Однажды навсегда

Миша окончательно замкнулся в себе. Прошло уже два долгих дня во всем этом ужасе, который прекрасно подогревала его раны и боль - Леша не замечал его, игнорировал, относился так, будто он прокаженный. И Подоляк смирился с тем, что никакой уже любви между ними не будет. Но ему так хотелось хоть капли тепла, хоть одного нежного взгляда, хоть одного прикосновения. Однако, громкие звуки взрывов возвращают его в суровую реальность - реальность, наполненную людским горем, слезами и болью. Слово из пяти букв. В о й н а. Никто с ним нежничать не будет, никто не станет обращать внимание на его моральное состояние - он советник, он машина, которая должна работать 24/7 на благо страны, он робот, который без эмоций должен твердо и уверенно докладывать на брифинге об обстановке на линии огня, об экономической ситуации, и нагло врать всем, что не все так плохо, как кажется.

Да, все еще хуже.

Между брифингами, бесконечными интервью и бумагами, он находит время на то, чтобы попытаться сблизиться с Лешей, но тот дерганный, холодный и совсем не хочет идти с ним на контакт. Однако, Миша не сдается, он крутится рядом, таскает ему стаканами кофе, предлагает свою помощь с бумажными вопросами, а Леша делает вид, будто не слышит его, вдогонку небрежно бросая, что кофе фигня, пусть лучше чай травяной для него принесет. И Подоляк, чтобы только угодить ему, нашел даже этот блядский чай, на что получил лишь лаконичный кивок головой. Мише больно. Но он молчит. Мише страшно. Но он об этом не говорит. Мише одиноко. Но он не признается в этом. Миша сошел с ума и он знает это. Мужчина втихаря завидует всем, кому Арестович уделяет внимания больше, чем ему. Его зрителям, его детям, его жене, его друзьям, Марку, с которым они начали проводить общие стримы. Леша был со всеми мягок и добр, а с Мишей... У него вообще было такое ощущение, будто тот вычеркнул его со своей жизни. - Льоша, тобі б поспати, у тебе круги під очима. - Іди сам лягай, у мене ше купа роботи. И все. Миша волнуется о нем, заставляет поесть, заставляет поспать, но Арестович, разве что, огрызается, отталкивает его от себя подальше, ведет себя так, будто кареглазый назойливая муха, которая мешает ему жить. "Мені так боляче... Мені так самотньо тут, в підземках офісу, серед нашої команди і самого Льоші. Для всіх я - мужик зі стальними горішками, з нереальним інтелектом, генератор крутих ідей, просто чувак, який в кишеню за словом не полізе... Для Льоші, схоже за все, я вже ніхто. Але я так хочу, щоб він звернув на мене увагу... Я так хочу, щоб він хоч трошки порозмовляв зі мною, щоб він просто дозволив покласти руку йому на плече. Але мені і того не можна. Я так відчайдушно прагну зблизитись з ним, что аж самому себе шкода. Я так хочу, щоб ми знову почали стосунки... Я безмежно його кохаю... Я помішаний на ньому. Я не уявляю свого існування без нього. Навіть після того всього, що було. Може це й виглядає по-дурному, занадто по-дурному, але це моя людина. Моя! І я вже нікуди подітись від нього не можу. А доля лишень мене дражнить, то даючи надію, то відбираючи її. Сьогодні я вже взагалі здурів і з дуру запропонував Льоші перепихнутись, задля зняття стресу, він лиш відповів, що кльовий жарт, і відмахнувся від мене... Здається, я вже перетнув межу... Відчуваю себе якоюсь лялькою, що лежить в коробці у старій коморі, і чекає, поки про неї згадає колишній господар... Мені дуже соромно за те, що я став таким. Але вдіяти з цим нічого не можу - я кохаю його, він мені дуже потрібен. Дуже..." Леша рассеянно копошится в смартфоне, краем глаза смотря, как спиной к нему обернулся Подоляк, дабы переодеться. Он втихаря смотрел на обнаженную, немного ссутулившуюся спинку и отметил под лопаткой какую-то надпись.

"Неужели этот мальчик был способен набить себе татуировку?"

"Amorem canat aetas prima" - Мишка, ты куда-то уходишь? - На переговоры сегодня выезжаем. - Ммм.. - протянул он, а потом как к нему дошло, что тот сейчас ляпнул, сразу же напрягся, - То есть как? Куда едешь? - В Минск, - обоих это слово всколыхнуло неимоверно. - Это вообще законно? Какого хрена тебя туда отправляют? - Приказы начальства не обсуждаются, - и Леша понимает, что его звездочка, черт возьми, прав. - Постой. Держи-ка. Подоляк удивленно оборачивается, застегивая свою темно-зеленую толстовку, и смотрит на Лешу, тот кратко всучил ему красную нитку с золотой буквой "М" и ушел, пожелав удачи.

