Тіні минулого

      Оксана сиділа в кабінеті вже третю годину не змінюючи свого положення. На столі розкидані протоколи, на робочому столі компʼютера – десятки відкритих вкладок. Але робота не йшла, вона все ніяк не могла викинути з голови слова Паші, кинуті ним того вечора, коли Стелла шукала висновок експерта. «Якщо цей висновок був у справі, то перш за все він повинен знаходитись у відцифрованій системі проваджень, що ведуться поліцією» тоді Павло кинув цю фразу як щось технічне, не загострюючи на цьому увагу, як щось, що не вартувало занадто великої уваги. Але тепер ця деталь не давала Оксані спокою. У них вже були певні докази – слідчий, від імені якого виносились постанови, але який не працював на той момент, висновок будівельно-технічної експертизи, покази експерта Миронюка. Все зводилось до купи, але не вказувало на особу, тож потрібно було продовжувати шукати.       Їм вкрай важливо було зрозуміти, на якому етапі справи докази та документи стали зникати, а без первинних матеріалів цього неможливо зробити. Витребувати один документ в прокуратурі не так проблематично, а всю справу… Ні, їм цього не дозволять, тож далі вони повинні сподіватись тільки на себе. І варіант був єдиний – шукати доступ до електронної системи накопичення кримінальних справ.       Дівчина безцільно водила курсором по робочому столу компʼютера, поки не знайшла файл «Інструкція користувача електронного архіву кримінальних проваджень». Колись цей файл їм надсилали для ознайомлення із роботою системи, але звісно його ніхто не читав і тепер Оксана дякувала сама собі, що не додумалась видалити його.       Файл виглядав як і інша купа службової документації: сухі вижимки, схеми роботи, регламенти, ролі різних користувачів. Вона листала сторінку за сторінкою, швидко перелистувала розділи про порядок відцифрування, структуру зберігання і рівні доступу. Вона зупинилась на розділі «Технічний опис системи зберігання» сама не розуміючи для чого. Її очі бігло передивлялись текст, як раптом вона зупинилась.       «Окрім первинних матеріалів, система архівного зберігання передбачає автоматичне створення резервних копій… А також збереження історії змін усіх електронних документів, включно з редакціями, видаленнями та відновленнями файлів…».       Оксана не вірила своїм очам і, відкинувшись на спинку крісла, слабо посміхнулась. Речові докази можна знищити, документи підправити або підмінити. А ось електронний слід змінити неможливо, він залишався назавжди.       – Невже у нашій системі придумали щось корисне, – вона сказала це пошепки, наче боялась, що її почують, хоча в кабінеті були всі свої.       Вона закрила документ та вперше за довгий день відчула не втому, а зібраність. Вона дістане ті документи, чого б воно їй не вартувало.       Кабінет слідчих поступово порожнішав. Спочатку додому пішов Юрій Петрович, а незадовго після нього Данило. Ще через півгодини з роботи йшли Паша і Софія. Залишалось дочекатись поки додому піде Андрій. Вона б могла сказати йому про те, що знайшла, але не хотіла. По-перше, бо не знала чи вийде, а по-друге, знала, що він відмовлятиме або пропонуватиме якісь варіанти. А діяти треба було швидко.       Хлопець вже надягав куртку, коли повернувся до Оксани, обходячи її стіл та встаючи позаду.       – Ти додому збираєшся взагалі? – спитав він, намагаючись роздивитись, що ж таке термінове і важливе вона намагається розкрити, вже декілька годин вдивляючись у компʼютер.       – Мені треба ще трохи попрацювати, – коротко відповіла вона, піднімаючи на нього очі. Він лише посміхнувся та легко стиснув її плече, на знак підтримки, після чого вийшов із кабінету.       Левчук встала зі свого місця, рухаючись з однієї сторони кабінету в іншу. Це все було добре, тільки ось як потрапити в серверну? Технічно, це було нескладно – серверна знаходилась у окремому крилі відділку. Але практично доступ до неї мало обмежено коло осіб і вона явно в нього не входила. Логічний варіант був один – дочекатись поки у відділі залишиться мінімальна кількість людей, знайти та позичити на якийсь час ключі.       