Вопросы и ответы

      Перед собою вони побачили фігуру: це був досить високий, худий чоловік з блідою, майже сірою шкірою та довгим прямим чорним волоссям. Одягнений у чорні важкі одежі, розшиті срібними нитками, він сидів на обсидіановому троні, майже зливаючись з пітьмою, яка огортала його, і дивився на компанію чорними глибокими очима, в яких жеврів легкий інтерес та зацікавленість. Бліді тонкі губи вигнулись у спокійній усмішці, і тіні обтікали його витягнуте лице з гострими різкими лініями. Від незнайомця розходилася аура могутності, яка змушувала проти волі затримати дихання та вклонитися, демонструючи йому свою повагу. — Яких цікавих гостей Елла привів до мене, — тихий спокійний голос м’яко порушив могильне мовчання дивної печери, і кожен зміг уловити у ньому тінь незлого насміху. Чорні неживі безодні очей пильно вдивлялися в розгублені обличчя кожного, і губи чоловіка розтягнулися в усмішці ширше. — Хто ти? — примружившись, обережно поцікавився Флоріан, не наважуючись зробити крок назустріч. — Де ми? — Як неввічливо з мого боку, — так само спокійно і тихо промовив незнайомець, — приймати гостей і не привітатися з ними. Хоча я думаю, ви вже здогадалися, — гострий погляд чиркнув по обличчю Каллена, яке різко зблідло, і в його очах промайнув щирий страх. — Тим не менш я представлюся. Вітаю вас, шановне товариство, у переддвер’ї потойбіччя, моїх безкрайніх безкінечних володінь. Ім’я мені Франграсьян, і я пан і володар краю відчаю, звідки немає вороття. — Отже, ми померли? — здивовано спитала Балдгілд, поки її супутники намагалися осмислити почуте.       Каллен відчув невимовний жах, який скував його наче ланцюг. Всередині все захололо, а серце, здавалося, на декілька секунд перестало битися. Широко розплющеними очима він дивився на чорного бога перед собою, відчуваючи, як затремтіли руки. Хай він не був надто віруючою людиною, однак страшні історії про Франграсьяна, як про жорстокого і бездушного владику девів, все ж таки залишили свій слід на детективові, й певною мірою він знаходився під владою стереотипів, які вирощувала церква у людських душах. Тож зустрітися віч-на-віч з головним антагоністом усього живого насправді було страшно. — Скажемо так, ви померли, але не до кінця, — він повів рукою по повітрю, з цікавістю спостерігаючи за Калленом. — Ви знаходитесь на тонкій межі між життям і смертю. — І… що нам з цим робити? — нервово заламуючи пальці, запитав Флоріан. Як і Каллен, він відчував неспокій у цьому темному бездушному місці, хоча його хазяїн і був привітним з ними.       Франграсьян стримано усміхнувся і розслаблено відкинувся назад, з не меншим інтересом продовжуючи спостерігати за своїми гостями. Він справді не збирався шкодити їм, але побороти недовіру, яку в душах живих плекав Зардушту і його ашури, було складно. — Не сумніваюся, що емісари мого пресвітлого брата розказують про те, який я монстр, брехливий і жорстокий диявол, який лише спокушає невинні душі та затягує їх у безодню, — він іронічно посміявся легким, наче шелест, сміхом, так само іронічно розглядаючи своїх співрозмовників. — Однак мушу вас заспокоїти, подібне не цікавить мене. Між тим, я пропоную угоду, — повільно протягнув він і повів рукою по повітрю, ліниво пояснивши: — Бачте, справа в тім, що є дві душі, які належать мені та моєму доброму другу, ельфійському богові Смерті Діту, — Франграсьян скосив погляд на Флоріана, який скептично скинув брови. — Проте обставини склалися таким чином, що ані я, ані він не можемо дістатися до них. Тож я волів би, аби ви допомогли нам у цій справі. — Тобто ви не можете дістатися до них? — перепитав Флоріан. — Хіба потойбіччя не знаходиться у вашій повній владі? — Потойбіччя — так, — Франграсьян стримано усміхнувся. — Але переддвер’я — місцина специфічна. Зазвичай наша воля веде душі цими дорогами скорботи, але ця територія вразлива до впливів матеріального світу. Звідси некроманти черпають свої сили, але також магія живих може проникати сюди і… псувати нам нерви, — він знову повів тонкою долонею по повітрю. — Я не розумію, про що ти кажеш, пане, — у розмову