"Ему точно плевать на меня.

Если бы любил, разволновался бы, как минимум"

Подоляк был настолько рассеянным, расстроенным и опустошенным, что даже не заметил, какую красноречивую вещицу дал ему Леша. Он хватает папку со стола, берет мятную конфету, дабы голова не кружилась, а потом уже смотрит на то, что дал ему Алексей, вещь знакомая, но из-за усталости он никак не может вспомнить где ее видел. *** Леша жутко волнуется. Сердце стучит, как жаленное жалом. Он так только что поссорился с Ермаком из-за Миши. Зачем было его отправлять туда, это же так опасно! И так ясно, что они ни о чем не договорятся. Вот теперь сиди и седей здесь, пока дождешься этого блудного котенка. Он садится на ту кровать, на которой иногда спит его Мишенька, и проводит рукой по подушке. Алексей знал, что ведет себя не очень, по отношению к Подоляку, но сейчас действительно не было времени на что-то большее. Но он даже не понимал, как ошибался, откладывая все "на потом".

Своим "потом" он с каждым днем сильнее убивал Мишу.

Он хотел взять подушку в руки, дабы прижать к себе и вдохнуть запах своего любимого, как вдруг, пальцы натыкаются на что-то твердое. Интерес берет верх и Леша достает вещь - черная, грубая, потрепанная тетрадь - видать Михаил часто ею пользовался. Арестович открыл ее вначале и увидел там короткие записи без дат, но по написанному он мог отличить, где записи до их знакомства, где после, а где после их расставания. "Сьогодні маю чим порадувать татуся - я поступив в Мінський мєд і тепер буду вчиться на лікаря, як і він. Правда, люди тут якісь трошки дивні, не такі, як у нас... Але нічого. Може, я ще колись знайду собі гарного друга."

"Тяжко мені тут... І спілкуватись чогось ніхто не хоче зі мною. Української не розуміють, дивляться на мене косо. Ай, ну і добре, за те тепер живу сам і ніхто не дістає."

"Перший рік закінчився... Всі дуже радіють, гуляють, а мені навіть поговорить нема з ким, крім нашої бібліотекарки. Але це не страшно. Я завжди можу попросити у Сан Санича доступ до телефону і подзвонить татові або мамусі." Леша перечитывает эти строки по несколько раз, а сердце уже сжимается от того, насколько его мальчик был прост и одинок. Насколько он был наивен и невинен. Совсем еще ребенок, не понимающий, что в нем не так. "Новий навчальний рік - нові сюрпризи. В мене з'явився сусід - Олексій. Але це грізне "Олексій" з ним не в'яжеться. От Льоша, Льошенька - оце якрза для нього. Цікавий дуже хлопець, старший від мене, правда. Не ображає мене, культурний і головне не такий пустоголовий, як ті суб'єкти, що зі мною вчаться. Цікаво, чи надовго він буде зі мною такий ввічливий? Бо ж про мене всякі чудки ходять." О себе Арестович перечитывает тоже по несколько раз. Внутри все зажигается от этих строк, написанных рукой, тогда еще совсем юного Подоляка, который еще даже не знал, какая судьба его ждет. Парень тогда не очень был многословен, постепенно идя с ним на контакт, поэтому Алексей и не догадывался, что тот тогда о нем думал. "Я не знаю, як так вийшло, але мені здається, що я відчуваю шось не дуже правильне до свого сусіда. Доторки його, якісь дуже гарячі, слова приємні такі... Ще й прізвисько мені вигадав - "Звездочка". Але воно якесь таке ніжне з його уст, хороше... А не оті безглузді назви, що мені ті базіки давали. Але вони вже майже не пристають до мене, бо Льошенька мене захищає." В эту простоту, невинность - Леша и влюбился. В этих строках отлично было видно, что Миша даже не понимает, что с ним происходит. Арестовичу хочется заплакать, но подсознательно он понимает, что с каждой новой страницей удержаться будет все труднее.

А слезы было для чего приберечь...

