Тіні минулого

      Рішення їхати до наставниці Оксани Левчук – слідчої на пенсії, прийшло до команди як щось, що не потребувало додаткових обговорень. Якщо хтось і міг дати поштовх для власного розслідування, то кандидатури кращої, ніж людина, яка колись вела справу, звідки починали тягнутись нитки, не існувало.       Юрій Петрович, як справжня легенда відділку, через знайомих та колишніх колег, знайшов адресу наставниці Оксани. Остання наполягала – якщо хтось і поїде, то це повинна бути вона, бо справа тепер набувала особистий характер – її документи теж зачищали, через її протоколи намагались внести коригування у справу. Проте, команда не поспішала відпускати Оксану саму, рішення було одностайним – з нею поїде Софія. Хоча самій слідчій дуже хотілось, щоб це був Андрій, вона розуміла – між ними висів невирішений конфлікт, що тільки заважатиме.       Для Левчук це повинна була бути особлива зустріч. Вона завжди згадувала свою «вчительку» із теплом та посмішкою. Так, жінка була суровою, але ця суровість сформувала в Оксані дисциплінованість. Крім того, колишня працівниця слідства хоча і працювала зазвичай наодинці, але дуже цінувала командну роботу. Не один раз вона під час стажування, розповідала юній Оксані, як колеги вчасно рятували її від помилок та прикривали перед керівництвом.       Сидячи в авто Софії, Левчук прикрила очі. Цікаво, що б сказала наставниця, якби дізналась, що у майбутньому її підопічна задля карʼєрного зросту підставить свою колегу.       – Ти йдеш? – з думок Оксану вирвала Софія, яка вже стояла на вулиці, біля авто. Дівчина мовчки кивнула та, взявши до рук букет хризантем, вийшла з авто.       Вони піднялись на 3 поверх будинку та Софія постукала у двері. За пару хвилин вони відчинились та у проході зʼявилась жінка. Вона виглядала досить гарно для своїх 50 років – худощава, але і досі спортивної тілобудови, з блискучим світлим волоссям, вдягнута у домашній костюм. Її погляд одразу сковзнув до Левчук.       – Оксаночко, – на її обличчі одразу зʼявилась усмішка, така, як зʼявляється у вчителів коли вони через багато років зустрічають учнів – тепла та вдячна, а ділянка навколо очей вкрилась дрібними зморшками.       – Олено Миколаївно, дозволите? – з соромʼязливою посмішкою запитала Оксана, простягуючи жінці букет квітів. Поліцейська у відставці відійшла у сторону, пропускаючи слідчих всередину, Софія передала їй коробку із тістечками.       У квартирі було затишно – багато квітів, запах їжі. Софія йшла озираючись навколо, їй було зрозуміло, як багато служба в поліції значила для жінки, бо поруч із фотографіями родини висіли фото з колективом – з дня поліції, з дня слідства, з чийогось дня народження, що святкувалось на роботі наче з рідними. На одному з фото вона навіть побачила Юрія Петровича та Юліка – вони, як і зараз, тільки молодші, стояли поруч, на фоні відділку з колегами. Не дивно, що на роботі зʼявлялось стільки союзів – дружніх та сімейних, з цими людьми працівники зазвичай проводили весь вільний час. І нехай, в них бували непорозуміння у команді, Вербяна пишалась тим, які люди її оточують. Софія посміхнулась своїм думкам та нарешті пройшла до кухні, де присіла поруч із Оксаною. Олена тим часом ставила чайник.       – Ну що, в якому ти зараз званні? – спитала жінка в Левчук.       – Капітан.       – Добре. Учень повинен перевершити свого вчителя, тож зі служби ти повинна піти у званні не нижче полковника, – Олена посміхнулась та сіла навпроти дівчат, – Мені звісно дуже хочеться вірити, що ти просто вирішила навідати мене, але навряд чи. Кажи, що в тебе трапилось? – жінка не працювала вже близько 7 років, але тон, який не витримує заперечень, нікуди не зник. Приховати від неї щось було вкрай важко.       – Ви праві. Олено Миколаївно, ви памʼятаєте справу по «Крайбуду»? Ви тоді ще вперше мене взяли із собою на огляд, – Оксана питала обережно, ніби про щось заборонене.       Слідчий посміхнулась кутиком губ, ніби задовго до сьогоднішнього дня, десь всередині знала, чому прийде підопічна.       – Звісно памʼятаю. Важко забути те, через що мене ледь не вигнали з органів, – Олена опустила очі до чашки із чаєм, – Я розслідувала її декілька місяців, першопочатковий етап. Ми із тобою тоді провели огляд, а я далі допитувала свідків, призначала експертизи. Фактично, перший том формувала я. Потім зверху стало надходити багато вказівок – призначити експертизу в певну експертну установу, а не до нашої, допитати свідків, в допитах яких я не бачила необхідності. Я ж теж була вже не дівчинка, намагалась відстояти свою думку. Але мені мʼяко натякнули, що якщо не виконуватиму вказівок, нехай і безглуздих, то на пенсію у строк не вийду. А мені до неї залишалось менше року. За декілька місяців це провадження в мене взагалі забрали, передали молодому слідчому, щоб «навчався».       – А ви не памʼятаєте, чи в усіх матеріалах стояли підписи учасників? – Софія трохи нахилилась, а її голос став тихішим.       – Абсолютно. Колись одна судова справа навчила мене не пропускати підписи, тому їх відсутність неможлива. У мене розписувалися всі, – впевнено відповіла жінка. Вона тихо вдихнула, та її вираз обличчя став засмученим, навіть приреченим в деякій мірі, – Ви ж розумієте, такі справи не залишаються без уваги керівників. Все вирішується за нас, поза нашими кабінетами. Тому я і не любила цей напрямок роботи. Але, була ще одна справа за цим фактом, – Софія та Оксана подивились одна на одну, а Олена продовжила, – Я починала розслідування про обвал на виробництві, що спричинив загибель великої кількості людей. А паралельно із цим була порушена справа про розтрату коштів, що власне я призвело до обвалу. Ці справи між собою схожі, але різні. Проте, в обох за зупиненням стоять одні й ті ж люди.       Колишня слідча встала зі свого місця та пройшла до кімнати, де на підлозі стояв невеличкий сейф. Всередині нього – пістолет, мабуть трофейний, а також декілька папок. Олена взяла до рук одну з них та принесла на кухню.       – Можете взяти. Тут деякі матеріали по моїй справі, копії, – вона посміхнулась, підштовхуючи папку ближче до двох колег.       – Але через стільки часу… Звідки вони у вас? – запитала Софія, привідкриваючи папку.       – О, це професійне. В мене була звичка носити документи, які не бажано б було знаходити перевіркам, додому. То вони в мене так і лежать.       Слідчі підвелись, а Оксана підійшла до наставниці, після чого обійняла, так міцно і так щиро, наче дитина мати.       – Дякую вам. За все.       – Немає за що. Бережіть себе, – відповіла Олена, проводжаючи дівчат до дверей. Левчук розвернулась до неї і сказала наостанок:       – Обіцяю, я забіжу до вас якось. Без робочих питань.       Двері за підполковником поліції у відставці зачинились. Наступного разу Оксана побачила свою наставницю буквально через день.       Дощ наполегливо тарабанів у вікна. Левчук лягла спати пізно, завтра повинен був бути вихідний. Пізній дзвінок. Вона їх ненавиділа, вже наперед знала, що її викликатимуть на злочин. Дівчина поперечно взяла телефона до рук та, не відкриваючи очей, відповіла, на тому кінці почувся звук Андрія.       – Оксано, вона мертва.       Слідча прилетіла на місце події дуже швидко. Вона була тут буквально вчора, тільки тоді все виглядало інакше. Периметр будинку був огороджений стрічкою. Вона підняла її та переступила через бордюр, прямуючи до входу у підʼїзд, поруч із яким Андрій опитував свідків. Побачивши дівчину, він перепросив свідка та підійшов до неї, стаючи на дорозі.       – Тобі туди не можна, – його слова звучали рівно, але погляд видавав – він хвилюється за неї. Але зараз Оксані це не було важливо, її власний погляд був направлений на двері підʼїзду.       – Пусти, – вона ледь змогла промовити це слово. У горлі стояв ком, який передував тому, що зовсім скоро Левчук дасть волю емоціям.       – Не можу, – Андрій взяв її за руку та відвів до службового авто, – Я прошу тебе, побудь тут. Всередині Софія та Паша, вони зроблять все, як повинно бути. Ти зараз на емоціях ти тільки заважатимеш.       І хоча Оксана не дивилась на напарника, вона кивнула.       Вона не рахувала скільки часу просиділа та прочекала в авто, але коли експерти на ношах винесли тіло, накрите простирадлом, по щоках дівчини потекли беззвучні сльози.       