Тіні минулого

      Атмосфера в кабінеті була напруженою. Не робочо-тихою, а саме напруженою, яка у їх роботі називалась «ми майже зрозуміли, тільки не зрозуміли, що саме».       Софія сиділа на дивані, знову, по третьому колу переглядаючи всю інформацію про жертв, Паша стояв біля дошки, звіряючи фотокартки з власними висновками, Стелла сиділа на підвіконні у ноутбуці, в пошуках будь-якої інформації, Даня щось креслив у блокноті, а Оксана мовчки листала справу по загибелі людей на виробництві. Лише Юлік крутився на кріслі так, наче в них не тіньове розслідування, а перерва між парами.       – Отже, ми маємо три жертви, які всі так або інакше повʼязані із компанією «Крайбуд», – Софія повторила це вже котрий раз. Крім слабкого, нещодавно випливлого звʼязку в них нічого не було.       – Ну, поки що це збіг, який не доводиться іншими фактами, – не відриваючись від роботи сказала Стелла.       – Три трупи навколо однієї будівельної компанії – такий собі корпоративчик, – буркнув Юрій Петрович, який разом із Оксаною переглядав стару справу. Якщо чесно, то йому не дуже подобалось те, що вони влізли у стару справу, але як ні як – командний дух.       – Можна хоча б зараз без недолугих жартів? – вислів Юріка змусив Оксану зупинитись та метнути на нього погляд, яким можна було вбити. Левчук вкрай не любила, коли порушували робочу обстановку.       – Не можна. Це моя захисна реакція, – Юрій Петрович відповів майже ображено. Наступні 15 хвилин вони мовчки займались кожен своїм фронтом роботи, аж поки Даня не порушив цю тишу.       – Знаєте в чому проблема? Ми зараз бачимо наслідки, але не бачимо першопричини. 22 загиблих – це наслідок обвалу, а наші поточні загиблі – це ті, хто мав із цим справу.       – Ну звісно, бо справа про обвал – це окрема стаття, а отже окреме провадження, – Оксана знову огризнулась, бо вважала цей факт чимось, що розуміється саме по собі. Після вбивства наставниці вона стала наче ще більш жорстокішою та рідко реагувала на жарти.       – Значить, нам треба шукати ще одну справу, – це був єдиний вихід, який бачила Софія. Щоб дійти до кінця, треба починати з самого початку.       У цей момент в Андрія задзвонив телефон, він узяв слухавку, але відповісти нічого не встиг, мовчки встав з місця.       – Воронов викликає.       – Ну все, якщо за годину не повернеться – шукатимемо в бетоні, – Юрій Петрович не втримався від коментаря, Софія посміхнулась, а Стелла лише викрикнула:       – Юро!       – Ну я ж для атмосфери. Ви всі сидите, наче ми в черзі на похорони.       Кабінет Воронова був освітлений лише однією настільною лампою, наче спеціально залишаючи більшу частину приміщення в тіні.       Андрій коротко постукав у двері, після чого почув коротке «Заходь». Він пройшов всередину та присів на стілець навпроти керівника. Той у свою чергу повільно листав матеріали. Вони сиділи у тиші, яка переривалась шелестом паперів, близько 2 хвилин, наче не Воронов у телефонному дзвінку казав: «Зайди терміново». Нарешті чоловік відклав папку у сторону, відкинувся на спинку крісла та склав руки у замок перед собою.       – Відділок останнім часом дуже активний, – почав розмову начальник, наче перевіряючи реакцію Андрія.       – Працюємо, – відповів Андрій.       – Це добре, добре. Але останнім часом в мене складається враження, що ви працюєте не над тим, що важливо.       – У нас усі напрямки робочі.       Воронов посміхнувся, після чого вирівнявся та сперся на стіл.       – Я розумію і це похвально. Але є пріоритетні напрямки.       Кілька секунд чоловіки мовчали, вивчаючи один одного, наче оцінюючи, наскільки далеко може зайти їх розмова.       – Наприклад? – першим тишу порушив Андрій.       – Поточні справи, які реально рухаються і які ще є можливість розкрити.       – Ми не упускаємо жодну із справ, – Андрій невгамовувся. Хоча тон його був спокійний, але твердий.       – Ви втрачаєте час, ставлячи ставки не на те, – Воронов теж не збирався поступатись. Зараз команда більше нагадувала йому випускників вишів, які прийшли на практику і мріють про розкриття старезних справ, які були поховані задовго до них.       – Ви дали нам, нехай і неофіційний, але дозвіл на продовження розслідування справи Ульяніцької. Наша робота в тому числі стосується і її. Ми просто аналізуємо справи. Я не бачу в цьому порушень.       – Аналіз – це добре, але не тоді, коли він впливає на поточну роботу.       Максим Ігорович знову відкинувся на спинку крісла, розвертаючись у сторону та розриваючи зоровий контакт, після чого продовжив:       – Давайте так. Ви знаєте, що я не людина конфліктів. І основна моя задача, щоб ресурси відділку працювали ефективно.       Андрій навіть сам для себе непомітно гмикнув.       – Ви пропонуєте нам змістити фокус?       – Ні, – коротко відповів шеф, знову повертаючи погляд на підлеглого, – Я пропоную слідчо-оперативній групі зайнятись її безпосередніми функційними обовʼязками. Поки я не почав роздавати вам догани, які потім дуже гарно висітимуть у рамочках над вашими робочими столами.       Андрій встав із запропонованого йому місця.       – Я вас зрозумів.       Двері за слідчим зачинились, а Воронов дивився у них ще декілька хвилин, оцінюючи, як далеко він може зайти, якщо команда не перестане йти наперекір його вказівкам.       Назад у слідчий кабінет Андрій повертався повільніше, ніж це було необхідно. Двері за ним закрились хоча і тихо, але це не завадило команді звернути свою увагу на нього.       – Ну що? – нетерпляче спитала Стелла.       – Нууу, – невпевнено почав Андрій, – Воронов натякнув, що нам треба активно зайнятись поточними справами і менш активно займатись архівом.       – Тобто, нас бачили, – слова Паші прозвучали як вирок.       – Скажімо, на нас звернули увагу, – відповів Андрій.       – Мені це дуже не подобається. Воронов не заважає нам напряму, але він може бути небезпечним. Він людина зверху і не виключаю, що він теж може бути в курсі всіх цих подій, але з іншого ракурсу, – здається, вперше у думках Софії виник цей сумнів у новому керівнику. Раніше вона просто вважала його «клерком», який просто турбується за статистичні показники. Але зараз на це вже не було так схоже.       У цей момент в дверях почувся гул і до кабінету буквально валився Юлік, який ледь тримав у руках два томи якоїсь справи.       – А я тут до вас із подарунками, – повідомив архіваріус, переводячи дихання так, ніби він тікав від натовпу.       Томи легли на один зі столів з характерним глухим звуком, а на обкладинці напис «Провадження № 526/18. Обвал на будівництві. Частина 2 статті 272 КК України. Том 1/8.       Майже вся команда в цей момент підійшла до столу з виразом, в якому змішались шок, гордість та захоплення.       – Тільки не кажи, що ти…, – почала Оксана, майже із захватом роздивляючись перший том.       – Я нічого не казав, я просто позичив справу в архіву, – так буденно відповів Юлік.       – І дай вгадаю, ти не вніс про це записи до журналу? – запитав Паша, у відповідь отримуючи лише хитання головою.       – Ми або генії, або нас звільнять з роботи, – Даня теж був шокований, але не міг приховати у своєму голосі частину гумору.       – Одне другому не заважає, – зауважила Стелла і зараз, у цей конкретний момент це виглядало, ніби вони із Данилом подружжя, яке у шлюбі не один рік.       – Але ж якщо справу почнуть шукати, нас викриють, – Софія, як і інші, була вражена вчинком колеги, але думала про наслідки. Вони вже ставали на небезпечний шлях, а винесення справи з архіву в порушення інструкцій – вони вже під загрозою з робочої сторони.       – Ну, я думаю в нас є декілька днів, бо в мене там логістичні рокіровки, я переставив декілька папок так, що все виглядає навіть краще, ніж зараз, під час вимушеної евакуації конкретної справи, – Юлік був задоволений собою. Чого йому вартувало тільки відволікти Олега, щоб той побіг шукати Стеллу, яка «попросила його принести старі методики».       І лише Андрій сидів на своєму місці непохитно.       – Агов, я взагалі-то тут пару хвилин тому розповідав, що ми викриті. І за нами тепер будуть спостерігати.       Ейфорія від отримання матеріалів справи вмить згасла. Вони дійсно тепер стикнулись з новою проблемою – вони не можуть працювати відкрито.       Першим тишу порушив Данило.       – Добре.       Стелла одразу подивилась на нього з підозрою.       – Якщо ти зараз скажеш, що нам треба працювати тут вночі, то я звільню тебе з життя.       – Я не це хотів сказати, – одразу став виправдовуватись Даня, – Ми не можемо залишатись тут і це очевидно. Ми на гачку і питання, коли на нас почнуть тиснути, вже не постає. Але, в нас є квартира.       Очі Стелли округлились і вона обурено вигукнула:       – У нас? Це взагалі-то, моя квартира.       – Ну, фактично вона вже спільна, – Даня посміхнувся, а Стелла тільки затулила обличчя руками. В кабінеті повисла тиша. І раптом до них дійшло усвідомлення – Стелла та Даня живуть разом.       – Як давно? Чому не афішували? – першою спитала Оксана, це вперше, коли за останні пару днів на її обличчі проступила посмішка. Не натягнута, не вимушена, а щира.       – Ми взагалі-то не обговорюємо побут.       – Місяць.       Відповіді Стелли та Данила пролунали синхронно. У кабінеті знову стало тихо і цю тишу дуже швидко порушив Юра.       – Ну тоді вирішено – тимчасовий штаб утворюється на базі гніздечка молодої пари.       Оксана закотила очі.       – Ну ми ж не в коміксах. Штаб…       – Тоді, якщо всі згодні, то переходимо сьогодні, – наче підсумовуючи сказав Паша.       Але, перед тим як переїжджати до самовільно утвореного слідчого штабу, була ще одна проблема – матеріали. Деякі вони могли винести не викликаючи підозр, а деякі треба було ще відшукати. Мова йшла ще про декілька томів справи про обвал будівництва, але враховуючи, що в архіві майже постійно був Сидоренко, це було вкрай проблематично. Тож, вихід був такий самий, який вже використав Юлік – відволікти і на роль маневру прекрасно підходила Стелла, яку незадовго до цього шукав Олег.       Токсикологиня увійшла до архіву та зупинилась біля стійки – чергова, солодка та фальшива посмішка. Вона трохи перехилилась через перепону та почала розмову:       – Олеже, добрий день, – експертка розуміла, часу мало, але спішити в такій делікатній справі теж помилка. Архіваріус відволікся та на його обличчі теж просяяла посмішка.       – Стелло, а я вас шукав. Юлік казав, що вам потрібні старі методики. Але вас я не застав, тому залишив на столі.       – Ви навіть не уявляєте як виручили мене. Але в мене виникло декілька питань. Номери цих архівних методик не сходяться із тими, що були зазначені у внутрішньому журналі нашого відділку. Тож тепер там така нерозбериха, сама не впораюсь. Не допоможете розібратись? – брехня. Починаючи з моменту, що їй необхідні були старі методики і завершуючи їх номери.       – Звісно, але я не можу залишити архів надовго, – впевнено відповів Сидоренко навіть не усвідомлюючи, що тільки що Стелла майстерно обвела його навколо власного пальчика із свіжим манікюром. Архіваріус взяв до рук журнал – той самий, в якому фіксується рух по всіх архівних документах та вийшов слідом за токсикологинею. Вийшло навіть краще – він забрав з собою основну річ, де фіксуються документи.       