"Льоша тепер знає... Знає про ту мою дитячу травму, а мені й досі соромно за те, що я на емоціях розповів йому. Сьогодні я вперше поцілувався. Поцілувався з людиною з якою мені дуже добре. Татусь мене, напевно, закопає за таке... Але то так було гарно!♡" Алексею щемит в груди от того, насколько было невинно и робко это написано. Он вспоминает, как не сдержался, показывая мальчику навыки по СЛР, и поцеловал его. Поцеловал, потому что это было самым недосягаемым желанием тогда. Поцеловал, потому что безумно хотел это сделать. Потому что безумно хотел в своих руках держать именно этого мальчика... "Татусь зі мною посварився. Бо побачив засмоктанці на моїй шиї. А ще я зараз лежу в лікарні бо в мене те кляте запалення... Я так боюсь тих ін'єкцій, а медсестра тут така, що жаліть не буде. Але Льошенька завжди тут і завжди мене заспокоює, коли починають обколювать... А ще Льоша сказав, що кохає мене♡ Я його теж кохаю, але поки не знаю, як оце йому сказать..." Говорил. Говорил, что любит, показывал это своими действиями, своим вниманием. Действительно, всегда был рядом, когда маленький Миша до дрожи боялся иглы. Он ласково гладил его по лохматой макушке и всегда крепко держал за руку, успокаивающе что-то рассказывая, ведь еще тогда Подоляк говорил ему, что его голос создан для того, чтобы дарить спокойствие. "Здавалось би, які у мене можуть бути проблеми? Відмінний студент, друг, і коханий в одному флаконі, під боком, їсти є що, вдітись теж... Чи треба мені тоді було чіпать того остолопа Зубкіна? Як він вже мене дістав з тими своїми погрозами. Ще й татуся мого, якогось чорта, приплів сюди... І Льошу чіпать вздумав. Нє-а! Я людей, яких люблю, в образу не дам. Я ще колись покажу йому!" "День не без пригод, поки вертався з навчання додому, сталося ДТП - байк в'їхав у жигуль, отакий от казус. Я, як майбутній лікар, не міг пройти повз, тому вирішив надати хоч якусь допомогу. В байкера була страшна кровотеча зі стегна, ще й руку собі зламав точно, але був в свідомості... Я все, що міг, зробив, швидка під'їхала й його забрали. Потім виявилось, що я врятував дуже скандального редактора видавництва "Правда" - Олександра Герасимова." Ну теперь-то Арестович узнал, откуда его мальчик тогда познакомился с этим мутным типом. Действительно, всего добился сам. Сделал себя сам. В такие авантюры ввязывался, чтобы его псевдоним прогремел на всю Беларусь. Его мальчик - гений и это сложно отрицать. Пусть он и много глупостей творил - но, в конце концов, действительно засиял, как звездочка. "Сьогодні мені дали перше завдання - зробити знімки, якогось там складу... Цікаво, як я буду пояснювати Льоші, куда то я на ніч зібрався. Хоча, Лєночка мене прикриє, попрошу щоб сказала, що бере мене з собою на дежурство." "А что я глупый тогда себе понавыдумывал? Как подозревал его... Какой я тогда был еще зеленый. Миша всегда скрывал свои проблемы от меня, не хотел быть обременительным. Он почему-то всегда думал, что, грузя своими страхами и переживаниями, оттолкнет меня. А я так норовил все время помочь ему. Хоть и, фактически, когда я обо всем узнавал, это было уже поздно..." "Сьогодні Льоша... Був не в собі. Ніколи не бачив його таким. Він так на мене накинувся. Так дивився на мене. Мені так страшно, що він мене залише. От добре тато казав: "Не роби того, про що не можеш розказати." Дострибався я зі своїм фотіком-блокнотіком. Я так злякався його такого. Я думав він мене... Ні. Я знаю, що мій Льоша не такий. Він ніколи мені нічого поганого не зробить." Леша не забыл. Он помнит. Помнит, как ни за что, набросился на маленького Мишу еще и ударил. Помнит его перепуганные глаза, помнит как он плакал, как он боялся его на первых порах после этого... Он все помнил. "Мама мене приб'є, а тато розстріляє... Але я щасливий, як ніколи. Тому що зробив це з людиною, яку безмежно кохаю. Напевно, сьогоднішня ніч була найкращою зі всіх, що була й буде у моєму житті♡" Леша улыбается краешком губ. Он помнит, как искал книги в той библиотеке, чтобы хоть как-то увеличить свои познания о близости между мужчинами. Он помнит, как Миша робко прошептал ему на ухо: "Хочу зайнятись з тобою коханням". Алексей помнит смущенные стоны, робкие касания, помнит, как впервые соединился с телом человека, которого безгранично любил.

Эти ощущения были незабываемыми.

