Тіні минулого

      Андрій першим прийшов на роботу. Останнім часом атмосфера була настільки напруженою, що не вдавалось спокійно навіть відпочивати, тож і у відділок він приходив раніше. Але думки чоловіка все одно були зайняті не поточними справами, вони раз за разом повертались до того, що вони відкопали.       Двері до кабінету відчинились і так само швидко закрились. Посеред приміщення стояв Юрій Петрович. Загалом, лаври першості з приводу часу прибуття на роботу завжди діставались йому – чоловік ранком завозив дочку до школи, тож і приїжджав найпершим. Присутність Андрія збила спантелику.       – Чого так рано? – чомусь у голосі Юрія не звучало звичної веселості. Андрій теж виглядав далеко не бадьорим.       – Не спалося, – його відповідь була короткою.       Хоча команда умовиласт не обговорювати нічого стосовно негласного розслідування на робочому місці, Андрій тихо сидів та переглядав на мобільному телефоні деякі матеріали зі справи про обвалу, які встиг відфотографувати вчора. Щось постійно змушувало повертатись його до одного і того самого документу – постанови про зупинення справи, але що саме Андрій не міг зрозуміти.       – Юрій Петровичу, нагадайте скільки ви працюєте у відділку? – запитав Андрій, навіть не відриваючись від мобільного телефону.       – Цього року стукнув ювілей – 20 років, – у голосі чоловіка звучала гордість. З їх роботою і справді дослужити до 20 років стажу неабиякий успіх.       – Тоді, ви повинні були застати такого слідчого як Євген Осауленко.       Юрій мовчав пару хвилин, заварюючи чай, а потім відповів так, наче довго щось згадував:       – Памʼютаю такого, років на 5 від мене старший, ми працювали із ним тут, але на різних напрямках, тож нечасто перетинались. А що?       Андрій підняв очі на колегу та наче у підтвердження того, що він скаже у наступний момент – повернув до Юріка екран мобільного телефону.       – Він виносив постанову про зупинення справи по обвалу у січні 2019 року. Можливо, є сенс зустрітись із ним неформально та поговорити.       Юрій підійшов до свого стола із чашкою чаю, дивлячись кудись у вікно.       – Коли ти кажеш була зупинена справа?       – У січні 2019 року.       Чоловік усміхнувся та замотав головою, після чого, відсьорбуючи напій відповів Андрію, наче той був маленьким хлопчиком:       – Осауленко не міг цього зробити, бо у грудні 2018 він вийшов на пенсію, – на декілька хвилин у кабінеті повисла тиша, Юрік крутився на кріслі, а потім різко зупинився, усвідомивши, – Постанова теж сфальсифікована. Вони розуміли, що не можуть зупинити її законно, а простіше всього повісити на того, хто вже не працює. Нам потрібно лише підтвердити, що Осауленко тоді вже не працював. Але ми не можемо діяти офіційно. В нас немає підстав.       Андрій замислився. В його голові було стільки думок одночасно, але складатись в один ланцюг вони не бажали.       – Є в мене ідея, – піднявши догори вказівний палець проговорив чоловік та став набирати чийсь номер у мобільному. Почулись гудки, а за пару миттєвостей – голос з іншої сторони:       – Андрію, скільки років. Я вже думала тобі ніколи не знадобиться моя допомога та я не зможу тобі нічим віддячити, – по ту сторону слухавки почувся приємний жіночий голос. Андрій посміхнувся.       – Привіт, Олю. Ось, якраз випала нагода попросити тебе про допомогу.       – Кажи.       – Мені потрібен послужний список на Євгена Осауленка, він колись працював у нашому відділку.       – Не питання. Але навіщо?       – О, обласна прокуратура витребовує якусь старезну справу про підпал, а там немає наказів про призначення слідчих. Треба докласти хоча б щось, підтвердити повноваження.       – Окей, до обіду підніму його особову справу, надішлю тобі копію.       На тій стороні слухавки було тихо, а Андрій здавалося б вперше за ранок видихнув.       – Я звісно вибачаюсь. А що за Оля? – з лукавою посмішкою дивився на напарник Юрій. У його голові вже вирували фантазії про колишні романи.       – Знайома працівниця кадрів з управління. І ні, Юрій Петрович, я не дам розгулятися вашим фантазіям. Вона старша мене як мінімум на 10 років, просто колись у нас була спільна справа, – перед очима Андрія спливли спогади – він молодий слідчий працює у парі вже із досвідченою працівницею – Ольгою Нестеренко. Тоді вона ще не працювала в кадрах, а була заступником начальника відділку. Це пізніше вона прийме рішення піти у тиху роботу, в кадри. А тоді вона любила ризик і складні операції. І саме в одну із таких Андрій врятував Ользі життя – вчасно відштовхнув з вогневого рубежу.       Сама ж Ольга Нестеренко сиділа у себе в кабінеті, постукуючи олівцем по столу. Їй мало вірилось Андрію, особливо, коли його брехня була наче як у першокурсника – вони ніколи не підтверджували повноваження слідчих послужними списками – витягу з наказу було достатньо. А Осауленко був однією з персон, ким дуже цікавились високопоставлені люди. Ні, вона не відмовить своєму рятівнику у такому простому проханні. Але і не поставить власне життя під загрозу. Жінка швидко набрала добре знайомий номер.       – Олексію Григоровичу, це Нестеренко. З відділку особливо тяжких злочинів цікавились послужним списком Осауленка, – одне коротке речення та така ж коротка відповідь «Добре». Дубницький кинув слухавку. Нинішній кандидат у депутати був добре знайомий поліцейській – колись вони були однокурсниками, разом починали. І він також свого часу посприяв тому, щоб жінка була переведена у головний кадровий підрозділ, на безпечніше і прибутковіше місце.       