Наступні дві години Оксана не знаходила собі місця. Вона ще декілька разів перечитала інструкцію користувача, щоб зрозуміти принцип дії електронного архіву, двічі випила каву, а лише тоді помітила – на годиннику 22:30. Вона обережно виглянула зі спільного кабінету слідчих, наче перевіряючи обстановку. Світло у відділі не горіло. Лише у черговій частині. Це вже було добре. Менше людей – менша вірогідність, що вона залишиться поміченою.       До чергової частини вона йшла впевнено. В голові вже заготовлений діалог. Вона тихо відкрила двері до приміщення – там перед телевізором сидів черговий, який дивився футбол.       – Валерій Петрович, доброго вечора, – почала Оксана, встаючи біля столу та паралельно оглядаючи приміщення в пошуках ключів із потрібною биркою «Серверна». І на щастя, вони потрапили їй на очі дуже швидко. Два невеликих ключики на кільці лежали біля папок із службовою документацією на столі чергового.       – О, Оксано, ти ще тут, – чоловік відвернувся від екрану, переводячи погляд на слідчу. Його губи тронула легка посмішка, – Щось ти затрималась.       Оксана знизала плечима та буденно відповіла:       – Трохи роботи. Андрій попросив звірити підписи у журналі отримання матеріалів. Знову щось наплутали.       – Розумію. З цими журналами і правда завжди якісь проблеми. То тобі їх треба дати?       – Так, ви мене б дуже виручили.       Вона не дарма просила журнал, бо всім було відомо – подібного роду документи завжди повинні зберігатись у сейфі.       Чоловік посміхнувся та встав зі свого місця, ідучи в напрямку сейфу. Оксана ж підійшла ближче до столу і вже автоматично поклала на нього руку, наближаючи до себе ціль – ключі. Двері металевого сейфу неприємно скрипнули і цієї миті було достатньо, щоб Левчук вхопила ключі та швидко поклала без метушні. Ледь чутний металевий дзвін, але настільки тихий, що розчути його на фоні телевізора та звуків перекладання з місця на місце журналів було неможливо. Ніякої метушні, лише один впевнений рух і вона відчувала майже фізично холод металу в одязі. Чоловік же повернувся до свого столу за пару хвилин, простягуючи слідчій потертий журнал. Вона взяла його до рук та, посміхнувшись, сказала.       – Дякую. Я занесу, як йтиму.       – Які проблеми, Оксано. Скільки тобі потрібно.       Вона вийшла з чергової частини не поспішаючи і так само йшла темними коридорами відділку.       Серверна знаходилась біля входу в інше крило і постійно відкриті двері на вулицю пропускали холод у коридор.       Вона знайшла у кишені ключі та впевнено відчинила спочатку один замок, потім другий. Обидва з характерним звуком відкрились та Оксана швидко зайшла всередину, запираючи за собою двері.       Повітря було сухе, холодне, ніби тут усе існувало окремо від решти будівлі. Ряди серверних шаф тягнулись уздовж стін, як щось надто дисципліноване, надто контрольоване — іронічно для місця, де, як вона вже знала, зберігались речі, які хтось дуже хотів приховати. Терабайти інформації, приховані від сторонніх очей.       У кутку стояв монітор із системним блоком. Оксана підійшла та сіла за клавіатуру, мишкою стала водити по екрану, поки він не засвітився, а там стандартний запит – логін та пароль.       Вона оглянула стіл у пошуках хоч чогось, за що можна було зачепитись. І спробувала вперше – напис з залишеного у першому ящику папірця. І не влучила. Вона не здивувалась, бо навряд чи у подібному місці все було б настільки очевидне. Оксана лише глибоко вздихнула та вирішила спробувати іншу комбінацію – стандартний службовий пароль. І знову не те. Вона ще раз оглянула робочу поверхню у пошуках будь-чого, але було порожньо. Тоді вона спробувала ввести по черзі спочатку номер жетону Воронова, потім Сидоренка, бо як правило за цими комбінаціями у кожного співробітника також були доступи. Але це теж не дало нікого результату.       Вентиляція неприємно гуділа. І в цій тиші Левчук щоразу прислуховувалася до того, що відбувається поза серверною. Декілька разів їй навіть почулись кроки, проте вона відмахнулась. Відділок був пустий, ходити немає кому, це просто мозок реагує на стресову ситуацію.       