"Я не буду бачитись з Льошою ціле літо... Бо його знову в ті поля шлють. Так відпускати його не хотілось, але прийшлось. Тато мене ганяє по лікарні, заставляючи виконувати різну роботу, все ще сподівається, що я за літо забуду Льошку. Але він наївний... Як я можу забути того, хто перетворив моє життя на казку?" Как Мишенька тогда плакал. Он до последнего не хотел отпускать Арестовича, крайние дни перед поездкой Миша не выпускал его из своих крепких объятий, все время сидел у него на коленях и никак не мог нацеловаться с ним. Леше тоже тогда прощаться не хотелось. Но пришлось... "Чотири хвилини сімнадцять секунд. Льоша, ти був мертвим більше, ніж чотири хвилин. І всі мені казали, що я тебе вже не поверну... Я мало ребра тобі не зламав, коли намагався качати серце... А потім пішов вже на крайні міри. Всі мені читали нотації, що я не мав права таке робити, що я ще навіть не лікар. Але ж хіба, коли йде річ про життя коханого чоловіка, я буду думать про права і правила? Коли я почув, що твоє серце все-таки б'ється - заново повірив в Бога." Спас его тогда Подоляк. Спас на свою бедную голову человека, который вместо "спасибо" - убил его. Убил морально. Убил, как личность... И Леше до конца жизни будет за это стыдно. Тогда была их первая встреча после долгой, летней разлуки и Арестович даже сначала не узнал его - настолько Миша стал красивым. "Дивлюсь на себе в дзеркало і не знаю: радіти чи починати плакать?.. Ну як я з такого милого Михася, міг стати отимво здоровидлом? І бачу же, що й Льоші таким не подобаюсь... Як мені себе зменшити? Я вже не знаю, я просто хочу зупинити час, тому що боюсь, що виросту ще більшим, і Льошенька тоді точно почне шукати собі когось другого." Было время, когда Миша особенно переживал об этом, думая, что он Леше будет такой не нужен. Боялся, что его бросят. Но таким он нравился Алексею даже больше... И он неоднократно повторял ему об этом, лишь бы парень прекратил забивать себе голову такими глупостями. "Ми з Льошою кохаємось, як божевільні... Ми як не ліжко поламаємо, то карниз зірвемо... Прийшлось самому лізти це все чиплять, але Льошенька так міцно мене тримав, що аж в грудях щемило. А потім злапав мене на руки і крутив по всій кімнаті, я так голосно сміявся, що, здається, розбудив дівчат зі 157-ї... Але, яка різниця? Яка різниця, коли на руках мене тримає такий неймовірний чоловік! Чоловік, з яким я готовий розділити вічність." Сердце пропускает удар. Алексей помнит, как Миша испуганно вскрикнул: "Ой падаю!" и полетел прямо к нему на руки. Он тогда так вцепился в него... Так посмотрел... И Арестович не удержался, он впился в эти раскрасневшиеся губы нежным поцелуем, закружив со своей звездочкой по комнате.

О н б о и т с я

И Леша боится листать дальше. Ему страшно переворачивать страницы. Потому что он догадывается, что приблизительно в них увидит... Но он не думал, что все будет настолько ужасно. "Льоша пішов."

"Два дні, як Льоша пішов."

"Три дні, як Льоша пішов."

"Чотири дні, як Льоша пішов."

"П'ять днів, як Льоша пішов."

"Шість днів, як Льоша пішов."

"Сім днів, як Льоша пішов."

"Вісім днів, як Льоша пішов."

