Тіні минулого

      Тиждень потому       Поліцейський відділок гудів, як і раніше. Слідчо-оперативні групи все так само нескінченно їздили на виклики, чергові постійно відповідали на дзвінки, а керівники підрозділів все так само збирали на наради своїх підлеглих.       Олег Сидоренко йшов коридорами відділку. Він завжди приходив на роботу раніше. Так йому було простіше влитись у ритм робочого дня – півгодини тиші, для планування і чашки з кавою. Але після тих подій бажання пити каву різко зникло, як і робити будь-яку роботу. Проте не зникла звичка приходити на робоче місце раніше.       Він мовчки зайшов до архіву, де все було тихим, та сів за власний компʼютер. Ця атмосфера майже заспокоювала – мʼяке світло, запах паперу, самотність і тебе абсолютно ніхто не чіпає. Можна сказати, що у порівнянні із слідчою роботою, якій він віддав 15 років до звільнення, а потім відновлення за сприяння Воронова, архів можна було вважати курортом.       Раптом цю майже мертву тишу порушив дзвінок на телефон. На годиннику рівно 9 ранку. Чоловік вирівнявся та взяв слухавку:       – Сидоренко слухає.       – Управління кадрового забезпечення. Вам необхідно прибути для ознайомлення з наказом на 11 годину.       – Яким?       – По особовому складу.       І більше ніяких пояснень, у звʼязку з чим, з яким саме наказом. Абсолютно сухе запрошення, яке неможливо проігнорувати.       Олег важко видихнув, бо десь там, глибоко всередині і сам розумів, що там має бути за наказ.       Кабінет управління кадрового забезпечення виглядав стерильно світлим. Важко навіть було сказати, що тут вирішується більшість майбутніх доль. За столом сидів молодий хлопець, на вигляд він працював не більше 5 років і це змусило Сидоренка посміхнутись про себе. Цей хлопчина мабуть ще й не підозрює, якою може бути система. Але співробітник кадрів навіть не підняв очей, продовжуючи щось шукати, лише рукою вказав на стілець, розташований навпроти:       – Присідайте.       Наступні пару хвилин були гнітючими та переривались лише шелестом паперів, перш ніж молодий офіцер став зачитувати наказ, окремі фрази якого долітали до свідомості Сидоренка.       – Наказ начальника Головного управління по особовому складу… У звʼязку із реалізацією дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення зі служби… Звільнити з лав Національної поліції Сидоренка Олега Леонідовича, – голос хлопчини, не дивлячись на молодий вік, звучав впевнено та рівно. Олег навіть не здивувався, це його робота.       – Я можу ознайомитись з висновком службового розслідування?       Хлопець навпроти лише простягнув папку – невелику, але і не малу, на титульному аркуші «Дисциплінарне провадження відносно Сидоренка О.Л.». Чоловік став листати – купа наказів, непогана характеристика, підписана Воронов, і останній аркуш – висновок із досить чітким формулюванням «У звʼязку із встановленням фактів перевищення службових повноважень, а також встановлення ознак наявності у діях Сидоренка Олег Леонідовича ознак складу кримінального правопорушення за службове підроблення комісія вирішила: застосувати дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення. Окремі матеріали дисциплінарного провадження – направити до органу досудового розслідування Територіального управління ДБР».       Чоловік кинув папку на стіл майже необережно, всім своїм виглядом демонструючи – йому вже все одно. Хоча насправді, йому було далеко не все одно. Бо звільнення можна пережити, а ось кримінальну справу за плечима – це вже трохи інше.       – Ручку, – коротко попросив він, простягуючи руку. До його долоні легла звичайна чорна ручка і він вивів знизу наказу декілька слів – «Із наказом ознайомлений», після чого поставив рівний підпис, натискаючи на папір трохи більше, ніж це було потрібно.       Олег Сидоренко мовчки встав зі стільця, забираючи із собою копію наказу про звільнення та 18 років служби за спиною.       Максим Воронов продовжував працювати у відділку з однією лише різницею – тепер його взаємодія із командою зводилась до мінімуму. Він не міг зовсім відсторонитись від них, зважаючи на керівну посаду, але і кожна їх зустріч була все більш напруженою за попередню.       