Збіги
15 мая 2026 г., 22:00
Занадто часто тиша ставала для команди дурним знаменником. Цього разу ця тиша в кабінеті була настільки щільною, настільки важкою, що можна було почути дихання кожного. Зібравшись разом, вони за останні 10 хвилин не промовили жодного слова і це лякало. У чому справа розуміли тільки Оксана та Андрій. Слідча стояла біля вікна та мала велике бажання запалити цигарку, чого не робила вже багато років. Андрій виглядав розбитим. Усвідомлення того, що в їх колективі зрадник, вбивало гірше за будь-яку зброю. Проте, саме він вирішив про це повідомити.
– У нас в команді завівся щур, – його фраза була короткою, але влучною. Присутні перегледілись між собою, не розуміючи у чому справа. А Андрію важко було продовжити. Слова самі собою ховались десь на дні, він відмовлявся вірити у те, що хтось пішов на службовий злочин.
Оксана Левчук лише трохи відвернула обличчя від вікна, намагаючись вловити погляд чоловіка. Його вираз був таким розгубленим, що вона вирішила не тягнути ще довше.
– Вчора було виявлено підроблені документи у справі про смерть Полонського. Відсутня фото таблиця, внесенні коригування у відеозапис з камер відеонагляду, а також сліди явної підробки в аркушах протоколу огляду місця події, – наче на підтвердження своїх слів вона взяла до рук важкий том справи, який через мить з гучним звуком опустився назад на стіл. Оксана перевела погляд на Софію, – Може хтось хоче пояснити нам щось? Пролити світло правди на цей дуже підозрілий момент.
Від Софії не сховалось те, яким уїдливим тоном це було сказано та який погляд був спрямований на неї від Оксани.
– Ти в чомусь підозрюєш мене?
– А я не знаю кого мені підозрювати, – було чутно, що Левчук, завжди холодна, зібрана, на межі.
Андрій встав зі свого місця, наче намагаючись перервати зоровий контакт між дівчатами, які були ладні метати блискавки.
– Оксано, памʼятаєш, що я сказав Софії, коли на неї надійшла анонімка? – слідча тільки прикрила очі та відвернулась, – Не можна висувати звинувачення, не маючи на те достатніх доказів.
– Я рада, що хоч для когось та ситуація була повчальною, – буркнула Софія, будучи розчарованою, що перші підозри впали на неї.
– Ці зміни у справі стались після того, як я передав матеріали до архіву. Відповідно, зміни відбувались вже там, – констатував слідчий.
Колишня начальниця відділку з розслідування особливо тяжких злочинів встала з дивану та підійшла до столу, де лежала злощасна справа. Взявши до рук перший том, вона швидко знайшла власноручно написаний протокол огляду місця події, пробігла по ньому очима.
– На другій та третій сторінці не мої підписи, хоча вони і дуже схожі. Якби це зробила я, то таких відмінностей не було б. Будь-яка експертиза підтвердить, що це не мій почерк.
– Юліку? – Андрій перевів свою увагу на завжди спокійного працівника архіву. У чоловіка моментально округлились очі, він не очікував, що його, працівника з 20-річним стажем підрзрюватимуть.
– Ви зараз серйозно? – він звучав майже ображено та в цей момент у розмову втрутився Юрій Петрович.
– Ні, послухайте, Юлік би цього не зробив. Ви ж його знаєте. Тим паче, раніше такого не було.
– Залишається Олег, – Паша звучав так, ніби усвідомлював це з самого початку, боровся за свою версію, але його не слухали. Знову ця вражаюча самовпевненість.
– Не впевнений, що із ним можна говорити напряму, він ще не «свій» у нашому колі, – сказав Даня. І в цьому була своя правда. Нехай у їх команді і траплялись непорозуміння, але вони тримались один одного.
– Піду здам справу, – Андрій взяв до рук ту саму справу Полонного та вийшов з кабінету, прямуючи в архів. Це не зайняло в нього багато часу та вже за декілька хвилин він стояв біля стійки, поки Сидоренко вносив відомості про повернення провадження до журналу та електронної системи.
– Знаєте, Леонідович, вчора, коли я робив копії, то помітив, що у справі не вистачає фото таблиці, – чоловік навмисно вирішив не казати ані про протокол, ані про відеозапис.
– Можливо не вшив? Або вшив у інший том? – монотонно запитав Олег, навіть не відриваючись від своєї поточної роботи.
– Ні, я точно памʼятаю, що вона там була. Ви нічого або нікого дивного тут не помічали?