"Дев'ять днів, як Льоша пішов і я зійшов з розуму." "Десять днів, як Льоша пішов. Таблетки спокусливо виглядають з аптечки, а лезо для бритви так і проситься, щоб я взяв його в руки і провів собі по венах... Цікаво, від чого швидше загнешся? Від порізів чи від передозування?" Первый пошел - одинокая слеза покатилась вниз, а внутри словно полоснули тем самым лезвием, которое так искушало Мишеньку себя порезать. Леша наощупь ищет свои зубочистки и те рассыпаются по столу. Он хватает одну в руку и крутит ее напряженно между пальцев. "Я розповів все татові. І мало не вбив його. Нащо я дзвонив? Нащо просив забрати? Сидів би тихо і мовчав... А тепер сиджу в відділенні кардіохірургії бо він так перехвилювався через мене, що схопив інфаркта. Отакий я хороший і вдячний синочок. Але я далі думаю про Льошу. Я агресивно думаю про Льошу... Це вже, як якась манія... Мені це не подобається. Невже мені так буде тяжко викинуть його із серця?" Лешин стыд уже не знает границ. Мало того, что Мишу предал, так еще и чуть его без отца не оставил. Он знал, как Михаил Григорьевич, любит мальчика. Он знал это, поэтому не был удивлен написанному. Он бы сам не выдержал, если бы кому-то из его детей сделали настолько же больно. "Вже пройшло 100 днів, як Льоша залишив мене. Я ще чекаю його. Я вірю, що він повернеться і скаже, що то був такий жарт. Довготривалий жарт... І ми знову будемо разом. Хоча я зараз валяюсь в лікарні бо мені промивали шлунка і відкачували... Який я вже тут раз? Третій, да? Вони напевно думають, що я божевільний, а я вже ні про що не думаю. Раз Бог не дає мені вмерти, значить ми ще колись з Льошою побачимось." Треск зубочистки. Леше хочется рвать на себе волосы. За каждую попытку самоубийства, которую совершал Миша. Из-за него. Арестович никогда не продумывал подобный сценарий у себя в голове. Он бы ни за что не подумал, что Подоляк будет так отчаянно и долго ждать его, все время думая, как свести счеты с жизнью. Это все из-за него, но время уже не вернешь. "Я закінчив мєд... Забрав диплом. Зібрав речі і останній раз сиджу тут. В нашій 169-й, пройшло півтора року, як я без тебе, коханий... Сам. Один. Нікому не потрібний. Тато каже - їхать додому, а я не хочу. Хочу залишитись в Мінську. Може, ти ще повернешся і будеш шукать мене? Може, ти згадаєш мене і прийдеш ще?.." Последние строки Лешу добивают еще сильнее - его мальчик ждал, надеялся, верил, что за ним однажды вернуться. Он готов был простить все, лишь бы Арестович пришел и остановил весь этот кошмар. "Провалюю завдання... Герасимов злиться, каже, що виставе мене к чьортовой бабушкє, бо я тєряю хватку. А я просто хочу здохнути, бо цей колючий, ниючий біль вже дістав. Марк розповів, що ти одружився. Навіть фотки хтів з весілля показати - був же в тебе дружбою... А я просто втік... Бо я б не витримав... І натрапив на Марусю, маленьку світленьку дівчинку, що підсковзнулася і мало не зломала собі ніжку." Леша помнит тот злосчастный день. Кругом все радовались, веселились, говорили мол, как ему повезло, какая невеста красавица. А он тогда задавался вопросами лишь о том, как там его Миша? Где он? Что с ним? И под этой светлой фатой он представлял своего Михася, вспоминая его среди ромашкового поля на байке с венком на волосах... "Ще один тяжкий рік позаду. Ще декілька спроб закінчити все. Ще 365 днів депресії. Купа годин болю, купа хвилин жалю... І антидепресанти не допомагають. Маруся моя взагалі засумувала, каже що не щастить їй на хлопців, як не гопніки попадаються, то якісь збоченці... Така світла, добра, дівчинка, а чогось постійно хвостиком біля мене в'ється... Що ж вона від мене хоче?" У Арестовича смешанные чувства: режущая боль, как раскаленный уголь, ранит сердце и, непонятно откуда взявшаяся неприязнь, к этой непонятной Марусе! И еще один треск зубочистки...

"Знову я хочу переїсти таблеток, бо ти мені приснився.

Ти зі своїми зірочками, обіцянками і обіймами.

Мій особистий кат - Льоша Арестович.

Однак, в останній момент до мене на квартиру прибігло те дівча.

Заплакана, перелякана ще й змокла вся...

Той день мені запам'ятався у двох фразах:

- Михасю, я так заміж хочу.

- Ну то виходь за мене!

І вона сказала так... "