втрутилася Балдгілд, упевнено зробивши крок назустріч владиці Смерті. — Мила дитино, ти маєш знати, чиєї душі так прагне Діт, — Франграсьян злегка примружився, з інтересом дивлячись на дівчину перед собою, і в його голосі почулося схвалення. — Послідовники мого пресвітлого брата бувають жорстокі й сліпі у цій жорстокості. Вони полонили душу Аделарда і не відпускають його, не даючи спокою. Разом з ним десь на дорогах переддвер’я у полоні знаходиться ще одна душа. Другий брат, якому так не пощастить провести вічність коло мене, а не у блаженстві Дому поспів’я, поруч з близнюком у славі Зардушту. — Атратін говорив, що душа вбивці князя запечатана світлою магією, — задумливо протягнув Флоріан і обережно уточнив, все ще з легким острахом кинувши погляд на темного бога: — Тому ти не можеш дістатися них? — І я, і Діт — темні боги Смерті, — Франграсьян спокійно прикрив очі. — Світла магія мого брата для нас вельми… неприємна. Так просто нам не здолати її. Але ви, смертні, однаково можете взаємодіяти з обома кінцями спектру. Саме тому я прошу вас про послугу: ви зламаєте печаті Зардушту і звільните душі, а я поверну вас назад у світ живих. — Як ти це зробиш? — хрипло спитав Каллен, з насторогою слідкуючи за плавною пластикою владики Смерті. — Ти володар руйнування, той-хто-несе-смерть. Як нам знати, що ти не обдуриш? — Мені здавалося, ти розумніший, хлопче, — Франграсьян посміхнувся кутиками губ, з беззлобним насміхом подивившись на детектива. — Але най з тим. Ти маєш рацію лише у тому, що я несу смерть — колись давно саме через це ми й посварилися з молодшим братом. Але ви й не мертві, щоб я приймав вас у своїх володіннях. Якщо ти достатньо спостережливий, детективе, ти зрозумієш, що переддвер’я виглядає зовсім не так, як його приписують мені. Тож ви не в мене в гостях, але застрягли на тонкій межі. І я можу вас як забрати, так і відштовхнути — а вже чи вірити мені, чи ні — вирішувати лише вам. — Що ти маєш на увазі під… усім цим? — Флоріан насупився і неозначено повів рукою, наче окреслюючи видимий простір. — Ти повинен знати, що печери і чорна вода, що тече по каменям цих гір — вигляд ельфійського посмертя, — відповів Франграсьян. — Його визначає Аделард — він десь тут недалеко, через що простір і підлаштовується під нього. Якби ж ви померли, все склалося би дещо інакше. Каллен потрапив би або у нескінченний лабіринт бібліотеки, або, можливо, безпосередньо в мій чертог такий, яким я сам визначаю його; туди ж потрапила би й Балдгілд. Щодо вас, ельфів, — він по черзі подивився на Флоріана і тихого Рене, який не зронив ні слова, — вас до себе забрав би Діт, адже ви, хай і не надто вірите у своїх богів, все ще належите їм. — Лабіринт бібліотеки? — скептично перепитав Каллен. — Церква говорить, що твоє пекло виглядає інакше. — Давай будемо чесними до кінця, хлопче, — Франграсьян знову посміявся своїм сміхом-шелестом. — Ти не настільки віруюча людина, щоб дійсно вірити у всі ті байки, які розказує церква. У льодове озеро вмерзають лише ті, хто щиро вірять, що саме така вічність посмертя їх і чекає. А ти не такий. Хай я лякаю тебе, але ти достатньо розумний, щоб зрозуміти і побачити, що я не такий монстр, як про мене говорять ашури та церковні догми. Так само як і праведність мого пресвітлого брата викликає в тебе багато запитань, чи не так? — Скажи, пане, — до нього знову звернулася Балдгілд. — Що ще ти нам можеш розказати про справу, яку ми маємо зробити для тебе? — Що ще? — замислено повторив Франграсьян. — Та певно більше нічого, адже все інше ви маєте дізнатися самі. Щоправда, з вашого дозволу, я трохи допоможу вам, — він провів руками одна над одною, і пітьма між ними кристалізувалася, наче обсидіан. Вона зависла у вигляді двох тонких паличок, схожих на сопілки, і темний бог відправив їх повітрям до Флоріана і Каллена. — У присутності цих артефактів духи, яких ви звільните, не зможуть казати вам неправду, якщо ви захочете їх про щось розпитати. Всі їх слова будуть записані, й у будь-який момент ви зможете відтворити їх знову в матеріальному світі. Але будьте обачні: вони крихкі, тому запис ви зможете відтворити лише один раз, перш ніж вони розсипляться. Впевнений, і Аделарду, і Веалгу буде що сказати вам. — Веалгом звати вбивцю князя? — уточнив Флоріан. — Так, — погодився Франграсьян.       