Дівчина відкинулась на спинку стільця, роздумуючи, яким ще міг бути пароль. І раптом її погляд зачепився за папірець, той що лежав під однією з папок. Вона повільно витягнула пожовклий клаптик, на якому майже вицвівші слова «Якщо раптом забув – спробуй стандарт +1»       Вона знову вирівнялася за компʼютером і стала знову набирати стандартний службовий пароль, додавши комбінацію «+1». І це спрацювало, бо за декілька секунд на екрані зʼявився напис «Доступ дозволено».       Вона сиділа не рухаючись ще пару секунд.       – Ви серйозно…– з невірʼям прошепотіла вона, побачивши, як на екрані структуровано зʼявився каталог архіву.       Вона швидко набрала у пошуковій строчці номер справи і на екрані зʼявилась відповідна папка. І Оксана завмерла, бо вже на цьому етапі вона побачила обсяги матеріалів. Повну справу – не те, що зараз лежало в архіві, а первинні матеріали – висновки експертів, кошториси, технічні акти, листування, фототаблиці, допити свідків, службові доповіді, рух коштів по банківських рахунках. Абсолютно все.       Вона стала листати журнал дій і побачила знайоме прізвище – Сидоренко.       І в історії змін було все, що не можна відобразити на паперах.       Раз – видалено висновок лабораторії.       Два – видалено акт перевірки будівельних матеріалів.       Три – видалено фотофіксацію з огляду місця події № 1.       Чотири – внесено зміни у протокол огляду місця події.       І таких записів ще десятки. І серед них декілька, що були зроблені Вороновим.       Левчук майже перестала дихати, бо зараз перед нею була майже вся покрокова схема знищення доказів і приховування злочину.       Система зберегла резервні копії і тепер це все було у них в руках. Бо там були докази, що обвал відбувся через халатність. Бо міцність бетону була значно меншою за нормативну, бо несучі конструкції не пройшли перевірку якості, бо загалом на будівництво було виділено сотні мільйонів, а по факту використано вдвічі менше.       Дівчина завжди знала, що Воронов причетний. Але тепер в її руках був доказ. Справжній і беззаперечний.       Тепер вона не сиділа, вона діяла. Швидко, майже на автоматі, немов кожна секунда впливала на її життя. Оксана швидко дістала з кишені брюк флешку – металеву, майже непомітну та вставила її у системний блок.       Вона швидко перейшла у меню копіювання та обрала потрібні папки – первинні документи, службова переписка, історія змін. У цей момент курсор завис.       – Та щоб тебе, – прошепотіла вона, стискаючи щелепи майже до болю, настільки великим було хвилювання. Три секунди, що система підвисла, тривали для неї наче година, коли зʼявилась іконка «Копіювання даних». І в цей момент система видала попередження «Час операції 14 хвилин».       – Чотирнадцять, – Оксана видихнула через ніс, озираючись на двері. Занадто довго, але після побаченого в неї не було шляху назад, як і другого шансу.       Час тягнувся неймовірно довго. Вона стиснула край столу так, що руки побіліли, після чого прошепотіла майже беззвучно:       – Давай, давай, давай.       Система впоралась швидше, приблизно за 10 хвилин, але вони тягнулись вічність. Левчук витягла флешку з блоку та поклала назад до кишені, після чого вийшла з облікового запису.       Вона обережно відчинила двері серверної, перевіряючи чи не має кого в коридорі, після чого швидко повернулась до власного кабінету. Там вона накинула пальто, поклала до сумки флешку та вийшла, зачинивши двері та направляючись у чергову частину.       Черговий майже спав та звук відкриття вхідних дверей майже налякав його.       – Я тут журнал повертаю, – Оксана простягнула назад документ та, дочекавшись, поки чоловік знову піде до сейфу, швидко поклала під папки ключі, та попрощавшись, вийшла з відділку.       Було вже глибоко за північ, коли Софія почула дзвінок у двері. Не різкий, але наполегливий. Вона вже встала з ліжка, збираючись відкривати, коли побачила, як Паша встає з дивану та вже йде у напрямку дверей.       – Я відкрию, – коротко сказав він, бо звик, що від нічних візитів добра не чекати.       