Будь со мной

            Минуло кілька днів, начебто чотири, але Канаде це не турбувало. Кожен день був страждально довгий. Дівчина проживала марно день за днем, лише іноді розфарбовуючи сіру картину календаря розмовами зі подругою, щоб смуток скоріше відчепився. Але, на жаль, цей день обіцяв бути темно-темно сірим, якщо це все ще лишався не чорний колір, адже Мафую сьогодні писала вранці, що на жаль, їде сьогодні із класом на екскурсію в інше місто, і буде в змозі писати лише через кілька днів. Новина не критична, можна ж пару днів пережити без розмов на хвилин 20 усього-то?

***

            Черговий раз обходячи безцільно дім, зайшла на кухню. Вставши перед столом, на якому стояли чайник і кружка, холодний та безнадійний вітерець пройшовся по плечах та хребту Канаде. Обернувшись, щоб зачинити вікно, вона побачила, що воно зачинене, і це все було її почуттями, а не фізично. Заливши холодної води зі чайника в кружку, та кинувши пакетик чаю, відправилася до своєї кімнати. Надпивши депресивну пародію на чай, що скоріше виглядало як жарт, лягла спати. Але раптом вона прокинулась посеред ночі, з дивним почуттям... Що їй стало тепло. Може, це все? Кінець стражданням? Вона уві сні відпустила втрату батьків? Ні. Це було не на душі, адже тепло швидко перейшло до випального жару, кашлю що аж роздирає горло та нежиті. Неохоче піднявшись та перевіривши домашню аптечку в ванній, дівчисько зрозуміло, що лікуватиметься вона вдома сидячи під ковдрою. Навіть якби це потребувало б, вона не хоче їхати до лікарні. Ні в якому разі. Згодом, з часом та болем, їй вдалося заснути. Як і в минулі рази, їй нічого не приснилося, окрім як порожнеча темряви та холод. Приблизно така ж картина була й у реальності - очі не розплющувалися, а самота наганяла на серце зиму. Отже, знесилена через хворобу та журбу Канаде, не могла зробити нічого, окрім як чекати на полегшення та повернення подруги.

***

            А ось і підійшла нарешті екскурсія до свого завершення. Автобус розвозив всіх по районах додому. "Ще лишилося зовсім трішки, і я буду вдома!" — думало дівчисько. Дивлячись у вікно, школярка перелічувала в голові об'єкти на шляху до дому. Гойдалка, школа.. І ось, коли черга дійшла до Мафую — та вийшла з автобуса, подякувала, та втрачаючи терпіння побігла в дім, щоб дізнатися як там Канаде. Всю екскурсію Асахіна переживала за свою подругу, що залишилася по факту самотня, адже Амія та Енанан боялися її турбувати, а батьки... — Канаденько! Я повернулася. Як воно? Не було самотньо? Але.. Одне діло написати, а друге дочекатися відповіді. Хвилина, дві, п'ять, десять. Щоб чимось себе зайняти, дівчина з волоссям кольору заспокійливої лаванди, включила собі на фон музику. Грайлист новинок закінчився, а з часом і важкий для подружок день.

***

            Приблизно восьма ранку. Нарешті покращилося самопочуття. Блакитні очі поглянули в телефон, на якому було сповіщення, надіслане годин 9 тому. Коли відповідь була відправлена, Канаде відкинула телефона в бік на ліжко, але через пів хвилини він завібрував. "Вона.. Настільки довго хотіла зі мною поговорити?.." — промайнуло в голові тої, хто чекав подругу чи не більше. — Канаденько! Я повернулася. Як воно? Не було самотньо? — Раннячка. Не дуже, але якби ти була присутня, мені було б краще. До речі, я схоже захворіла.. — Жах! Може мені прийти до тебе? Як раз і самотньо не буде. — Ти вже вкотре пропонуєш. Ладно, зараз скину адресу.. — Не треба, я пам'ятаю. Ми ж були в тебе одного разу.

***

            Нарешті, щось скрасило існування Канаде, як вона знепритомніла. Отямилася нещасна через хвилин десять, коли рятівниця від самотності та хвороби прийшла в гості. Піднявшись з ліжка, Йойсакі попрямувала до дверей вітальні. Пару раз чудом не впав, вона відкрила двері та.. Поглянула в очі Мафую. На секунду все здалося неважливим, дратівливим. Ще через пару секунд вона опинилася в обіймах, адже втратила рівновагу від почуттів. Упершись підборіддям в плечі, у хворої навіть накотили легкі сльози на очах, але Асахіну стурбувало що вона взагалі впала.