Під ранок команда зібралась у себе в кабінеті. Це вбивство було не таким чистим, як попередні два. Воно було інсценовано під грабіж.       – Перше – сліди зламу. Жертва не знала свого нападника, тож йому довелось зламати замок у квартиру. Друге – один точний постріл у грудну клітину. Гільза вказує на те, що це пістолет «Форт-12». Ну і третє – зламаний замок до сейфу. Всередині є якісь матеріали, але швидше за все вони нападника не цікавили, – звіт Паші був дуже коротким.       – Його цікавили матеріали, які вчора потерпіла передала Оксані. І її вбили з власного пістолета, – продовжила Софія, – Коли вчора ми були в неї, то у сейфі я побачила пістолет, якраз той самий, про який говорить Паша. І під час огляду він виявлений не був.       – Погані новини у тому, що камер нічого толком не зафіксували, а сусіди почули тільки звук пострілу. Ми знову шукаємо начеб-то привида, – у цій ситуації Данило звучав розчаровано, бо коли ситуація стосується колег, нехай вони і працювали до тебе, стає якось особливо боляче.       – Зараз Воронов скаже закривати справу у гонитві за ідеальною статистикою, – Павло кинув цю фразу так, ніби вже вивчив напамʼять модель поведінки начальника.       – Вже, – наче доповнила фразу колеги Стелла, яка тільки-но увійшла в кабінет, – Збирає групу на нараду у себе за 15 хвилин. А Оксана де?       – Сказала, що їй треба побути наодинці. Треба знайти її і сказати про збір, – сказавши ці слова, Софія вийшла з кабінету. Вона точно знала де її шукати. Вона пройшла крізь коридори та вийшла до пожежного виходу. Між першим та другим поверхом, вона знайшла колегу, яка сиділа на сходах та палила. Софія присіла поруч.       – Ти давно не брала до рук цигарки, – вона не знала, як почати розмову.       – Не знаю як по іншому справитись із цим, – вона видихнула дим, але до Софії не повернулась, – Ти ж теж розумієш, що вона не випадковість? Вона частина системи і її прибрали через те, що ми приїздили до неї вчора.       – Розумію.       – Якби не ми, вона була жива, – в очах Левчук знову почали зʼявлятись сльози, – Чому ти тут?       – Воронов збирає на нараду за 15 хвилин. І… тобі потрібна підтримка.       Оксана майже нервово посміхнулась. Вона затушила цигарку та нарешті подивилась на Софію.       – А ти знаєш, що це я підставила тебе? – ця фраза так легко вилетіла з неї, що ніхто з них двох цього не очікував, але Левчук вирішила вже говорити правду, – Це я відправила того листа з твоєї електронки, а потім анонімно повідомила внутрішню безпеку.       – Навіщо? – Софія вже знала відповідь на своє запитання, але хотіла почути це саме від колеги. Хоча ні, навіть не від неї. Від колись подруги.       – Хотіла твоє місце, – відповідь була короткою, але чесною, – Можливо, якби я цього всього не зробила, зараз все було б інакше. А ти тут, підтримуєш мене.       Софія подивилась кудись, куди дивилась Оксана. Вони не виглядали зараз як дві подруги, вони виглядали як люди, які щось втратили у цій службі.       – Я тобі не довіряю і не знаю чи зможу. Але це не робить тебе винною у смерті людини. І ти все ще частина команди, – Оксана повільно повернулась до дівчини та уважно подивилась на неї. В іншій ситуації, вона можливо поглузувала б про «святу Софію», але зараз ці слова потрапили у ціль, – Ходімо, тобі треба трохи привести себе в порядок перед нарадою.       У цей же момент десь в іншому місці чоловік поклав слухавку. Він взяв до рук старий записник та викреслив звідти прізвище – Уляніцька Олена Миколаївна.       У встановлений час команда сиділа в кабінеті Воронова. Ззовні він був зібраним, але те, як він відстукував ручкою по столу, не сховалось від уваги Паші.       – Команда зверху – закрити цю справу. Про вбивство Уляніцької Олени, – зараз голос завжди впевнено у собі Максима, дрогнув. Оксана тільки-но відкрила рот, щоб щось заперечити, як відчула, що на її плечі стиснулась рука Андрія. Вона замовкла, спираючись назад на спинку крісла. Замість неї говорив Паша.       – Фантастично, у перегонах за показниками ви перевершуєте мабуть будь-який відділ. Закрити умисне вбивство – це вже занадто.       – Я сам не в захваті. Але є вказівки, – він не встиг навіть завершити власну фразу. У розмову все ж таки встряла Оксана.       – Чому не оскаржуєте вказівки? Чи може це ви стоїте за злочином, – слова вирвались з неї так емоційно, що вона навіть не встигла їх обдумати. Воронов перевів погляд на неї – важкий та небезпечний.       – Тримайте себе в руках, є вказівки, які не обговорюються. Вони віддаються занадто високо.       – Ви ж розумієте, що як тільки прокуратура дізнається про закриття, то вони скасують постанову? – голос Софії в цій ситуації був голосом права. І вона мала рацію, – Будь-хто скаже, що рішення прийнято передчасно.       – Це я теж розумію. Тому, Софіє, ви не закриєте справу, а зупините її у звʼязку із розшуком невстановленої особи, яка вчинила злочин.       – Це все ще не вирішує проблеми, – Вербяна не відступала.       – Але дає час. Працюватимете у «сірій зоні». Ніяких офіційних запитів та доручень. Ви повинні бути тихіше за воду. Якщо зверху дізнаються – справу заберуть та закриють самостійно. Але у випадку чого, я нічого не знав, – він кивнув Софії, наче даючи команду – вони всі вільні.       На годиннику – 17 година. Андрій ще годину тому визвався відвезти Оксану додому та побути із нею деякий час. На кінець дня вона виглядала зовсім безсилою та розбитою, тож залишати її одною було не найкращим варіантом. Стелла та Даня підозріло разом вийшли з відділку та більше не повернулись. А Юрій Петрович пропадав в архіві разом із Юліком.       Софія сиділа в кабінеті сама. Вона листала записник вбитої Уляніцької майже бездумно, коли в кабінет увійшов Паша.       – Ще сидиш?       – Угу, – вона коротко подивилась на експерта та продовжила листати блокнот, – В моєму такому багато інформації. Можливо і в цьому щось є.       Вона продовжувала вивчати записи, а Паша її. Його очі сковзнули по волоссю, які було зібрано в пучок, по густо профарбованих віях, які інколи тремтіли, по тому, як здіймались її груди при кожному вдиху. Зараз вона виглядала спокійною, зосередженою. І йому подобалось спостерігати за нею, бо дивним чином її настрій передавався і йому.       – Дивись. В неї тут є позначка «Свідок Крайбуд Іван» і адреса, – Софія нарешті відірвалась від записів та зустрілась поглядом із Пашею. Між ними повисла напруга, але не незручна, а та, в якій навіть мовчати комфортно.       – Можемо зʼїздити, – запропонував він, не відриваючи погляду від дівчини та спостерігаючи, як румʼянець плавно починає підніматись від шиї до обличчя.       – Можемо, – майже прошепотіла Софія у відповідь.       Свідок на імʼя Іван відчинив двері майже одразу, Паші та Софії не довелось довго чекати. Чоловік пропустив напарників всередину квартири. В ній пахло ліками, від чого дівчина поморщила носа. Іван не задавав питань хто вони, лише одразу сказав:       – Я не можу вам повідомити нічого, що вас би зацікавило.       Вони присіли на стільці, що були розташовані у гостинній кімнаті.       – Ви знайомі із слідчою Ульяніцькою? – розпочав Паша.       – Колись мене допитувала одна жінка з поліції, але її прізвищем я не цікавився.       – Як ви повʼязані із компанією «Крайбуд»? – Софія задала питання та воно було влучним. Це було помітно, як чоловік напружився та зачепив руки.       – Працював там колись звичайним роботягою. Може тиждень, може менше. – відповіді свідка знову були розмиті. Він знав набагато більше, ніж озвучував.       – Ви працювали на будівництві у 2018 році?       – Так.       – Що можете сказати про сам процес роботи?       Іван не поспішав відповідати, було видно, він зважує кожне слово, яке скаже в подальшому.       – Як і на будь-якому іншому виробництві. Але…, – він запнувся, а Софія підхопила.       – Але щось було не так?       – Але були нюанси. За пару днів після початку моєї роботи, стали привозити інші матеріали. Цемент трохи інший, трохи інші деталі.       – У чому була різниця? – Паша встав зі свого місця. Він вирішив, якщо припинити зоровий контакт із свідком, то він розкаже більше. І ця тактика спрацювала.       – Цемент застигав повільніше, метал був тонший, ніж той, що привозили на початку. А терміни здачі обʼєкту скорочувались. Працювали день та ніч. Тому я надовго там і не затримався. Дуже велике фізичне навантаження.       Павло зупинився посеред кімнати, уважно оглядаючи Івана. На обличчі – декілька синців та розбита губа, які вже загоювались, а руки тремтіли, не від страху, ні. Від зовнішнього фізичного впливу.       – Вас не так давно побили? – запитав він.       – Це не ваша справа, – крізь зуби відповів свідок, – Послухайте, це справа 8-річної давності. Її не довели тоді до кінця, не думаю, що вдасться вам, – він підвівся зі свого місця, – Вибачте, але я втомився. Все одно я казав те саме слідчій майже одразу.       – Слідча Олена Ульяніцька була вбита сьогодні вночі, – рівно сказала Софія вже на виході з квартири та очима вловила реакцію свідка. Він злякався. Але нічого не сказав.       Вони пішки спускались сходами та Софія спитала:       – Думаєш, на нього напали ті ж, що і причетні до вбивств?       – Впевнений, – відповів Паша, пропускаючи вперед себе дівчину.       – Але чому залишили живим?       – Бо його покази неважливі. Його залякали, щоб не базікав зайвого.       Вони підійшли до автівки Софії. Дівчина зупинилась в пошуках ключів від машини у сумці. Спиною вона відчувала його присутність позаду. Теплого. Надійного. І це було небезпечно, бо поруч із ним вона дозволяла собі те, чого не могла дозволити – не бути сильною. Вона розвернулась до нього обличчям.       – Знаєш… Більше всього мене лякає, що це не один виродок. Це ціла система, що діяла роками.       Паша дивився на неї мовчки, а всередині щось стискалось від усвідомлення – вона втомилась. Не просто фізично, що він помітив по тому, як опустились її плечі, як дивилась в одну точку. Вона втомилась бути у гонитві. Він звик хвилюватись мовчки – не говорити, не лізти, не тиснути. Але зараз Софія була такою вразливою, що хотілось в неї забрати хоч частину того негативу, що скоплювався тижнями. І він сказав, тихо і просто:       – Тоді добре, що ти не одна.       Вітер розтріпав її охайну зачіску та він потягнувся до її волосся, заправляючи за вухо. Дотик вийшов таким ніжним, таким обережним, що це було занадто для категорії «просто колеги». Не випадковий жест, не робочий момент, не секундна близькість у небезпеці. І вони обидва це розуміли.       Софія підняла на нього очі і подивилась так, ніби цей простий рух – це все, що й досі тримає її на ногах. Вона посміхнулась.       – Ти зараз дуже погано дотримуєшся професійної дистанції, – тихо сказала вона. Від цього простого дотику у грудях стало так тепло й боляче одночасно, що захотілось або відійти негайно, або навпаки не відходити більше ніколи.       – А ти зараз дуже спокійно на це реагуєш.       Вона дивилась на нього так відкрито і водночас була просто дівчиною, не працівником поліції, що в нього раптом зник весь захисний механізм. Паша опустив руку від обличчя, а Софія опустила очі. Але в наступний момент він взяв її долоню у свою. А Софія зробила крок на зустріч та притулилася лобом до його плеча, наче перевіряючи, чи можна.       Того моменту Паша остаточно зрозумів – дівчина довірилась йому. Не як напарнику чи колезі. Як людині, з якою можна перестати тримати оборону. Він майже одразу обійняв її у відповідь, без слів, наче знаючи – їй зараз потрібне не рішення, не план, а хтось поруч. Чоловік відчував запах парфумів – легкий, солодкуватий, змішаний із холодним повітрям та відчував, як Софія розслабляється в його руках.       А вона заплющила очі, відчувши його теплі руки на своєму плечі та спині. І вперше за довгий період часу видихнула – спокійно. Неначе весь шум у голові став тихішим. І їй не хотілось бути сильною у його руках. Хотілось просто бути.       І серед холодного вечора, голосів людей, світла у квартирах та справи, яка дедалі ставала все страшнішою, вони вперше стояли так близько один до одного, в обіймах, наче весь світ перестав існувати на декілька хвилин. P.S. Друзі, а у вас вже є здогадки, хто стоїть за серією вбивств? Діліться з ними в коментарях. За планом це вже майже екватор даної роботи, тож тепер рухаємось у бік розкриття цієї справи. І звісно, у бік відносин. Тож, слідкуйте💕