Третья зубочистка с треском сломалась. Леша заревновал. Хоть и понимал, что у Миши к этой женщине ничего не было и нет. Но почему-то же именно ее он избрал на роль своей жены, на роль матери своих детей... Глаза Арестовича пробегаются по следующим записям, некоторые он шепотом читает вслух, пока не натыкается на очень криво написанные строки, из-за которых ломается еще четыре зубочистки... А вместе с ними пополам и сердце Леши. "Пишу лівою рукою бо кляті кгбісти зламали мені всі пальці на правій... Носом дихати не можу - поломаний до біса, ребра, кажуть, теж... Нога в гіпсі... Ще й Марійці моїй бідній дісталось. Як мені її шкода... А вона все крутиться біля мене і каже, що не лише мене... А я не хочу лікуватись... Без тебе не хочу, Льоша. Я так хочу, щоб ти приїхав хоч на хвилинку. Хоч на секундочку. Але в тебе вже, напевно, є діти. Та й, швидше за все, ти вже забув, що між нами було. Так кричать хочется, поплакать, поридать... Сказати: "Льоша, мені так страшно, обійми мене, будь ласка." Але скільки б я не будь ласкав, ти мене не почуєш..." Леше словно вонзили нож в сердце... Он как представит, как эти гады мучали его бедного мальчика, сразу верещать во всю глотку хочется. Закричать громко-громко, потому что оставлял он его ради того, чтобы такого не произошло. Николай же тогда обещал ему, что гарантирует Подоляку безопасность, если только он женится. Леша женился, а Миша едва жив остался... И именно тогда очень нуждался в нем. Нуждался. А Леша, дурак, думал, что если и Михаил женился, значит у него уже все хорошо и без него... "Ти знов мені сьогодні снився. От за що ти так мене мучиш? Я тільки пропив курс заспокійливих, навчився контролювати свої емоції... А ти знову і знову вриваєшся в мене. Вгризаєшся в моє серце і їсиш його, відкушуючи по шматку. Льошенька, перестань... Не треба так. Не вбивай мене більше." Миша тоже часто снился Леше, такой маленький, нежный... Все время говорящий, как он любит его и хочет с ним быть всегда. Ему часто снилось, как он ждет его дома, такой улыбчивый, солнечный, со своим тихим: "Я сумував, Льош." И после каждого такого сна Арестовича ждало разочарование в виде своей очередной жены, которую ему впихнул отец. На первых порах было очень тяжело, Лешу все время съедало чувство вины, пару раз он пытался вырваться к Подоляку, чтобы хоть на мгновение посмотреть на него... Чтобы хоть одним глазком увидеть эту лохматую макушку, черные бездонные глаза и личико-солнышко, усыпанное мелкими веснушками. Но, как всегда, Николай все разнюхивал и добровольно-принудительно "предлагал" ему остаться. И Леша смирился с тем, что стал вечным узником тюрьмы под названием: "Я виноват". "Марійка сказала, що вагітна. Я вже давно не був таким радим, як сьогодні. Це означає, що я скоро стану татом. І з'явиться створіннячко, яке любитиме мене просто так, ні за що... Просто через те, що я "татусь". Те сонечко ніколи не залише і ніколи не зрадить." Кажется, сейчас ревность Алексея просто зашкаливала, когда он понял, что у Миши с той Машей что-то было. Но разве он в праве судить его, ревновать? Сам-то, что делал? Сам-то с кем спал? "Нестор. Мій маленький синочок. Сонечко з чорними очима і світлим волосячком, як у мами. Він такий крихітний, що аж страшно на ручки брать, аби я не зробив йому боляче. Хоча, він дуже любить бути у мене на руках, перестає плакати і дивиться так зацікавлено, постійно намагаючись своїми крихітними пальчиками, доторкнутись до мого носа. Нарешті, з'явилось чудо, якому я можу сказати: "Я тебе люблю". А у тебе, Льоша, з'явився конкурент." Это, наверное, был единственный конкурент, которому Арестович был готов уступить. Рядом с записью, скрепкой были прикреплены две фотографии - одна еще совсем маленького, грудного ребеночка, а вторая уже там, где он постарше. Светловолосый мальчик с широкой улыбкой и папиными глазами. "Сьогодні народилась ще одна зірочка. Матвійко. Маленьке, кучеряве сонечко, чисто схоже на мене. Який ж він хорошенький, а щічки, які милі. Тепер у мене є ліки. Ліки від душевного болю. Тепер у мене є клей. Клей, що склеє уламки мого розбитого серця. Мої діти. Мої! Яких я безмежно люблю." С этих строк Алексей понимает, что его любимого спасли и вылечили - детки. Они помогли ему собрать себя и двигаться дальше, забросив все воспоминания, боли, страхи. Свою жизнь, без него, Подоляк посвятил своим звездочками - Нестору и Матвійку.

"Льоша повернувся... Господи, за що мені така кара?"