На порозі стояла Оксана – збуджена, нервова, розтріпане волосся і мокре пальто. Вона виглядала не як людина, яка втікала від чогось, а як людина, яка бігла назустріч чомусь.       Софія вийшла до коридору слідом, паралельно вдягаючи поверх домашнього костюма халат.       – Я вивантажила електронний архів, – випалила Левчук, все ще стоячи на порозі.       – Ти зробила що? – Софії здалось, що їй почулось, але судячи з того, як Паша схопив Оксану за руку та буквально затягнув у квартиру, почулось не одній їй.       – Ви ж чули тільки що. Я вивантажила архів з серверної.       Дівчина була на адреналіні, дихала важко, часто та виглядала вкрай нервовою. Павло мовчки провів її до гостинної та всадив на диван.       – Там все. Всі висновки, акти, протоколи, службові переписки. І історія змін.       Софія і досі не вірила в те, що чула. Для початку їй було важко усвідомити сам факт присутності Оксани в її квартирі. Але те, що вона говорила було куди більш нереальним.       – Як ти взагалі туди потрапила? – все ще шоковано спитала Софія. Оксана нервово посміхнулась та взяла до рук склянку із водою, яку вже подавав Паша.       – Ключі позичила в черговій частині. Не зовсім законно. А пароль підібрала, – вона майже залпом випила воду і тільки тоді стала переводити подих, поступово вирівнюючи дихання, – Ви взагалі чуєте, що я вам кажу? В нас є всі первинні матеріали і історія змін. Просто все. Там вся хронологія. Дата, час, користувач. І видно, що файли видаляли та змінювали Сидоренко та Воронов. Там повний цифровий слід. І він не знищений, бо це знищити неможливо.       Софія присіла на дивані поруч та вперше взяла Оксану за руку.       – Ти взагалі дихала?       – Переважно забувала, – коротко посміхнувшись, відповіла Оксана.       Павло стояв поруч, мовчки слухаючи про те, як Оксана пробралась до серверної, як знаходила та вивантажувала файли. І як їхала до Софії так швидко, що декілька разів пролетіла на червоне світло світлофору.       – Це вже не підозра. Це доказова база, – заключив Паша, продовжуючи стояти поряд із двома слідчими, які сиділи на дивані. Оксана підняла на нього очі і хіба не вперше побачила, що вона була корисною у справі. І це не сховалось від експерта, – Але не зараз.       – Що? – Левчук не розуміючи переводила погляд то на Софію, то на Пашу.       – Ти на адреналіні і це не робочий стан. Тож зараз ти їдеш додому і лягаєш спати хоча б на декілька годин, – чоловік сказав це таким тоном, який не витримував жодних заперечень, – А зранку ми зберемось командою і розберемо все, що ти дістала.       – Паша має рацію, – тихо дала знати про себе Софія, все ще тримаючи руку Оксани в своїй.       Левчук тільки відкрила рот, щоб щось заперечити, але раптом сковзнула поглядом по квартирі і завмерла. До неї тільки зараз дійшло усвідомлення, що в квартирі Софії, далеко за опівніч, знаходиться Паша. І він виглядав у цій атмосфера так природньо, наче жив тут тривалий час. На спинці стільця його куртка, на комоді – сумка, на столі – дві чашки, а біля розетки – дві зарядки.       Оксана ще раз озирнулась на квартиру.       – Паш, а ти тут…? – вона навіть не могла правильно сформулювати питання, тому Софія, не очікуючи завершення, відповіла.       – Він тут тимчасово. Після того, як на нас напали. Заради безпеки       Левчук перевела погляд на Пашу і він не виглядав здивованим питанням. І це було те, що змусило замислитись її ще дужче. Вона встала з дивану, збираючись йти. Та вже біля дверей сказала:       – Якщо чесно, то ваш побут не виглядає тимчасовим.       Паша подивився на неї рівно, але в погляді був той самий вираз «Я почув більше, ніж ти сказала».       – Оксано, ти зараз не робиш ніяких висновків, – спокійно поговорив чоловік, – Ти їдеш додому і спиш.       Двері за Оксаною зачинились тихо, а Софія все ще залишалась стояти біля них.       – Вона навряд чи сьогодні засне, – сказала дівчина, повертаючись до кімнати. Вона знову перемкнула свою увагу на Пашу, бо він стояв так, наче не хотів займати собою простір, але для неї він повністю заповнив кімнату своєю присутністю, – Ти зараз думаєш про те, що буде далі? – Софія задала це питання, вдивляючись у його обличчя, бо виглядав він занадто зібраним.       – Я думаю про те, що ти зараз босоніж стоїш на холодній підлозі.       Вона не одразу зрозуміла, що він перевів розмову, а коли зрозуміла – посміхнулась та підійшла трохи ближче.       – Це твій спосіб уникнути серйозної теми?       – Це мій спосіб, щоб ти не змерзла.       – Занадто пізно для турботи.       – Для турботи ніколи не пізно. Софія зробила ще крок, максимально скоротивши між ними відстань та притулилася до нього. Паша не одразу відповів на обійми, коротко вдихнув, перевіряючи, що вона дійсно поруч, і тільки тоді його руки легли на її талію – обережно, але міцно, а щокою він притулився до її волосся. І вони так і залишились стояти в обіймах один одного, без поспіху, коли майбутній день не вимагає від них негайного прийняття рішень.       Ранок у кабінеті Воронова почався не з кави і не з наради. Він почався з тиші, яка лякала більше за крик. Чоловік сидів за столом, переглядаючи щоранковий звіт з Управління інформаціної підтримки. Зазвичай цей документ був коротким, просто сухе речення, що за добу в інформаційних системах відділу операції не здійснювались. Але сьогодні цей документ був значно більшим, бо у звіті розписувалось, що близько 23 години було здійснено резервне копіювання архіву провадження по обвалу на зовнішній носій, включно з історіями змін.       Навпроти Воронова на стільці сидів Сидоренко Олег. Його спина була занадто рівною, руки зчеплені у замок, але дрібне тремтіння пальців все одно було помітно. І він просто мовчки спостерігав за начальником. І його тиша лякала, бо коли Воронов злився, він не кричав. Він мовчав.       Побачивши звіт зранку, Максим не гаючи часу пішов до чергової частини, і звісно там був запис з камер відеонагляду, на яких, попри темноту, прекрасно було видно Оксану Левчук, яка відмикає серверну, заходить всередину, а десь через півгодини виходить звідти.       Чоловік нарешті кинув на стіл звіт. І тільки тоді став говорити.       – Тобто якась слідча увійшла в серверну. У систему. Та винесла звідти архів, – він стримував себе, але був на межі. Це чітко прослідковувалось за тим, як він руками вчепився у крісло, намагаючись стримати емоції.       – Ми ще не знаємо, який обсяг матеріалів вона скопіювала, – обережно почав Олег, але так і не закінчив, бо його перебив Воронов, який вже не намагався говорити тихо і стримано.       – Ти серйозно?! Ти зараз серйозно?!       Воронов вдарив долонею по столу і гримнув так, що Сидоренко здригнувся.       – Ти декілька місяців переконував мене, що все добре! Що все знищено! І в системі не може залишитись ніяких змін!       Олег мовчав, бо виправдань не було. І він вперше бачив у Воронова страх. Не за справу, не за когось третього. За себе. І саме це робило його небезпечним.       Максим знову повернувся до звіту. Біля кожної дії в журналі змін були дата, час та прізвище. І майже на кожному аркушу миготіло прізвище Сидоренка, бо він місяцями «супроводжував справу» і саме з його облікового запису вносились зміни. Але там було не тільки його прізвище. Серед переліку інколи траплялось і прізвище самого Максима. Незначні правки, коригування резолюцій, видалення службових записок. Начебто нічого критичного, але достатньо, щоб показати, що він теж заходив у справу. Особисто.       І Сидоренко теж знав про це. Тому зараз дивився на керівника уважніше.       – Там є ваші входи. Історія покаже, що ви працювали зі справою.       Воронов холодно посміхнувся. Сидоренко думав, що потягне його за собою? Не так швидко.       – Я двічі відкоригував резолюцію і видалив службову записку. А ти знищував висновки експерта, протоколи, фото. Доведи, що це був я, а не хтось сторонній зайшов під моїм обліковим записом, як, наприклад, Левчук під твоїм.       У Олега похололо, бо він вже бачив, що Воронов розділяє їх. Він давно працював із Максимом і бачив, як той ламав карʼєри, позбавляв людей посад, змушував брати провину на себе. І він розумів, якщо почнеться розслідування – пояснювати йому, почнуться арешти – відповідати йому. Якщо хтось має бути крайнім – ним стане Сидоренко.       