Повільно і граційно він піднявся зі свого обсидіанового трону і наблизився до своїх гостей. Він височився над ними, огортаючи пітьмою, і всі четверо проти волі ближче притислися одне до одного. — Мила дитино, здається, Елла зламав тобі меч? — він подивився на Балдгілд, і не очікуючи її відповідь, витягнув з рукава темних одеж довгий тонкий клинок, на лезі якого відбивалися язики чорного полум’я. — Зброя тобі знадобиться, адже навіть мені невідомо, які саме тварі населяють цю місцину. Візьми, хай це буде моїм дарунком, — він простягнув меч дівчині, й та, поколивавшись мить, рішучо схопила руків’я, прокручуючи клинок, випробуючи його. — Дякую, пане, це дуже щедро з твого боку, — вона вклонилася з великою шаною, на що Франграсьян задоволено усміхнувся. — Вам знадобиться провідник, — продовжив він. — Ви мали сумнівне задоволення познайомитися з жартами мого гномського товариша, але на ваше щастя, свою суперечку з Гольґою йому все ж вдалося владнати, — владика Смерті махнув рукою, і з пітьми з-за спини Рене, який стояв далі від усіх, вийшла міцна фігура гнома, який дивився перед собою туманним неживим поглядом.       Всередині Флоріана все стислося у тугий болючий клубок, і він ледь стримався, щоб не кинутися до гнома і не притиснути його до серця у міцних обіймах. Гравн, а саме він був цим самим гномом, підійшов ближче, зупинившись коло Балдгілд у покірному очікуванні. Тінь співчуття промайнула у чорних безоднях очей Франграсьяна, коли він побачив муку і біль, що відбилися на обличчі Флоріана, і тут же зникла, залишивши лише статичний спокій і легкий усміх на безкровних тонких губах. — Хай щастить, відважні герої, — він зробив крок назад, повільно зливаючись з пітьмою. — Сподіваюся, наша наступна зустріч відбудеться ще нескоро. ***       Перед собой они увидели фигуру: это был достаточно высокий, худой мужчина с бледной, почти серой кожей и длинными прямыми чёрными волосами. Одетый в чёрные тяжёлые одежды, расшитые серебряными нитями, он сидел на обсидиановом троне, почти сливаясь с тьмой, окружающей его, и смотрел на компанию чёрными глубокими глазами, в которых плескался лёгкий интерес и любопытство. Бледные тонкие губы выгнулись в спокойной улыбке, и тени обтекали его вытянутое лицо с острыми резкими линиями. От незнакомца расходилась аура могущества, заставляющая против воли затаить дыхание и поклониться, демонстрируя ему своё уважение. — Каких интересных гостей Элла привёл ко мне, — тихий спокойный голос мягко нарушил могильное молчание странной пещеры, и каждый смог уловить в нём тень беззлобной насмешки. Чёрные безжизненные бездны глаз пристально всматривались в растерянные лица каждого, и губы мужчины шире растянулись в улыбке. — Кто ты? — прищурившись, осторожно поинтересовался Флориан, не решаясь сделать шаг навстречу. — Где мы? — Как невежливо с моей стороны, — также тихо и спокойно произнёс незнакомец, — принимать гостей и не поздороваться с ними. Хотя я думаю, вы уже догадались, — острый взгляд мазнул по резко побледневшему лицу Каллена, и в его глазах мелькнул искренний страх. — Тем не менее я представлюсь. Приветствую вас, дорогие гости, в преддверии загробного мира, моих бескрайних бесконечных владений. Имя мне Франхрасьян, и я господин края отчаяния, откуда не существует возврата. — Значит, мы умерли? — удивлённо спросила Балдхилд, пока её спутники пытались осмыслить услышанное.       Каллен ощутил невероятный ужас, сковавший его словно цепь. Внутри всё похолодело, а сердце, казалось, на несколько секунд перестало биться. Широко распахнутыми глазами он смотрел на чёрного бога перед собой, чувствуя, как задрожали руки. Пусть он не был слишком верующим человеком, но страшные истории про Франхрасьяна, как про жестокого и бездушного владыку дэв, всё-таки оставили свой след на детективе, и в определённой мере он находился под властью стереотипов, взращенных церковью в человеческих душах. Так что встретиться лицом к лицу с антагонистом всего живого было действительно страшно. — Скажем так, вы умерли, но не до конца, — он повёл рукой по воздуху, с интересом наблюдая за Калленом. — Вы находитесь на тонкой грани между жизнью и смертью. — И… что нам с этим делать? — нервно заламывая пальцы, поинтересовался Флориан. Как и Каллен, он ощущал беспокойство в этом тёмном бездушном месте, хоть и его хозяин был приветлив с ними.       