Він сидів у своєму кабінеті спокійно як ніколи, а на його столі царював майже стерильний порядок. Так виглядає кабінет керівника або у перший день роботи, або в останній. Ближче до обіду йому зателефонував начальник обласного управління і коротко повідомив, що чекає його о 15:00.       Він заходив до кабінету керівника рівно, не думаючи наперед, не будуючи теорій. Просто, як на чергову нараду та, не очікуючи запрошення, присісти, зайняв звичне для себе місце.       – Максиме Ігоровичу, є рішення щодо твого подальшого проходження служби, – розпочав начальник, складаючи перед собою руки у замок на столі. Максим майже відтворив його позу і кивнув.       – Я слухаю.       – Донецька область, Краматорськ. Їх управління зараз потребує підсилення слідчих підрозділів.       Воронов посміхнувся кутиком губ та ледь помітно видихнув.       – Це тільки рекомендація чи наказ?       Якщо до цього тон керівника обласного управління був майже дружнім, то зараз він став більш різким.       – Це вже погоджене рішення. Тебе там чекають. Будеш допомагати документувати військові злочини.       Тепер посмішка на обличчі Максима стала більш помітною, але була майже нервовою.       – Кажуть там терикони, гарно, – він навіть засміявся, бо розумів, що остаточно втратив контроль. Не просто над собою, а над усім, над чим працював, – Коли виїжджати?       – Післязавтра ти повинен вже бути там.       Максим зробив ще один вдих та врешті-решт опанував себе. Він коротко кивнув, встаючи з-за столу, вже готуючись покинути кабінет, коли вже біля дверей почув:       – Максиме, – окликнув його начальник. Чоловік не обернувся, лише трохи повернув голову, – Ти ще дуже легко відбувся.       Двері за тепер вже колишнім начальником слідчого відділку зачинились. Час збирати речі.       Тим часом у залі судових засідань міського суду було голосно – купа журналістів, вільних слухачів, а також сторона обвинувачення та захисту. За склом, у «клітці» сидів Вадим Гнатюк – злочинець зі стажем. За його плечима цілий перелік злочинів – хуліганство, бандитизм, розбій, збут вогнепальної зброї і вбивство. І тепер, у суді вирішувалось питання про продовження йому йому міри запобіжного заходу.       Гнатюк сидів, спершись ліктями на коліна та зчепивши руки у замок. Він давно вже не слухав доводи прокурора, одне й те саме. Надія була тільки на власного адвоката, якому він платив гарні гроші (отримані за вчинення злочинів), щоб той допоміг вибратись з-за ґратів.       – Ваша честь, – з місця підвівся захисник – низенький лисуватий чоловік, віком близько 50 років, – Сторона захисту вважає, що продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є недоцільним. Мій клієнт активно співпрацює з органами розслідування, зʼявляється на виклики, крім того, має постійне місце проживання, а також стабільний дохід. В нього є соціальні звʼязки. Крім того, ми вважаємо, що слідство проведено з істотними порушеннями норм права, що є порушенням прав мого клієнта. Тому, вважаю за доцільне відмовити у клопотанні прокурора та обрати моєму підзахисному запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.       У залі загомоніли. Присутні вважали це справжнім знущанням – людина обвинувачується у низьці зухвалих злочинів, а адвокат просить домашній арешт.       По залу роздався звук удару молотком по дереву. Суддя закликав до порядку в засіданні.       – Прокурор, ваша думка.       Зі свого місця встала тендітна жінка 35 років. Мініатюрна, худенька, але в її очах була сталь.       – Ваша честь, по-перше, я прошу врахувати той факт, що Вадим Гнатюк зʼявляється на виклики слідчих та прокурора лише тому, що утримується у СІЗО та звідти його доставляють під конвоєм. В нього просто немає іншого виходу. Щодо інших доводів – джерело стабільного доходу органом розслідування не встановлено, тож тепер слідчими встановлюється чи взагалі воно законне. Крім того, нами встановлені нововиявлені обставини, – і раптом у залі суду стало тихо, всі присутні очікували, поки прокурор оголосить їх, – Днями Вадиму Гнатюку буде предʼявлено підозри у вчиненні ще трьох особливо тяжких злочинів. Це умисні вбивства Сергія Полонного, Світлани Іванюк та Олени Ульяніцької. Тож ризики впливу на інших свідків залишаються істотними. А за таких обставин та враховуючи те, що обвинувачений вже перебував у розшуку, вважаю домашній арешт як запобіжний захід неефективним. Прошу продовжити запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.       