Воронов не буде боротись за нього, не прикриватиме. Якщо буде необхідно, він пояснить свої дрібні службові правки. І виходячи з кабінета начальника, він вперше боявся не слідчих, не справи, не суду. Він боявся людину, на яку працював багато років.       Вперше за тривалий час у кабінеті слідчих не було тихо. Вони всі обговорювали те, що знайшла Оксана. Паша передивлявся висновки експертів, яких було значно більше ніж, те, що вони бачили. Софія, Оксана та Стелла звіряли рух коштів, а Юрій Петрович із Андрієм переглядали службові доповідні разом із журналом змін. Лише Данило щось вперто друкував на компʼютері, посміхаючись сам до себе.       – Чому ти виглядаєш так, ніби виграв квартиру? – не стримуючи посмішки спитала Стелла. Данило посміхнувся ще більше.       – Бо я рятує правосуддя, – відповів хлопець, продовжуючи щось друкувати. І в цей час вперше за ранок в кабінеті знову стало тихо. Даня виглянув з-за монітору компʼютера та побачив шість пар очей і всі вони дивились на нього в очікуванні пояснень, – Добре. Я друкую анонімку. До прокуратури, ДБР та внутрішньої безпеки.       Юрій Петрович мало не вдавився кавою, а Софія, відклавши стопку аркушів, почала:       – Данило, ти зараз збираєшся відправляти анонімку на підставі документів…, – вона коротко подивилась на Оксану, – Які не зовсім офіційно в нас опинились?       – Ну якщо так сформулювати, то це звучить погано, – і Даня знову продовжив друкувати, – Але це ефективно.       На обличчях всіх присутніх в кабінеті зʼявились слабкі посмішки, ніхто не став зупиняти Даню, тож всі повернулись до роботи, поки Паша не звернувся до хлопця:       – Даня, не відправляй поки.       – Чому це?       – Бо я хочу вперше в житті прочитати твій текст до того, як він стане речовим доказом.       І тепер всі в кабінеті вже не просто посміхались, а стримували легкий сміх. Бо вперше окрім доказів, в них ще була надія.       Але не встиг сміх у кабінеті стихнути, як двері настільки різко відчинились, що ручка вдарилась об стіну. На порозі стояв Воронов. Сам. Зібраний, тихий і саме це було поганим знаком. Він повільно оглянув кожного присутнього – Данила, Стеллу, Андрія, Юріка, Пашу, Софію і врешті-решт зупинився на Левчук, після чого мовчки пройшов у глибину приміщення та встав навпроти Оксани.       – Що, Левчук, не знайшли собі кабінету до душі, то вирішили спробувати серверну?       Дівчина повернулась до нього обличчям, адже до цього стояла спиною, разом із Пашею щось роздивляючись на дошці. Вона зробила крок вперед, наче вся її статура випромінювала, що вона не боїться, що б зараз не сказав і не зробив керівник.       – Я не розумію про що ви.       – Справді? Тоді я вам поясню. Проникнення до службового приміщення, несанкціонований доступ до електронних обліків Національної поліції. Звучить як кримінальна стаття, вам не здається?       Оксана опустила голову та посміхнулась, а за декілька миттєвостей знову підняла обличчя, дивлячись прямо в очі Максима, поки всі мовчки спостерігали за цією холодною війною.       – Це зараз звинувачення? Бо якщо так, то мені хотілося б побачити документи.       – Не хвилюйтесь, документи будуть, – в його голосі було стільки неприхованої злості, що Юрій Петрович мимоволі випростався, – А поки я раджу вам подумати про наслідки. Бо після того, що ви зробили, я можу гарантувати: ваше життя стане набагато складнішим.       – Дивно, – почала Оксана, майже награно дивлячись кудись наверх, – Мені здавалось, що зараз хвилюватись маєте ви.       – Левчук, я вас попереджаю…       – То ви погрожувати будете письмово чи усно? Бо зараз це звучить як тиск на працівника поліції, при тому при свідках.       – Досить, – почулось десь збоку. Зі свого місця встав Андрій, підходячи до Оксани та Воронова, – Того, що ви сказали достатньо. Якщо у вас є претензії до Оксани – оформлюйте їх офіційно. Через вищі органи, – ну скулах Андрія сіпнувся мʼяз, що говорило про те, що він ледь стримується. Воронов розвернувся до нього та в його голосі прозвучали ще більш сталеві нотки.       – Ви зараз будете мене вчити працювати?       – Ні, я раджу вам не погрожувати підлеглим.       – Захищаєте її?       - Так, – коротко відповів Андрій.       Максим відійшов на пару кроків назад, продовжуючи провалюватися поглядом дівчину.       – Це ще не кінець, – вже тихіше сказав він, вже відкриваючи двері, щоб вийти, коли раптом у розмову втрутився Паша:       – Сподіваюсь. Бо мені теж дуже цікаво чим це все закінчиться, – в голосі експерта звучав майже неприхований сарказм.       Двері за Вороновим зачинились так само гучно, як і коли він заходив. І після цього команда нарешті видихнула.       Відділок давно вже спорожнів. Будівля виглядала так, ніби теж готувалась до ночі – у вікнах вже не горіло світло, а всередині залишився лише черговий та прибиральниця, яка годувала відрами. Оксана вийшла з відділку, сильніше закутуючись у пальто від поривів сильного вітру. Вона стояла на порозі відділку, а позаду зупинився Андрій. Не порушуючи її межі, не навʼязливо. Просто поруч. І вона відчула його присутність майже фізично, не обертаючись назад.       – Дякую, що вступився перед Вороновим сьогодні, – сказала дівчина, все ще вдивляючись кудись попереду себе. Андрій порівнявся із нею, тепер стоячи праворуч від слідчої.       – Це дрібниці, – відповів чоловік. Тепер він дивився на неї, поки Оксана все ще роздивлялась десь в далечині. І вона нарешті подивилась на нього.       – Для мене ні.       Між ними встановилась тиша, в якій кожен думав про минулий день. Про Воронова та Сидоренка, які цілий день після того інциденту навіть не висовувалися зі своїх кабінетів. А ще про Даню, який все ж відправив свої анонімки усюди, куди можна було.       – Ти збираєшся додому взагалі? – знову заговорив до Оксани Андрій. Дівчина посміхнулась, трохи втомлено, бо останні дві доби спала від сили години три, але в той же час з якоюсь веселістю в очах.       – Можливо, – знизавши плечима відповіла она, на що Андрій тільки хмикнув та посміхнувся.       – Страшна жінка. І ці два простих слова змусили їх раптом засміятись. Коротко, але щиро.       – Може тоді підвезеш цю страшну жінку? – вже не приховуючи посмішки запитала Левчук. Чоловік тільки подав їй руку, вже спускаючись сходами, наче запрошуючи. Вона впевнено вклала свою руку до його долоні та Андрій відповів:       – Завжди до ваших послуг.       І в цю мить вечір перестав бути для них просто закінченням чергового важкого дня. Він став початком того, про що поки що вголос ніхто не говорить.       Квартира Софії була заповнена теплим світлом від декількох ламп, що стояли по периметру кухні. Дівчина сиділа за столом, не зупиняючись помішувати чай, який вже декілька разів встиг охолонути. Паша стояв біля вікна та спостерігав за вечірнім містом. Як воно потроху затихає, як у квартирах людей все більше і більше зʼявляється світла. Вони вперше відчували себе не у гонитві, а у простому буденному вечері, коли не треба було декілька разів перевіряти чи зачинені двері, чи не стоїть біля підʼїзду якась підозріла машина, чи не чутно підозрілих кроків на сходинковому майданчику.       – Тепер вже спокійно, – почав чоловік, навіть не обертаючись, продовжуючи дивитись перед собою, – Тобі нічого не загрожує, – Софія ледь кивнула. І від його слів наче повинно було стати тихіше, спокійніше, але не стало, каменем лягло на душі, – І мені більше немає необхідності тут залишатись.       Його слова прозвучали рівно, без тиску. Але всередині дівчини щось боляче стиснулось. Вона поставила чашку на стіл бистріше, ніж її пальці почали тремтіти. Бо хоча вони і прийняли рішення не ховатись один від одного, свої почуття, вона все ще боялась, що з завершенням справи це все закінчиться.       – Так. Напевно, – вона теж відповіла рівно і одразу опустила очі, щось шукаючи на столі, хоча він був порожнім. І цей рівний тон видав її. Паша повернувся до неї, а вона різко встала зі стільця та стала метушитись – мити чашку, витирати посуд. Ніби намагалась за побутом сховати свою реакцію та емоції.       – Ти засмутилась, – чоловік підійшов ближче та встав прямо перед нею, заглядаючи в очі.       – Ні, – дівчина відповіла надто швидко і сама це зрозуміла, тому опустила очі. Бо все ще боялась – якщо зараз подивиться у його, то знову побачить там щось холодне.       Він обережно взяв її руку до своєї долоні та ледве стиснув, повертаючи її до реальності, безслівно говорячи, що він все ще тут.       – Софіє.       Вона все ще мовчала. Але в неї на обличчі було написано все – і сум, і страх, і навіть легкі відголоски розчарування. Дівчина видихнула важко, підбираючи правильні слова.       – Я просто звикла… Що ти поруч.       Павло переплів свої пальці із її і це нарешті змусило Софію підняти очі. І там не було того холоду або відстороненості, що вона очікувала побачити. Навпаки, його погляд був наповнений теплом і ніжністю.       – Я міг піти ще декілька днів тому. Але не пішов. І зараз не хочу.       Вона дивилась на нього так, наче перевіряла, чи правильно зрозуміла суть його слів.       – Ти не зобовʼязаний…       – Я нічого не зобовʼязаний, – мʼяко перебив Паша і в його словах не було різкості, лише впевненість та спокій, – Але я хочу залишитись.       Софія заплющила очі, ніби намагалась вкласти його слова у себе, осягнути їх і прийняти той факт, що він хоче бути з нею не через необхідність, а через бажання.       – Добре, – прошепотіла вона і ледь помітна посмішка торкнулась її губ.       Руки Паші повільно відпустили її руки та він майже обережно поклав їх на талію дівчини. Він притиснувся своїм чолом до її і стояв так декілька секунд. Все ще приймаючи той факт, що вони разом і їм не треба нікуди бігти та поспішати. В них достатньо часу на те, щоб просто бути у присутності один одного. Чоловік скоротив дистанцію не різко, але впевнено, а їх поцілунок був тихим. Не невпевненим, як перший. Але не менш ніжний. Такий, в якому обидва намагались вкласти всі свої відчуття.       Софія відірвалась першою та поклала голову на плече чоловіка, утримуючи його за передпліччя, наче і досі боялась, що він піде. А Паша лише спокійно гладив її по спині, наче це найправильніший рух у світі.       Пізніше вони вперше лягали спати разом. Не як випадковість, а як маленька звичка, яка тільки народжується між людьми, які не ховають своїх почуттів.       Софія лягла першою, спиною до Паші, не віддаляючись, а навпаки – шукаючи тепло. Він ліг слідом та його рука ковзнула під ковдру, обережно лягаючи на її талію. Наче ще й досі сумнівався, чи дозволено йому це.       – Так нормально? – тихо спитав він.       Дівчина накрила його руку зверху власною долонею та притиснулась трохи ближче, відчуваючи тепло його тіла навіть крізь його футболку та власну. Вона усміхнулась.       – Так. Дуже.       Він притягнув її ближче до себе, а Софія тільки розслабилась у його руках. Тіло поступово відпускало той контроль, що вона вчилась роками тримати у собі. Вона проговорила кудись у темряву:       – Я думала ти підеш.       Паша залишив їй легкий поцілунок десь у скроню, що знову змусило її посміхнутись.       – Я теж так думав. Думав, що зможу. Але не зміг і не хочу.       Софія повільно заплющила очі, все ще посміхаючись у темряві кімнати і в його обіймах – теплих та надійних.       І тепер це були не просто напарники, друзі, сусіди чи ще хтось. Це були двоє людей, які вперше засинали поруч один з одним, у обіймах, зробивши свій вибір. P.S. Друзі, за всю роботу, це вийшла найбільша за обсягом глава. І напевне, вона моя найулюбленіша (хоча, може хіба що конкурувати з тією, де відбувся перший поцілунок Паші та Софії). У цій главі, я втілила декілька своїх мрій. Перша – це Оксана. Мені до кінця сезону дуже хотілось, щоб її не «злили». В моєму розумінні жінка-слідча трохи інша. Мені не хотілось, щоб Оксана стала для Софії подругою або ворогом, я хотіла зробити її частиною команди. Розумною, гострою на язик і амбіційною. Але такою, якій все ж не чуже поняття команди. Ну і друга моя мрія – це взаємодія між Пашею і Софією. Головна тематика, що так довго не відпускає фанатів (і я теж в їх числі). А попереду залишився фінал. 🥹💕