"Як добре, що Маша не знає, хто такий насправді Льоша Арестович... Я б не зміг їй дивитися в очі. Вона навряд чи зрозуміла оте, що я саме з тим Лошьою почав працювати. Хоча я мав всі можливості, щоб сказати Єрмаку "Ні". Але мені так потрібна його присутність, хоч на трошки... Мені так спокійніше, старі рани менше болять, і просто так затишно з ним..." Если бы только Леша знал, через какие муки пришлось пройти его любимому, он бы убрался сразу же. Только увидев, ушел бы, даже не завязывая разговора... А он еще так нагло к нему полез целоваться, со своим "я не отстану пока не верну тебя" или, что он там тогда говорил ему? Теперь он понимает, каким шоком для его мальчика была та встреча. "Льоша сьогодні повернув мені мого синочка... Мого малого бешкетника Матвійка. Але ж я злякався... Думав, що ніколи вже не знайду його, а тут раз - і Льошенька мені його приніс. Я не міг не подякувати йому. І вийшло так, що ми мало не... Але я знав, що ти так не зробиш. Боже, як я хотів цілувати тебе глибше, більше, повільніше. Доторкнутися до твоєї гарячої шкіри на плечах, грудях, шиї... Я просто плавився від твоїх дотиків, поцілунцків, а як ти розстібнув мою сорочку, я мало з розуму не зійшов. Господи, я грішу, коли таке роблю. І Ти обов'язково за це мене покараєш... Як і завжди. Але я не міг стриматися..." Леше тогда отчаянно захотелось почувствовать его ближе к себе. Хоть на минуту, хоть на краткое мгновение. Сдержаться было трудно. А уж когда Михаил наклонился и оставил поцелуй на его щеке, он, на минуту, забылся, прижал его к себе и наслаждался его приятным запахом, тихим голоском и едва ощутимой взаимностью. "Марк. Якого біса в моє життя увірвався і цей Марк? Він... Він добив мене. Добив тим, що пояснив і розказав в чому була вся справа. Виявляється, якби я не почав ті свої журналістські походеньки, може ми би й були разом. Тоді би Льошиному татові не було б чим його шантажувати. Я завжди підсвідомо відчував, що це я винен. Що це я щось наробив. Я стільки років проклинав тебе за те... Що ти просто хотів захистить мене..." "Господи, только не это. Ну зачем? Зачем Марк ему рассказал об этом?! А этот глупенький котенок еще и винил теперь себя. Да в чем же ты был виноват, маленький? Ты занимался тем, чем тебе нравилось... А мой папаша проклятый это использовал против нас, так ловко манипулируя мной, так "красиво" играя на моих чувствах. Виноват здесь только я. Потому что не сказал: "Нет". Ни в коем случае Мишенька не должен искать причины в себе. Господи, я все время щипаю себя за руку в надежде, что это сон, что ты не проходил через все это... Маленький, почему я очнулся так поздно? Почему я не попытался разыскать тебя? Зачем я всегда велся на то, что говорил Марк? Хотя и его я понимаю, если бы он только рассказал мне о твоих выходках с таблетками, я бы наплевал на всё и на все шантажи. Я бы уже был возле твоих ног... И папа тогда бы точно сделал все, чтобы тебя убили..." "Марійка знає про Льошу Арестовича. Я знаю про бариста Васю - 1:1. Вона щаслива, та й я думав, що стану щасливим. Намріяв собі, летів в той офіс... А як прийшов, то зустрів мене наполовину пустий кабінет і пояснення від Андрія, що ти вирішив звільнитися за власнии бажанням. Ти знову залишив мене... Хоча ти мені й нічого не обіцяв. Але я повірив. Повірив знову в казочку, що можна буде от просто так зійтись, почати знову все спочатку. Але я зрозумів - ти мене точно не кохаєш. Бо якби кохав, зараз би не залишив. На цей раз причини в тебе точно вагомої не знайдеться. Ти просто зібрався і пішов. Розбивши моє розбите серце ще раз. Льоша, за що ти так зі мною?" "Боже, я - гнида. Я - подонок. Я - сволочь. Твою мать, что я наделал?!! Он уже готов был начать все сначала... Готов был забыть и простить мне всё. Он поверил мне на свой страх и риск... Маленький мой, я опять разбил тебе сердце... Я опять это сделал! Хотя мог остаться, мог! Я чудовище..." - кажется, Леша уже сломал двадцать зубочисток. "Два дні, як Льоша знову пішов."

"Три дні."

"Чотири дні."

"П'ять днів."