– Та що ж у цьому приміщенні може статись дивним. Ну хіба що під час інвентаризації виявлять більше справ, ніж обліковано – тоді я здивуюсь. А так, крім мене, Юліана та часами Софії тут нікого не буває, – голос архіваріуса звучав так спокійно, що Андрій навіть став сумніватись, чи дійсно він може щось знати.
– Але ж доступ до архіву мали тільки ви, – слідчий не вгамовувався, він сподівався на те, що тактика прямих та монотонних запитань дасть результат та в якийсь момент Олег скаже хоч якусь деталь, що дасть змогу зачепитись.
– Андрію, ну це ж не сейф Національного банку, – із добродушною посмішкою сказав чоловік, нарешті піднімаючи погляд на співрозмовника, – Тут бувають і прибиральниці, і чергові, і комісії раз на два тижні. А мені ті фото таблиці точно не потрібні. У самого вдома з минулого місця роботи зберігається стільки, що можна кожного вечора як фотоальбоми переглядати.
Андрій посміхнувся, киваючи у відповідь. Раунд не вдався. Навіть якщо Сидоренко щось і знав, а чоловік у цьому впевнений не був, то дуже добре приховував і дуже майстерно грав на людях.
Поставивши підпис у журналі здачі проваджень, він вийшов з архіву.
Софія тихо відкрила двері до кабінету Паші, той сидів, вдумливо вдивляючись у телефон журналіста, що передав їм охоронець. Зупинившись у дверях, дівчина лише на мить задивилась на експерта, у такі моменти він виглядав занадто серйозним, що навколо очей аж проступали дрібні зморшки.
– Щось знайшов? – вона спитала коротко, сідаючи на стілець навпроти.
– Візуально ні. Але перед цим я попросив Стеллу попрацювати із ним, можливо завантажити до бази контакти, подивитись збіги. Телефон старенький, тому витягнути щось буде непросто.
У приміщенні повисла тиша. Вона не була незручною, але слідчій щоразу в такі моменти хотілось заповнити цю тишу іншими розмовами. Паша ще й досі був для неї закритою книгою, глави якої відкривались поступово.
– Як думаєш, ми щось знайдемо? – питання вирвалось з Софії саме собою. Їй щосили хотілось, щоб відповідь колеги була обнадійливою.
– Звичайно, – неначе читаючи думки, відповів чоловік. І навіть якщо це буде не так, йому не хотілось засмучувати дівчину.
Двері до кабінету занадто різко відчинились і всередині, як повне відображення стихії, опинилась Стелла.
– У мене є новини, – її дихання було таким частим, що складалось враження, що жінка бігла, – Нам не можна було довіряти інформацію стороннім, тому техників я не просила допомагати. Прийшлось порівняти самій. Вивантаженням дзвінків та повідомлень я ще займаюсь, хочу подивитись зміст, у тому числі видалених. Але є геокоординати та привʼязки до базових станцій сортового звʼязку. Згідно з ними, наш потерпілий останні 12-14 годин знаходився в одній точці. Дані я вам скидаю.
У той же момент Паша підірвався зі свого місця у пошуках куртки. Розуміючи, що він має намір їхати просто зараз, Софія запротестувала.
– Пашо, зараз робочий день, ми маємо бути тут.
– Здається, хтось хотів докази, – його тон звучав так невимушено, що вона вздихнула, а Стелла повернулась. Її тендітна рука легла на плече Софії та вона промовила:
– Їдьте, я придумаю як вас прикрити.
Слідча вдячно здала її руку своєю та посміхнулась. Мабуть, вона ніколи не перестане дивуватись, яка Стелла все ж таки надзвичайна. І що головне – не зрадить дружбі.
Вони з Пашею швидко вийшли з відділку та за 30 хвилин їзди багатоквартирні будинки міста залишились позаду. Експерт сидів поруч, контролюючи рух автомобіля та постійно переводячи погляд на колегу. Неозброєним оком було видно як вона хвилюється, по тому, як постійно дивиться у дзеркало заднього виду, як стискає кермо, як стала частіше лаятись.
– Взагалі-то, у тебе є пасажир, – Паша сказав це, щоб розрядити обстановку, але не подіяло. Слідча настільки була зосереджена, що мабуть вперше за весь час не відповіла.
Ще через 10 хвилин перед ними вже був закинутий, порослий кущами пустир, наприкінці якого стояв старий автосервіс. Сумнівів не було, вони приїхали за призначенням. Обидва вийшли з машини та тихо зачинили двері. Хоча візуально на території нікого не було, поліцейські знали – тактика в таких випадках понад усе. Ближче до самого приміщення сервісу стало зрозуміло, що він пустий, тож всередину вони входили вже спокійно.