Поки суддя перебував у нарадчій кімнаті, зал не стихав. Журналісти обговорювали вбивство колеги по цеху, жінки співчували з приводу вбивств Світлани та Олени. А прокурор намагалась побачити у очах Гнатюка бодай щось схоже на каяття. Але його вона там не знаходила. Там було тільки усвідомлення, що сьогодні він навряд чи вийде під домашній арешт.       Суддя вийшов з нарадчої кімнати і монотонно оголосив: «Клопотання прокурора – задовольнити. Продовжити обвинуваченому Гнатюку В. міру запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 діб».       На запʼястях Гнатюка замкнулись кайданки. Присутні вимагали дати адвоката або прокурора коментарі з приводу нововиявлених обставин, проте обидві сторони відмовились.       Гнатюк виходив із зали судового засідання, але вже не бачив її перед собою. Він бачив лише як довго система дозволяла йому думати, про те, що він стоїть над нею. І як швидко це закінчилось.       У той же час відомий депутат Дубницький Олексій Григорович виходив з приміщення обласного слідчого управління. Двері за ним зачинились гучно, він на це не розраховував. Він стоїть на порозі будівлі, а правіше від нього, трохи позаду стоїть його помічник. Чоловік поправляє комір піджаку і робить крок вперед, спускаючись по сходах. І раптом він виявляється оточеним журналістами. Не один, не три. Їх десятки, усі з камерами та мікрофонами, чекають пояснень та коментарів. З усіх сторін лунають питання. І це перше, що збиває його спантелику, бо їх всіх хтось повідомив, десь вже відбувся витік інформації.       – Пане Дубницький, прокоментуйте ваші виклики до слідчого управління.       – Не бачу в цьому ніякого ажіотажу.       Десь збоку чутно ще одне питання:       – Вас допитують у справі про обвал 2018 року? Ви плануєте співпрацювати із слідством?       – Як бачите, я вже із ним співпрацюю. Я та мої адвокати діють в межах чинного законодавства.       Формулювання Дубницького чергові, він звик говорити те, що потрібно засобам масової інформації. Але тепер він бачить – в них вже є достатньо інформації і тепер їм потрібні не абстрактні пояснення, а конкретика.       – Скажіть, ви фігуруєте у матеріалах справи? – одна із журналісток задає це питання прямо на камеру, очікуючи конкретної відповіді.       – Я не фігурую ні в яких матеріалах. І прошу не розповсюджувати неправдиві чутки та домисли.       – Ваших помічників вже декілька разів викликали на допити. Всі вони дають різні покази. Як ви можете це прокоментувати?       У голові депутата проноситься вир думок. За останні декілька днів його помічників, його самого та його команду вже декілька разів викликали на допити різні слідчі групи. Спочатку були просто віддалені бесіди, потім конкретні питання. І кожного разу тактики допитів змінювались. Змінювали порядок запитань, тему, підводили під певні відповіді. Не дивно, що деякі з його помічників починали «сипатись». Але поки нічого критичного не трапилось.       – Мої люди просто виконують свою роботу.       Чоловік продовжив рухатись сходами, а питання не переставали долітати до нього:       – Чи стосується розслідування фінансування будівництва?       – Чи знайомі ви з фігурантами справи?       – Чи плануєте ви складати мандат?       Останнє питання потрапило прямо у ціль. У повітрі воно зависало трохи довше, ніж інші.       – Ні, я не планую складати мандат. Я продовжую виконувати всі свої функції.       Дубницький швидко сідає до автівки і там вперше за весь час він не виглядає досить впевненим. Не зламаним, не заляканим, ні. Просто тепер він відчуває різницю між тим, коли ти контролюєш інформацію і між тим, коли інформація контролює тебе.       