"Тато дістав мене. Доколупується, свариться, каже, що, врешті-решт, я маю сім'ю, діти. Я на них маю увагу звертать і за них переживать. А мені просто хочеться щезнути, сховатись десь, закритися. Щоб більше не відчувати нічого. Сьогоднішній біль ще гірший, ніж тоді. Бо я знову повірив тобі. Та я і далі наївно вірю, що ти ще вернешся... Напевно, того й набираю твій номер по 10-20 разів на день, хоч і чую там одне й теж - абонент поза зоною. Льоша, твоя любов поза зоною для мене... Цікаво, за що ти так мене ненавидиш? І чому саме мені робиш так боляче?" Арестович ударяет кулаком по столу. Он шепотом ругается всеми возможными матами. Да, блядь, он снова совершил ту же ошибку! Пошел на поводу Мишиного отца! Хотя тот даже и не просил его увольняться тогда. Алексей находит свой старый 11-й айфон и включает его - там еще есть 2% зарядки. Но и этого достаточно, чтобы увидеть 1000 и 3 пропущенных вызова. И все они от контакта: "Зіронька♡". "Мені боляче. Мені болить - поможіть - спасіть. Але я знаю, що мені, крім Льоші, ніхто не допоможе. Куди б я не їздив, всі кажуть, що не знають де ти, скільки б я не дзвонив... Мені не відповідають... Льоша, ти мені дуже потрібен. Льоша! Льоша! Льоша!" И он слышит в голове этот тонкий, отчаянный зов: "Льоша! Льоша! Льоша!". Алексей хочет закрыть этот, доводящий его до безумия, дневник, но он должен дочитать до конца. До последней записи! Арестович насильно заставляет себя прочувствовать боль человека, которому так цинично испортил всю жизнь. "Я зламався. Я знаю, що зламався - перетворився на тіло без душі. На робота, що ходе на роботу, натягнуто посміхається і всім бреше, що у нього все добре. 24-те. День, який добив мене ще більше. Ніколи не думав, що прощатимусь зі своїми зірочками отак, під звуки вибухів і сирен... Але я знаю, Марійка з татусем про них подбають. Я залишив їм все, що мав, і все, що міг. Вони справляться. А ще я сьогодні не витримав і вирвав слухавку у Резнікова, що говорив з моїм Льошою... Не знаю чи він впізнав мене, не знаю чи він повернеться... Кого я обманюю? Йому начхати на мене, він не прийде..." И Леша сейчас благодарит всех святых, которые только дали мужества его солнышку тогда вырвать этот проклятый телефон и позвать его. Арестович не мог не приехать, не мог отказать человеку, которого безумно любил, человеку, который был для него всем. "Льоша тут. Льоша живе зі мною. Але Льоші на мене все рівно. Він не помічає мене. Не помічає моїх спроб стати ближче. Він не помічає моїх намагань привернути його увагу... Він не хоче мене бачити, а я нав'язуюсь йому. Так соромно за це. Так соромно, що я опустився до такого в свої то роки. Я вже більше не двадцятирічний хлопчик... На моїх плечах велика відповідальність, а я... Я мрію лише про одне - хоч би Льоша всього лиш разочок мене обійняв." - Господи, Мишенька! Что же я за мразь такая?! Маленький мой, что я с тобой сделал?!! - захлебываясь слезами, кричал Алексей, он не знал, как теперь будет исправлять все это.

"Так мало пройдено дорог - так много сделано ошибок..." -

это было о нем, только его ошибки слишком ужасающие,

такое не прощается, не исправляется, не забывается.

"Я з'їхав з глузду в своїх намаганнях отримати хоч каплі уваги від Льоші. Я сьогодні йому запропонував себе в якості... Я навіть не знаю, як це по-культурному назвати. Але таким зламаним я ще ніколи себе не відчував. Мені соромно. Я дістався до дна, а такою "пропозицією" я, напевно, те дно ще й пробив. Відчуваю себе іграшкою... Іграшкою, яка ще щось пікає, поки батарейки не сіли, аби звернути на себе увагу, аби крикнути: "я ще тут, програйтесь зі мною хоч трішечки". Що я з собою зробив? Як міг так низько пасти? Мене тошнить від себе самого. Я просто божевільний мудак, помішаний на людині, яка давно мене забула." Алексей рыдал, не останавливаясь, каждое слово, как клеймо, отбивалось на его душе, а злой внутренний голос так и повторял:

"Видишь, что ты наделал?"

"Это сделал ты."

"Это все сделал ты!"

"Отца теперь винить не выйдет!"

"Потому что виноват только ты!"

"Ты - чудовище, Арестович!"

"Ты - уничтожил Михася!"

- Я все исправлю, мальчик мой, вернись только из Минска, я все исправлю, если надо, я на коленях ползать буду и жрать гвозди, только бы ты доверился мне. Только бы ты разрешил мне быть рядом. Солнышко мое, я все исправлю!!! Арестович отбрасывает эту проклятую черную тетрадь и закрывает лицо руками. Кажется, его отчаянный, полный боли, вопль прошелся по целому этажу, но, видать, там никого не было, все бегали наверху, давая разным журналистам интервью. Он находит травяной чай, который ему достал Миша, и сразу заваривает в двух кружках - и в его, и в своей. Выпивает все залпом, ломает еще несколько зубочисток и просит сам себя остановиться. Остановится и хорошенько обдумать, что делать дальше. Михаил сейчас вряд ли поверит в его благие намерения - все вернуть. Он будет и дальше чувствовать себя тряпичной куклой в его руках. И этого Леша боится больше всего. Он видит насколько Миша стал зависим от него, особенно после того, как сделал ставку на то, что они все-таки сойдутся. А Алексей, будь он, сука, неладен, взял и ушел. Одно было понятно точно - только Подоляк вернется, он окружит его своей заботой и вниманием настолько максимально, насколько в сегодняшних условиях будет возможным. Миша вернется... И теперь все будет хорошо♡