузи. Слідча глибоко вздихнула та пішла до дверей, а відкривши їх виявила перед собою нікого іншого як свого сусіда, який стояв вдягнений.       – Збирайся, – коротко сказав чоловік.       Софія не змістилась з місця, продовжуючи стояти, склавши руки на грудях.       – Паш, ти взагалі при своєму розумі? Час – одинадцята вечора. Куди я повинна збиратись? – дівчина виглядала роздратованою, чи то від того, що її спокій перервали, чи то через брак інформації.       – Куди? Дивитись на нічні зорі, – Софія підкорила очі. Часами, жарти та коментарі судмедексперта її дратували. Але він продовжив, – Я обіцяв тобі допомогти знайти докази по справі Полонного. Є інформація, поїхали.       Почувши про докази, Софія швидко побігла до квартири та зібралась так, наче запізнювалась на пожежу та за 10 хвилин вони вже мчали дорогою на виїзд з міста, поки напарник повідомляв у чому справа.       – Я, як завжди, знаючи, що ніхто з наших геніїв не додумається залишити свої координати, зробив це за них, – Софія посміхнулась. О так, у Паші самооцінки було хоч відбавляй, – І зі мною вийшов на звʼязок один із охоронців фабрики, де було виявлено тіло. Сказав, що є інформація.       У голові дівчини було так багато думок. Їй так хотілось довести всім оточуючим, що версія Воронова хибна, що вона була ладна на все.       Вони зʼїхали з траси на ґрунтову дорогу, що вела у лісосмугу та слідча вчепилась у кермо авто сильніше. Цей свідок, у якого раптом зʼявилась інформація, підозріле місце, у якому він призначив зустріч, сама атмосфера – темна та холодно – все це змусило всередині зародитись незрозумілому для неї відчуттю. Це був не страх, скоріше нерви на межі та переживання. Дівчина так глибоко поринула у ці роздуми, що незрозуміла, як вскочила у яму.       – Чорт, – коротко висварилась вона.       Зміни у настрої колеги помітив Паша. Він прослідкував за пальцями, які стискали кермо, за напруженими плечами. Він розумів, як сильно вона нервує і в цей момент чоловікові так хотілось взяти її за руку, заспокоїти, але він стримав себе, натомість сказавши:       – Якщо ти боїшся чи не хочеш – ти можеш залишитись в автівці, я сам із ним поговорю.       – Я не боюсь. І я піду із тобою.       Софія припаркувалася авто біля розвилки, заглушила мотор, після чого напарники вийшли з машини. Згідно з геолокацією, їм треба було пройти ще близько 200 метрів. Слідча сильніше закуталась у пальто, намагаючись сховатись від вітру. Паша йшов позаду і перед тим, як нарешті в далечі зʼявився силует, він тихо сказав:       – Я поруч.       Вони підійшли до чоловіка, в якому слідча впізнала заявника – того самого чоловіка, який виявив тіло Полонного. Він виглядав зляканим і блідим.       – Я не міг сказати вам цього раніше, я думаю, що за мною можуть слідкувати, – наче на підтвердження своїх слів охоронець озирнувся по сторонам, – В ту ніч Полонний дійсно приходив на фабрику. Вірніше, як приходив – його привели, він навіть не міг нормально самостійно пересуватись, був зігнутий та тримався за живіт, – Софія подивилась на Пашу, картинка в її голові сходилась – експерт дійсно виявив на тілі жертви ушкодження, які не повʼязані з подією, – Я не бачив обличчя того чоловіка, що привів журналіста, але він був кремезний та навряд чи помітив мене. Він був один. І ще, – чоловік поліз до внутрішньої кишені, а слідча раптом напружилась. Професійна звичка – боятись різких рухів малознайомих осіб. Але охоронець дістав з кишені невеличкий предмет – телефон, – Я думаю, що він належить Полонному. Я знайшов його неподалік території заводу під час обходу, був викинутий у кущі та вимкнений. Сподіваюсь, вам це допоможе.       Свідок передає телефон Софії та вона швидко ховає його до власної кишені, після чого дивиться на цього старого чоловіка так, ніби він врятував світ.       – Ми безмежно вдячні вам, ви не уявляєте, наскільки корисною є ця інформація, – голос слідчої звучить тихо, але в ньому стільки тепла.       – Вам краще залишити місто, – Павло переконаний, небезпечні свідки довго не живуть, проте він не наважується сказати це вголос, щоб не лякати старого більше.       – Я знаю. Я їду з країни, тому вирішив розповісти вам про те, що знаю.       Вони коротко кивають один одному головою, після чого експерт та слідча повертаються до автівки. Вже там Паша дістає з внутрішнього карману власний телефон та натискає на ньому кнопку.       – Я записав нашу розмову.       – Взагалі-то, це не зовсім законно.       – Але дієво. В нас тепер є покази свідка.       – І речовий доказ.       Вони дивляться один на одного, розуміючи – їх думки співпадають та вони наче продовжують монолог один одного.       – Воронову не треба про це знати. Поки що, – Софія знає – перед тим, як доповідати, треба впевнитись самій. І в цьому Паша із нею абсолютно згоден.       – А тепер ми їдемо додому. Будемо розплутувати цей клубок зранку.