Софія та Юлік швидко зайшли до архіву, зачиняючи за собою двері. Обидва тримали у руках два кейси, з якими зазвичай їздили на виклики. Чоловік впевнено повів за собою слідчу до стелажів, де лежали притрушені пилом справи за 2018 рік. На найвищій полиці стояли злощасні 6 томів по обвалу. Софія швидко розстібнула кейси та Юлік хаотично склав справу до них – 3 томи йому, 3 Софії. Дівчина тим часом принесла з сусіднього стелажу якісь справи за 2017, 2016 та 2015 роки – їм треба було чимось заповнити пустоту, що утворилась внаслідок їх дій. Архіваріус швидко поставив папки замість тих, що вони забрали. За декілька хвилин вони вже йшли коридорами до виходу з відділку. Сьогодні удача була на їх стороні – дорогою не зустрівся жоден співробітник та кейси легли до багажнику авто Софії.       Тим часом Оксана сиділа в кабінеті нервово відстукуючи підборами по підлозі. В неї не виходив з думок Воронов. Він щось знав і він не просто так був призначений сюди начальником. А після вказівки зупинити справу Ульяніцької та сьогоднішньої бесіди, вона майже була у цьому впевнена.       Вона розвернулась на кріслі до Дані.       – Данило, мені треба твоя допомога. Відволічи начальника, – Левчук сказала це так просто, наче просила подати ручку. Данило не задав питань навіщо і що вона хоче зробити. Він просто спитав:       – Яким чином?       Оксана вже вставала зі свого місця, коли кинула йому у відповідь:       – Ти ж оперативник, придумай як.       Тепер дівчина стояла біля кавового автомату, очікуючи поки Даня приверне увагу начальника та відведе його на достатню відстань, щоб вона могла зайти до кабінету.       У наступний момент вона боковим зором зафіксувала, що Воронов вийшов, а Данило його наздогнав, Оксана ж зробила вигляд, що дуже нервово чекає на свою каву.       – Максиме Ігоровичу, можна вас на хвилинку?       – Кажи? – зупинився чоловік.       – Там у режимно-секретній частині є трохи проблемка. В нас на наступному тижні планується перевірка з прокуратури по цьому напрямку, а в нас грифи секретності не присвоєні. Дуже треба. Терміново, – на цих словах Оксана посміхнулась, намагаючись відвернутись, щоб її реакція не була помітною. Ніякої перевірки не повинно було бути, але підтвердження грифів – це хвилин на 20, не менше.       Дочекавшись, поки вони завернуть в інший коридор, Левчук швидко зайшла до кабінету Воронова, озираючись та навіть не розуміючи, що саме вона шукає.       Дівчина швидко пройшла до столу та відкрила перший ящик – пусто, якась канцелярія. У другому – особистий записник. Оксана швидко перелиснула – на початку якісь плани слідчих дій, наприкінці – номери. Вона зробила декілька фотознімків на телефон, перегляне у більш спокійній обстановці. У третьому ящику – збір макулатури. Якісь службові записки, доповідні. Зазвичай, таке спалювали. Та тут її увагу привернули декілька документів із знайомими прізвищами – Полонний, Іванюк, Ульяніцька.       – Розберемось пізніше, – сказала вона сама собі та сховала аркуші під жакет.       Вона вийшла з кабінету озираючись, одна людина – і все може прогоріти. Але до власного кабінету вона дійшла без зайвої увагу, після чого вже там сховала документи до сумки.       Квартира Стелли відчувалась як дім. В ній було тепло, світло – мʼяке, а у повітрі – аромат кави. Тільки тепер в неї було внесено хаос. На всіх можливих поверхнях лежали матеріали та якісь папери. Всі вони сиділи за документами, поки господарка заварювала нову порцію кави. Паша зайняв місце із ноутбуком за столом, де він вже виділяв щось у своїй, тільки йому одному зрозумілій схемі. Поруч сиділа Софія, яка передивлялась справу по обвалу, одночасно із цим передивлялась експертизи Стелла. Андрій, Оксана та Даня структурували роботу по трьох нещодавніх вбивствах, а Юлік і Юрік просто знайшли чай, але попри це, вона штурмували інтернет.       – Давайте просто зафіксуємо: ми незаконно утворили штаб і незаконно працюємо із справами? – спитав Юлік, шукаючи щось.       – Прошу тебе, не продовжуй, – майже з мукою в голосі сказала Оксана, – Якщо це вилізе, нас розженуть.       І на довгі години команда понурилась у власне розслідування. Було так тихо, але принаймні в даний момент не небезпечно. Вони навіть і не помітили як пройшло пару годин та Софія хлопнула у долоні:       – Так, я пропоную перерву та обговорити, що в нас є.       – У старих висновках судово-медичних експертиз причина смерті всіх 22 осіб – закриті черпно-мозкові травми з крововиливами. Але експертом дуже не витончено упущено множинні травми, які виникають внаслідок того, що на тебе падає бетонно-металева конструкція, яка не 20 кілограмів важить.       – А в мене – 8 томів, із яких зрозуміло, що справу закрили через відсутність складу буквально за 4 місяці після її порушення, – втомлено проговорила Софія, – А ще, з матеріалів вбачається, що замовник робіт – Дубницький Олексій Григорович, – у цей час Юрій Петрович несподівано активно щось почав друкувати на ноутбуці.       – Дивовижно швидко, як для справи такої категорії. На моїй памʼяті виробничі травми розслідувались не менше року, – задумливо відповіла Оксана, відриваючи гарячу каву, від чого вона зморщилась.       – Є ще один нюанс. В реєстрі матеріалів значиться, що в справі є висновок будівельно-технічної експертизи. Але в матеріалах її немає, – наче підхватуючи Софію, продовжила Оксана.       У цей момент Юрік розвернув до команди власний ноутбук – на ньому фотознімок з засобів масової інформації. Давнішній, не менше 10-12 років.       – Прізвище Дубницького було знайомим мені, – почав чоловік, – Я все ні міг згадати, де чув його, а потім за запитом знайшов це фото в інтернеті і все склалось. Він був колись місцем депутатом, а зараз балотується у народні. Не впізнаєте на цьому фото нікого крім Дубницького?       Андрій підійшов ближче та примружив очі.       – Воронов, – він ткнув пальцем у екран. Поруч із депутатом стояв молодий хлопець – у костюмчику, з легкою посмішкою на вустах. Фото з відкриття дитячої лікарні.       – Вони повʼязані, – прошепотіла Софія.       – І при тому, дуже тісно. Воронов до карʼєри у поліції працював помічником Дубницького, – продовжив Юрій Петрович. У цей час Оксана стала швидко шукати щось у сумці і витягла звідти папери – ті самі, які зранку вона забрала з кабінету начальника. Серед них – доповідні записки про злочини відносно їх жертв. На кожній з них резолюція «На контроль», підписана самим Вороновим та із датами – за 2 або 3 дні до самих подій.       – Він не просто знав все про ці злочини. Він знав коли вони відбудуться заздалегідь, – усвідомлення обрушилось на команду як холодний душ. Тепер це все не виглядало як збіг. Воронов не просто прикривав вже вчинені злочини, він прикривав їх планування та підготовку, а потім свідомо перешкоджав.       – Звідки ти це взяла? – спитав Паша, заглядаючи у папери.       – Позичила.       Тепер в них в усіх було розуміння – вони грають проти системи, в якій працюють. Ставки підвищились.       Поступово у квартирі Стелли стало пусто. Андрій та Оксана вийшли останніми. Чоловік вже стояв біля підʼїзду, наче готуючись зробити крок в ніч, коли ззаду він відчув присутність Оксани.       – Важкий сьогодні був день, – наче сам до себе сказав слідчий.       – В нас тепер інших не буде, – слова дівчини розчинились у темряві, коли вона порівнялась із ним, дивлячись так само вдалечінь, – Я розповіла все Софії.       Він повернув до неї голову та на його обличчі просковзнуло здивування, яке він вмить приховав.       – І як вона відреагувала?       Губ Оксани торкнулась гірка посмішка.       – Як людина, яка давно все знала, але чекала зізнання.       Між ними повисла тиша. Не незручна, така, в якій кожен думає про своє.       – Добре, що ти їй все розповіла. Інакше, це б завжди залишалось між рядків.       Левчук кивнула та вже збиралась йти до своєї автівки, коли відчула тепло чоловічої руки на власній. Вона не розвернулась, але почула:       – Будь обережна. Ми тепер всі під ударом.       Дівчина трохи повернула голову і відповіла:       – Ти теж не зникай з поля зору.       Це була їх перша розмова, яка не залишила по собі присмаку гіркоти.       Софію та Паша підʼїзд зустрів тишею. Після напруженого та активного вечора хотілось просто мовчати. Софія йшла попереду на півкроку, Паша – трохи позаду. Після тих обіймів між ними вже щось змінилось, вони не говорили про це вголос, але обидва відчували.       Напарники зупинились на сходовій площадці, Софія першою почала розмову, наче не бажаючи розходитись так швидко:       – Я й досі не можу повірити, що Даня та Стелла живуть разом вже місяць.       Паша хмикнув.       – Ми були зовсім трохи зайняті вбивствами.       – Слабке виправдання, – Софія потягнулась до сумки у пошуках ключів. А в момент, коли встромила їх у замок, почула:       – Зачекай.       Рука Паші потягнула до кишені та за пару миттєвостей він витягнув звідти заколку, темну, з металевим кінчиком.       – Я думала, що забула її, – тихо проговорила дівчина, переводячи очі то на Пашу, то на заколку.       – Так і було. Я побачив її у кухні на столі, коли ми вже виходили.       Її губ торкнулась посмішка – ніжна, невимушена та вдячна і в цей момент Паша подумав про те, як йому подобається за нею спостерігати. Він простягнув руку вперед, а Софія торкнулась його руки своєю, коли забирала аксесуар. Довше, ніж в цьому була необхідність. Довше, ніж прийнятно для колег чи сусідів.       У наступну секунду Софія, імпульсивно, перш ніж встигла обдумати, зробила крок вперед та залишила на його щоці поцілунок – швидкий, легкий. А він не відсторонився – не зробив кроку назад, а залишився стояти.       Софія прикрила очі, коли до неї дійшло усвідомлення, що вона зробила.       – О Боже…, – тихо простягнула вона, не наважуючись відкрити очі. Бо більше всього вона боялась – відкривши очі вона знову побачить холодного Пашу, як завжди ставалось після подібного. Принаймні, до нещодавнього часу.       – Софіє, мені не було неприємно, – тихо сказав Паша, спостерігаючи, як вона повільно відкриває очі. На її обличчі зʼявилась соромʼязлива усмішка та румʼянець та експерт кутиками губ посміхнувся у відповідь.       Вони стояли занадто довго для «просто сусідів». І першою вирішила Софія. Вона провернула ключ у замку.       – Надобраніч, Паш, – тихо сказала вона на прощання.       – Надобраніч, – відповів чоловік.       Двері за Софією закрились та вона притулилася до них спиною. Ще кілька секунд вона стояла так, усміхаючись, наче почула найпрекраснішу новину у світі та притискаючи до грудей заколку так, наче це була найважливіша річ.       Паша увійшов у свою темну квартиру. Бросив куртку на стілець до пройшов до кухні. Він залишився стояти посередині кімнати, дивлячись у вікно. Перед очима знову промайнув її поцілунок – імпульсивний, її тон після цього – розгублений та очі – в яких плескалась теплота. І вперше він не змусив себе відпускати ці думки. Він дозволив їм залишитись. P.S. Друзі, таємниця, хто стоїть за вбивствами частково привідкрита. Тепер у команди є розуміння, люди, але немає достатніх доказів. У наступних декількох частин вас чекає трохи екшена і трохи більше особистих моментів. Якщо вам цікаво спостерігати за даною історією – поділіться вашою думкою❤️