Франхрасьян сдержано улыбнулся и расслабленно откинулся назад, с не меньшим интересом продолжая наблюдать за своими гостями. Он и вправду не собирался вредить им, но побороть недоверие, взлелеянное в душах живых Зардушту и его ашурами, было сложно. — Не сомневаюсь, что эмиссары моего пресветлого брата рассказывают о том, какой я монстр, лживый и жестокий дьявол, лишь искушающий невинные души и затягивающий их в бездну, — он иронично посмеялся лёгким, словно шелест, смехом, также иронично рассматривая своих собеседников. — Но вынужден вас успокоить, подобное меня не интересует. Меж тем, я предлагаю сделку, — медленно протянул он и повёл рукой по воздуху, лениво пояснив: — Видите ли, дело в том, что есть две души, принадлежащие мне и моему хорошему другу, эльфийскому богу Смерти Диту, — Франхрасьян скосил взгляд на Флориана, который скептично вскинул брови. — Но обстоятельства сложились таким образом, что ни я, ни он не можем добраться до них. Так что я желал бы, чтобы вы помогли нам в этом деле. — В смысле вы не можете добраться до них? — переспросил Флориан. — Разве загробный мир не находится в вашей полной власти? — Загробный мир — да, — Франхрасьян сдержано улыбнулся. — Но преддверие — местность специфическая. Обычно наша воля ведёт души этими дорогами скорби, но эта территория уязвима к влияниям материального мира. Отсюда некроманты черпают свои силы, но также магия живых может проникать сюда и… портить нам нервы, — он опять провёл тонкой ладонью по воздуху. — Я не понимаю, о чём ты говоришь, господин, — в разговор вмешалась Балдхилд, уверенно шагнув навстречу владыке Смерти. — Милый ребёнок, ты должна знать, чьей души так жаждет Дит, — Франхрасьян слегка прищурился, с интересом глядя на девушку перед собой, и в его голосе послышалось одобрение. — Последователи моего пресветлого брата бывают жестоки и слепы в этой жестокости. Они пленили душу Аделарда и не отпускают его, не давая покоя. Вместе с ним где-то на дорогах преддверия в плену находится ещё одна душа. Второй брат, которому так не повезёт провести вечность подле меня, а не в блаженстве Дома песнопений, рядом с близнецом в славе Зардушту. — Атратин говорил, что душа убийцы князя запечатана светлой магией, — задумчиво протянул Флориан и осторожно уточнил, всё ещё с лёгким страхом кинув взгляд на тёмного бога: — Потому ты не можешь добраться до них? — И я, и Дит — тёмные боги Смерти, — Франхрасьян спокойно прикрыл глаза. — Светлая магия моего брата для нас весьма… неприятна. Так просто нам не одолеть её. Но вы, смертные, одинаково можете взаимодействовать с двумя концами спектра. Именно потому я прошу вас об услуге: вы сломаете печати Зардушту и освободите души, а я верну вас обратно в мир живых. — Как ты это сделаешь? — хрипло спросил Каллен, с настороженностью следя за плавной пластикой владыки Смерти. — Ты владыка разрушений, тот-кто-несёт-смерть. Как нам знать, что ты не обманешь? — Мне казалось, ты умнее, парень, — Франхрасьян усмехнулся уголками губ, с беззлобной насмешкой посмотрев на детектива. — Но да ладно. Ты прав лишь в том, что я несу смерть — когда-то давно именно из-за этого мы поссорились с младшим братом. Но вы и не мёртвые, чтобы я принимал вас в своих владениях. Если ты достаточно наблюдателен, детектив, ты поймёшь, что преддверие выглядит совсем не так, как его предписывают мне. Так что вы не у меня в гостях, но застряли на тонкой грани. И я могу вас как забрать, так и оттолкнуть — а уже верить мне или нет — решать лишь вам. — Что ты имеешь в виду под… всем этим? — Флориан нахмурился и неопределённо повёл рукой, словно очерчивая видимое