У відділку було напрочуд спокійно. Це був один із тих рідкісних днів, коли вони жодного разу не виїхали на виклик, не перевертали архів у пошуках якоїсь справи, не будували версії, а просто працювали у своєму звичному темпі. Інколи роблячи перерву на каву, а інколи – на жарти. Вони працювали зосереджено, але вже без минулої тривоги. І тільки Даня їздив десь містом, відпрацьовуючи якусь крадіжку. І саме в цей момент від нього прийшло коротке повідомлення на телефон Стелли «Є новина. Сидоренко звільнений. Наказ підписаний сьогодні зранку». Звістка рознеслася кабінетом швидко і тепер ніхто вже працювати не хотів. Особливо цій новині радів Юлік, який нарешті знову пануватиме у своєму царстві самотужки.       – Ну нарешті, бо я думав, що він так і сидітиме в архіві до віку, наче музейний експонат, – із полегшення сказав чоловік, відсьорбуючи каву.       – Я і не вірила до кінця, якщо чесно, – проговорила Стелла, – Мені здавалось, що він для всіх як стара шафа в коридорі. Вже нікому не потрібен, але викинути шкода.       – Але зауважу, ця «шафа» ще й документи підробляла, – десь поруч із Юліком почувся голос Юрій Петровича.       Вони знову поринули у свою спокійну роботу, аж поки двері до кабінету не відчинились і до приміщення не увійшов Даня. Той самий, який ще 10 хвилин тому кружляв містом. Вигляд він мав чи то здивований, чи то вкрай задоволений.       – Ви ще не чули головної новини, – голос хлопця звучав трохи підвищено, бо було очевидно, що він на емоціях.       – Господи, в мене є відчуття, що десь відкрились ворота пекла, бо щось забагато новин за день, – Паша сидів на дивані, закинувши ногу на ногу. Здавалось, одного його не дуже цікавили актуальні новини, бо він мав вигляд людини, яка все вже знає ще до офіційного оголошення.       – Гнатюка залишили під вартою. І йому доєднали епізоди по вбивствах Полонного, Іванюк та Ульяницької. А ще, чоловік вбитої бухгалтерки Іванюк звільнений з СІЗО.       Оксана у цей момент опустила голову і слабо посміхнулась. Десь у перерві між викриттям Гнатюка та зламом серверної, якось, прийшовши на роботу зранку, вона надрукувала письмовий рапорт до прокурора області про те, що вважає затримання Миколи Івасюка передчасним, а його зізнання у вбивстві власної дружини – сумнівним, адже воно не узгоджувалось з подальшими встановленими обставинами. Юрій Петрович ще тоді сміявся, що її рапорт вийшов більшим, ніж обвинувальний акт – на 13 сторінках. Але вона виклала там все, що знала сама та клопотала про повернення справи на додаткове слідство. І сьогодні це нарешті сталось. З її душі впав один із тягарів. Тепер, доньці вбитої жінки та невинно затриманого чоловіка не доведеться пояснювати онуці, чому її дідусь не навідує їх.       Зміна у настрої Оксани не укрилась від увагу Андрія. Він дивився на неї довше, ніж того потребував момент та дівчина помітила, проте очей не відвела, лише посміхнулась трохи ширше.       Данило тим часом продовжував.       – Але це ще не все. Головна новина попереду, – тепер хлопець звучав як конферансьє, гордо піднявши голову. Стелла поблажливо посміхнулась.       – У тебе головне було буквально 10 хвилин тому.       – Тільки що коридором я бачив, як Воронов виходить із кабінету.       – Це логічно. Він працює із нами, – підкотивши очі сказав Паша.       – Ні, ви не зрозуміли. Він виходив із речами. І одна пташка нашепотіла мені, що його переводять. У Донецьку область.       Ця новина викликала у команди значно більше обговорень, ніж дві попередні. В кабінеті раптом стало дуже голосно.       – Ну, в його випадку, я сумніваюсь, що це відрядження. Скоріше, заслання, – спокійно відповіла Софія.       – Ви просто уявіть, як він вперше приїде туди. «Доброго дня. Майор Воронов. Покажіть мені ваші журнали обліку журналів», – тепер Данило не просто оголошував новини. Він їх коментував і що страшніше – навіть з цієї здавалося б серйозної новини він починав робити стендап. Сміх у кабінеті вибухнув миттєво.       – А я ось думаю, що десь приблизно через місяць він буде сперечатись на якомусь блокпосту, – мрійливо парувала Оксана, підпираючи обличчя рукою, – Що немов вони неправильно риють окопи.       – О так, він просто профі у тому, щоб щось нарити, тільки не там, де треба, – відізвався Андрій.       – Ви поменше смійтеся. Бо через рік повернеться – засмаглий, ще більш суровий і з посвідченням учасника бойових дій, – у цій обстановці вже і Паша не міг стримати посмішку.       – І почне розповідати, як ми неправильно працюємо, – продовжив Андрій.       – І як молодь втратила дисципліну, – все ніяк не міг заспокоїтись Даня.       – І як раніше злочинці були кращої якості, – останній гвіздок у цю дошку із кодовою назвою «Воронов на Донбасі» забила Софія.       – А знаєте, що найобразливіше? – раптом перервала Стелла, – Він може непогано там впоратись.       І кабінет знову опинився у тиші. Так, Воронов був впертим, жорстоким, безпринципним, часами нестерпним. Але ніхто не заперечив би – він не був дурнем. І саме тому він був небезпечним.       – Ну нічого, якщо він і там захоче захочете збудувати свою імперію, то його відправлять ще далі, – сказав Данило, намагаючись розрядити обстановку.       – Куди ж ще далі? – перепитав Андрій.       – В якесь село на три хатини і дві кози.       – І він випише тим двом козам по догані, – заключила Оксана, – За самовільне переміщення територією та несанкціонований доступ до пастбищ.       І команді згадались події, що відбулись декілька днів тому. Коли Воронов погрожував Оксані за проникнення до серверної та втручання у доступ автоматизованої системи. І кабінет знову розразився сміхом.       І в цьому гучному, теплому колективі Софія навіть і не помітила, як до неї вже секунд 15 намагався додзвонитись начальник райвідділку. А коли побачила – висковзнула з кабінету так швидко, що інші присутні і не зрозуміли, чи знову їм чекати біди.       Її не було на місці від сили хвилин 7. Але назад до колег вона поверталась на ватяних ногах та із розфокусованим поглядом.       Вона увійшла до кабінету тихо, майже невпевнено і встала на порозі. Тепер вся увага була прикута до неї.       – Мене поновлено на посаді, – випалила вона швидко. І в цьому був різкий контраст із тим самим днем, коли вона повідомляла команді про пониження, – Після всіх цих перевірок, повʼязаних із Вороновим, комісія прийшла до висновку, що хоча анонімний лист і був підставою для проведення перевірки. Але підстави звільняти мене з займаної посади були відсутні.       На обличчі всіх присутніх відобразилась абсолютно різнобарвна палітра емоцій – радість. щастя, полегшення. І серед них всіх вона знайшла погляд Паші — повний гордості, від чого її серце стиснулось, а на губах зʼявилась майже скромна посмішка. Далі на неї сипались привітання. І тільки Оксана стояла десь осторонь, біля шафи із справами.       – Вітаю. Це правильно, – сказала Левчук. І в цих трьох словах було більше, ніж Оксана могла показати. В них була незграбність, радість. Але щира і Софія це помітила, тому коротко кивнула на знак подяки.       – Почекайте, це тепер всі мої запізнення знову будуть фіксуватись, – у гомоні команди прозвучав голос Юрія Петровича. Андрій закивав перш, ніж це зробила Софія, а легенда відділку лише приречено приклав руку до чола, – Я радів цій новині рівно 10 секунд.       Вони обговорювали новини поточного дня ще довго. Хлопці вже планували повертати речі до кабінету Софії, як їх перервала Стелла:       – Слухайте, в мене є ідея. Я вважаю, що у нас стільки приводів, що гріх не відсвяткувати. Тим паче, що моя квартира безпосередньо причетна до цього, тож запрошую всіх сьогодні ввечері до себе.       І заперечень ні від кого не звучало.       Квартира токсикологині тепер не була схожа на штаб. Вона була схожа на місце, де люди нарешті змогли розслабитись після декількох напружених місяців, відпустити усе та просто насолоджуватись компанією людей, які залишились людьми.       Хтось того вечора приніс їжу, хтось напої, а хтось просто хороший настрій. І все це виглядало вкрай гармонійно серед звуків келихів та посуду.       Тепер вони обговорювали всі справи, що були звʼящані між собою протягом місяців, із долею гумору, наче мозок заблокував неприємні спогади.       – Я просто хочу нагадати вам, як Оксана ходила і збирала пожежне сміття так, наче шукає сережку у піску на пляжі, – окрім того, що Паша казав про це, він ще й активно демонстрував, а сама Оксана вже витирала очі, бо смішно було настільки, що вона готова була плакати.       – Припиніть. Я намагалась допомогти розслідуванню.       – Ти скоріше намагалась воскресити з попелу фенікса, – відповів Паша, чим викликав ще більше сміху.       – Друзі, а знаєте, що ви пропустили, поки допомагали Софії із переїздом до кабінету? – спитала Стелла, яка сиділа у главі столу, як справжня господиня вечора, – Юлік повісив над своїм столом ту саму догану, яку йому оголосив Воронов за те, що той виніс справу з архіву.       На обличчях присутніх зʼявився шок, після чого квартира знову щаполониласт сміхом.       – Це символ стійкості, – з гордістю запевнив Юліан, беручи до рук келих.       – Ти виносив справу з архіву наче коробку із піццею, – зауважив Андрій.       – Стривайте. В нас взагалі-то ж тема важливіша. Як, наприклад, десь поміж вбивств ми раптово дізнались про те, що Даня живе у Стелли, – вправно пересунув тему Юлік і у відповідь почулось приречене «О ні» від Стелли.       – Знаєте, а це на краще, – серйозно говорив Юрій Петрович із видом абсолютного знатоку, – Бо гірше було б, якби ми дізнались це, коли вперше прийшли б сюди як у штаб, а посеред кімнати стоїть Даня із рушником.       І в усій цій атмосфері було так диво і тепло, що навіть не вірилось – те, що починалось із «тимчасового слідчого штабу» тут і завершувалось. І це відчувалось правильно.       Шум ще тримався – вони перебивали один одного, постійно казали «А памʼятаєш», сперечались через якісь формальності. І в один із таких моментів Стелла нахилилась до Софії трохи ближче.       – Слухай, принеси торт. Бо якщо ми продовжимо у тому ж дусі, то завтра його вже можна буде списати актом, бо ми до нього не дійдемо.       Софія розуміюче посміхнулась та, піднявшись зі свого місця, тихо вийшла до кухні. А за пару миттєвостей Паша раптом теж встав зі свого місця із словами:       – Я принесу чайник.       На кухні було темніше, але тепліше та просторіше. Слідча виставила на стіл тарілки та взяла до рук ножа, обережно нарізаючи торт на шматки. Павло увійшов за нею тихо та сперся на кухонний стіл. Вона підняла на нього очі та у цей момент все навколо якось втратило свій сенс.       – Ти сьогодні якась…, – почав він тихо, а дівчина лише посміхнулась та відірвала очі від торту, натомість дивлячись прямо на нього майже із викликом.       – Яка?       – Виглядаєш так, ніби повернулась туди, де твоє місце.       Паша підійшов не швидко, але впевнено скорочуючи дистанцію та взяв її за ліве запʼястя. Не зупиняючи, не відбираючи, просто для того, щоб вона перестала рухатись швидко, як робила це завжди. І поцілував, повільно, впевнено, але із відчуттям того, ніби перевіряв, чи дозволяють обставини йому це зробити.       – Ти здається прийшов за чайником? – не перестаючи посміхатись, спитала вона.       – Я ще не забрав.       Його руки сковзнули до талії і чоловік знову поцілував її. Довше, чуттєвіше. І все навколо в цей момент не мало ваги і сенсу.       Вони повернулись до компанії одночасно. І ніхто нічого не помітив. Або робили вигляд, що не помітили. Софія розкладала чисті тарілки, Паша ставив чайник.       – Щось ви довго «рятували» торт, – із посмішкою зауважив Юрій Петрович.       – Це була складна спецоперація, – відповіла Софія. А Паша тільки посміхнувся.       І цей вечір став не завершенням справи, а завершенням напруги. І початком чогось, що вже не потрібно пояснювати словами. P.S. Друзі, це була фінальна глава. Беручись писати, я навіть не сподівалась, що мені вистачить сил дійти до кінця історії. Але разом з вами, вашими відгуками мені це вдалось. Я безмежно вдячна тим, хто слідкував за цією історією. І мабуть, після цієї фінальної глави я повинна була б поставити відмітку «Завершено». Але я вирішила зробити ще дещо. Бонусну главу, де будуть тільки головні герої – Паша та Софія. Тож на сьогодні ми не прощаємось. Історія дійшла свого фіналу. Я ще раз дякую вам від душі❤️ Проте, якщо у вас є ідеї, я готова розглянути та спробувати втілити їх у життя. Якщо такі є – діліться ними у коментарях. І, звісно, буду рада відгукам🫶