Вхідні ворота неприємно заскрипіли, всередині – темнота, жодного джерела світла. Паша увімкнув ліхтарика та перед ними – порожнє приміщення, посередині якого два стільця. Софія ближче підійшла до них.
– Його тут утримували, – вона присіла навприсядки та пальцем вказала на пластикові стяжки на ніжках та аналогічні розрізані стяжки позаду стільця.
Паша продовжував оглядати місце. Він підійшов до стіни, направляючи на неї ліхтарик, після чого перевів світло на підлогу, поруч із стільцем.
– Його не просто утримували. Його катували, – він присів поруч із слідчою, вказуючи на декілька крапель крові, – В тебе є чистий аркуш паперу?
Софія кивнула, відкриваючи сумку та витягуючи звідти декілька. Паша передав їй ліхтарик, а сам поліз до кишені, звідки витягнув пластиковий контейнер із ватною паличкою. Він декілька разів провів нею по слідах на підлозі, після чого помістив у саморобний паперовий конверт.
– Треба буде віддати Стеллі.
Вони встали та поки Паша знову ходив по периметру, Софія зробила декілька фотознімків. Їй необхідно було зробити загальний знімок приміщення та вона стала йти назад, аж допоки не врізалась спиною у груди напарника.
– Вибач, – це слово було тихим. Вона знову була так близько до нього, але знову не в той час та не в тому місці. Паша підняв догори праву руку, на якій була вдягнута рукавичка та Софія повернула голову у бік. У руці він обережно тримав недопалок.
– Сумніваюсь, що це залишили спеціально. Стеллі буде над чим попрацювати.
Андрій вже чверть години намагався роздрукувати один в той самий документ. Як назло, він був терміновим, а його техніка вперто відмовлялась працювати, через що він вже втрачав терпіння.
– Господи, ну невже я так багато прошу? Відкрити та роздрукувати два аркуші це ж не так багато, – він безсил відʼїхав на кріслі трохи назад, бо відчував – ще трохи і у слідчих стане на один компʼютер менше.
– Не мучся, сідай за мій, – запропонувала Оксана, яка в цей час сиділа на дивані та перелистувала постанови, які надійшли з прокуратури.
– Дякую, – Андрій встав зі свого місця та пересів за сусідній компʼютер. Наступні декілька хвилин з-за столу тільки чулись звуки натискання по клавіатурі.
– Слухай, ти памʼятаєш справу по Конончук? Тут прокуратура надіслала деякі матеріали і я тепер думаю, які негласні доречніше взяти, – Левчук продовжувала вичитувати матеріали, не піднімаючи очей. Однак в момент в кабінеті стало тихо, Андрій не друкував вже певну кількість часу, – Андріє, ти мене взагалі чуєш? – дівчина нарешті відволіклась та зустрілась із поглядом колеги – пустим, не розумію чим і повним розчаруванням.
– Це ти, – він сказав це так тихо, але ці слова були такими голосними, – Це ти написала листа про обшук, через який Софію відсторонили. Це через тебе приїжджала перевірка.
Оксана посміхнулась та встала зі свого місця, підходячи до Андрія.
– Андрій, як ти міг таке…,– вона не встигла нічого сказати, слідчий встав з-за компʼютера Оксани та вона побачила там власну електронну пошту та листи-вкладення.
– Ти хоч розумієш що ти накоїла? – здавалось чоловік втрачав контроль над емоціями, бо встояти на місці він не міг, – Ти розумієш, що через тебе ми зараз працюємо під керівництвом іншої людини? Ти думала так домогтись посади керівника.
Оксана стояла розгублена, слова комом застрягли у горлі. Вона зробила крок до Андрія, але він відійшов і це було найболючішим. Вона не зайняла місце Софії на роботі, але сподівалась, що якщо буде проводити час із Андрієм, то поступово він побачить, що вона і досі відчуває до нього.
– Я не думала, що все вийде так. Я думала її тимчасово відсторонять та за цей період я зможу призначитись.
– Ти зламала людину, – його слова вдарили ще больніше. Вона і сама прекрасно це розуміла, але чути від нього – вище за її сили.
Андрій різко повернувся, щоб йти з кабінету та в цей час двері відкрились. На порозі – завжди усміхнений та позитивний Даня, а із ним Стелла.
– Сподіваюсь, ти йшов по нас, бо у нас такі новини, – він з посмішкою пройшов всередину кабінету та виявив Оксану, яка стоїть майже у куту, спиною до них. Вона у цей час намагалась привести себе до ладу, ніхто не має знати, що відбулось.