пространство. — Ты должен знать, что пещеры и чёрная вода, текущая по камням этих гор — вид эльфийского посмертия, — ответил Франхрасьян. — Его определяет Аделард — он где-то тут недалеко, так что пространство и подстраивается под него. Если бы вы умерли, всё сложилось бы несколько иначе. Каллен попал бы или в бесконечный лабиринт библиотеки, или возможно, непосредственно в мой чертог такой, каким я сам определяю его; туда же попала бы и Балдхилд. Что касается вас, эльфов, — он по очереди посмотрел на Флориана и тихого Рене, не проронившего ни слова, — вас к себе забрал бы Дит, ведь вы, пусть и не слишком верите в своих богов, всё ещё принадлежите им. — Лабиринт библиотеки? — скептично переспросил Каллен. — Церковь говорит, что твой ад выглядит иначе. — Давай будем честными до конца, парень, — Франхрасьян снова посмеялся своим смехом-шелестом. — Ты не настолько верующий человек, чтобы действительно верить во все те байки, которые рассказывает церковь. В ледяное озеро вмерзают только те, кто искренне верят, что именно такая вечность посмертия их и ждёт. А ты не такой. Пусть я пугаю тебя, но ты достаточно умён, чтобы понять и увидеть, что я не такой монстр, как про меня говорят ашуры и церковные догмы. Так же как и праведность моего пресветлого брата вызывает у тебя множество вопросов, разве нет? — Скажи, господин, — к нему снова обратилась Балдхилд. — Что ещё ты можешь рассказать нам о деле, что мы должны сделать для тебя? — Что ещё? — задумчиво повторил Франхрасьян. — Пожалуй, больше ничего, ведь всё остальное вы должны узнать сами. Правда, с вашего позволения, я немного помогу вам, — он провёл руками друг над другом, и тьма между ними кристаллизировалась, словно обсидиан. Она зависла в виде двух тонких палочек, похожих на флейты, и тёмный бог по воздуху отправил их к Флориану и Каллену. — В присутствии этих артефактов духи, которых вы освободите, не смогут говорить вам неправду, если вы захотите их о чём-то расспросить. Все их слова будут записаны, и в любой момент вы сможете воспроизвести их вновь в материальном мире. Но будьте осторожны: они хрупкие, поэтому запись вы сможете воспроизвести лишь раз, прежде чем они рассыпятся. Уверен, и Аделарду, и Веалху будет что сказать вам. — Веалхом звать убийцу князя? — уточнил Флориан. — Да, — согласился Франхрасьян.       Медленно и грациозно он поднялся со своего обсидианового трона и приблизился к своим гостям. Он возвышался над ними, окутывая тьмой, и все четверо против воли ближе прижались друг к другу. — Милый ребёнок, кажется, Элла сломал тебе меч? — он посмотрел на Балдхилд, и не ожидая её ответ, вытащил из рукава тёмных одежд длинный тонкий клинок, на лезвии которого отражались языки чёрного пламени. — Оружие тебе понадобится, ведь даже мне неизвестно, какие именно твари населяют эту местность. Возьми, пусть это будет моим даром, — он протянул меч девушке, и та, поколебавшись мгновение, решительно схватила рукоять, прокручивая клинок, пробуя его. — Спасибо, господин, это очень щедро с твоей стороны, — она поклонилась с большим уважением, на что Франхрасьян удовлетворённо улыбнулся. — Вам понадобится проводник, — продолжил он. — Вы имели сомнительное удовольствие познакомиться с шутками моего гномьего товарища, но к вашему счастью, свою тяжбу с Хольгой ему всё-таки удалось уладить, — владыка Смерти махнул рукой, и из тьмы из-за спины Рене, стоявшего дальше всех, вышла крепкая фигура гнома, глядящего перед собой туманным безжизненным взглядом.       Внутри Флориана всё сжалось в тугой болезненный клубок, и он с трудом подавил желание броситься к гному и прижать его к сердцу в крепких объятиях. Хравн, а именно он был этим гномом, подошёл ближе, остановившись около Балдхилд в покорном ожидании. Тень сочувствия мелькнула в чёрных безднах глаз Франхрасьяна, когда он увидел муку и боль, отбившиеся на лице Флориана, и тут же исчезла, оставив лишь статичный покой и лёгкую усмешку на бескровных тонких губах. — Удачи, отважные герои, — он сделал шаг назад, медленно сливаясь с тьмой. — Надеюсь, наша следующая встреча случится ещё нескоро.