– Загалом, тут така справа, я оглянула телефон Полонного, – урочисто заявила Стелла, отримуючи здивовані погляди від Оксани та Андрія.
– Що ти зробила?
– Але ж при Полонному не було вилучено телефону.
Фрази слідчих прозвучали одночасно та токсикологиня, яка відтепер розбиралась і в техніці, навіть впала у ступор.
– Точно, ви ж не знали.
– Стелло, чого ми знали? Це якийсь прикол? – Андрій все ще не розумів, який телефон оглядала експертка та чому це робила саме вона.
– Не суть питання. Коротше, за день до смерті Полонний отримав компромат на одну відому будівельну компанію. Вгадайте яку?
– «Крайбуд», – тепер із самовдоволеним обличчям сидів Даня, хоча зазвичай роль генія приписували Паші.
– Це компанія, де працювала Іванюк, – поки Андрій звʼязував усі факти, за нього це вже зробила Оксана.
У цей момент до кабінету увійшли Софія та Паша, який тримав у своїх руках два паперових конверти.
– У нас є докази, – сказав він просто, передаючи їх Стеллі.
Здавалось в усій цій атмосфері лише Андрій досі не міг зрозуміти, які докази, звідки взявся телефон і що це за звʼязок із «Крайбудом»
– Ви серйозно по шахрайству ще й докази вилучали? – тепер у розмову втрутився Даня, на якого Софія дивилась як на навіженого.
– Вибач, я не придумала нічого іншого на скору руку, мені ж треба було якось вас прикрити, – знизуючи плечима відповіла жінка, яка декілька годин тому оголосила всім, хто потребував присутності Паші або Софії, що вони поїхали на повідомлення про інтернет-шахрайство.
Наступні 15 хвилин команда обмінювалась новинами і вперше ділились своїми знахідками. Софія розповіла про те, як саме телефон опинився в них та де і які докази вони вилучили. Оксана ж показала присутнім той самий папірець, який серед протоколів сховав чоловік другої жертви.
– Тепер ми розуміємо, що Полонний та Іванюк можуть бути взаємоповʼязані. Але мені незрозуміло, чому чоловік бухгалтерам написав «Як у 18-му», – Левчук не могла знайти собі місця. Можливо тепер, загальними зусиллями вони знайдуть ще щось.
– Я можу пояснити чому, – несподівано у кабінеті зʼявився Юлік із декількома томами справи. Виглядали вони, мʼяко кажучи, побитими життям.
– У 2018 році слідчі нашого відділку розслідували справу про обвал на будівництві. Тоді загинуло 22 людини, – пояснив Юлік, складаючи папки на столі. І забудовником тоді виступала будівельна компанія «Крайбуд».
– Як на мене, звʼязок очевидний. І Полонний, і Іванюк могли багато знати. Журналіст напередодні смерті отримав компроментуючі матеріали, а бухгалтерка знала про всі фінансові операції компанії, – версія Паші була очевидною і логічною.
– Не зрозуміло тільки, чому зараз їх прибрали, – задумливо сказала Софія. Загальна версія була переконливою, але мала ще багато незʼясованих нюансів.
Оксана підійшла до матеріалів справи про обвалу.
– Я памʼятаю цю справу. Коли я прийшла сюди на стажування, то провадження тільки відкрили, – вона розвернула перший том та стала листати сторінки.
– Її чіпали, – Оксана сказала це вголос, навіть не розраховуючи на відповідь.
– Візуально – ні, – відповів Юлік.
Левчук перелиснула ще декілька аркушів, і ще.
– Ні, це мій текст, – слідча продовжувала листати справу, – Я писала його стажеркою.
– І? – Даня підійшов до дівчини намагаючись розгледіти те, що побачила вона.
– Тут немає моїх підписів, – вона вказала на аркуші протоколу огляду, де на кожному слідчий внизу залишає підписи.
– Може, забула? – невпевнено запитав Андрій, хоча розумів, їх посада не дозволяє забувати про такі речі.
– Вона б не пропустила це. Вона повертала мені всі документи, в яких я пропускала коми і крапки.
– «Вона»? – перепитала Софія?
– Моя наставниця, – відповіла Левчук, – Вона була суровою, всі документи навчала оформлювати ідеально. Розповідала про те, що моя помилка – це ідеальна робота для адвоката.
– Думаєш, документи міняли? – задала питання Софія?
– Я думаю, що хтось вліз у цю справу ще давно.