Кабінет Воронова як завжди був темним. Наче у цій темряві керівник намагався щось сховати. Його телефон задзвонив різко, а імʼя «Олексій Григорович» змусило вирівнятись. Керівник прокашлявся та, взявши слухавку, відповів:       – Слухаю.       – Я правильно розумію, що твої підлеглі почали рити старі справи?       Воронов замовчав. Він не думав, що всього за добу ситуація стане виходити з-під контролю настільки. А він попереджав Андрія, дав зрозуміти команді – деякі справи «мертві» не просто так.       – Зачепили суміжну справу, – його голос вперше за тривалий час звучав невпевнено, – Поки нічого критичного.       На тому кінці чоловік засміявся. Глухо. Без веселощів.       – Не розповідай мені казки. Вони вже ходять навколо людей, яких ніколи не повинні були знати, – Воронов стиснув щелепи. Він знав, що казатиме Двбницький далі і вже ненавидів себе за це, – Ти ж розумієш, що якщо до копають – полетять не тільки чужі голови.       Це була правда. Стара справа пахла не тільки грошима. Вона пахла людьми, які роками робили вигляд, що нічого не трапилось. І Воронов сам був одним з них. Не організатором, не виконавцем. Але посередником, через кого віддавались всі брудні і часто незаконні накази.       – Вони хороші слідчі, – зараз Максим не був схожий на керівника, він був наляканим і тон його видавав, – Якщо почнуть копати серйозно – не зупиняться.       – Тоді треба зробити так, щоб зупинились.       Пауза. Гнітуча, небезпечна.       – Налякай, – Воронов заплющив очі, приймаючи цей наказ, – Просто, щоб вони зрозуміли, що деякі справи краще не діставати з архіву. В кабінеті стало тісно, повітря – замало.       – Я зрозумів, Олексію Григоровичу.       – Дуже на це сподіваюсь. Бо якщо не вийде – мені доведеться вирішувати це питання через інших людей. Але тоді навіщо мені ти, Максим Ігорович.       Короткі гудки, розмова завершена. Воронов глибоко видихнув та відкинувся на спинку крісла, розвертаючись обличчям до стіни, що позаду нього. Перед ним – фото команди слідчо-оперативної групи. Воно висіло тут ще до його переведення та він вирішив не знімати його. Як символи злагодженості. Всі вони тут – молоді, усміхнені та щасливі, під час загального збору якогось чергового професійного свята. Зухвалі, наглі, але професійні.       – Краще б ви туди не лізли.       Для Софії день пройшов занадто швидко. Мабуть тому, що вона із Данилом цілий день займались розбійним нападом, який був розкритий декілька діб тому, але потребував доопрацювання – встановлення свідків та камер відеонагляду. Як назло, цілий день йшов дощ, тому перш ніж їхати до Стелли, дівчина вирішила заїхати додому та перевдягнутися. У квартирі було тепло, по-домашньому, а ще – пахло її парфумами. Слідча вийшла з квартири, а коли зачиняла двері, побачила повідомлення від Дані «Ми вже майже всі у зборі. Чекаємо на тебе та Оксану. Паша злиться, що ти пропускаєш вечері». Вона посміхнулась. Останнім часом завжди відсторонений експерт проявляв більше уваги, що не могло не радувати Софію, яка вже давно відчувала до нього щось більше ніж.       Вона спустилась сходами та вийшла з підʼїзду. На вулиці було вже достатньо темно та відчувався запах мокрого асфальту. Дівчина любила його, а тому вдихнула повні легені. Але в цей момент Софія відчула – щось не так. Візуально все було як завжди – тихий квартал без зайвого шуму, але відчуття не покидало її. Присутність. Вона озирнулась назад, але зреагувати не встигла – сильна рука притягнула її до стіни.       – Тихіше, – низький чоловічий голос прямо над вухом. Вона смикнулась майже інстинктивно, дихання моментально збилось, бо холодне лезо Софія вже відчувала на своїй шиї. Чоловік був кремезний, високий, у чорній курточці та масці, яка затуляла обличчя. Він нього пахло цигарками та мокрим одягом. У даній ситуації шансів проти нього – майже нуль. Дистанція, вага, положення. І лезо біля її шиї близько, занадто.       – Розумна дівчинка, – його рука сильніше стиснула плече, – Передай своїм друзям, що деякі справи краще залишати мертвими. Ви копаєте не там, де треба. І наступного разу говорити із вами вже ніхто не буде.       Лезо трохи сильніше натиснуло на шкіру. Недостатньо, щоб поранити, але настільки, щоб залишити слід та попередити.       У роті пересохло, серце билось у груди так, наче ось-ось вирветься. Вони знали хто вони, де живуть. Тепер це стало не грою, було занадто небезпечно.       Кілька секунд нічого не відбувалось, в потім – ніж зник, як і сам чоловік, який спокійно та мовчки пішов через дитячий майданчик, будучи впевненим – вона не піде за ним.       Софія кілька хвилин стояла, притиснувшись до стіни. Ноги стали ватяними. Дівчина повільно торкнулась шиї пальцями, які неконтрольовано тремтіли. І їй вперше стало страшно – не за себе, за них всіх. Це вже не були збіги чи чийсь приватний інтерес. Це було офіційне попередження.       Телефон у кишені завібрував – Паша. Вона доклала так багато зусиль, щоб її голос звучав рівно та коротко відповіла «Вже їду».       Вона не могла заспокоїтись до самої квартири Стелли, їхала так швидко, наче від цього залежало її життя. А закривши за собою двері у «штабі», притиснулась до дверей спиною, переводячи подих. Ще трохи, і вона сповзла до підлоги.       У цей момент у коридорі показався Паша. Йому не треба було нічого говорити, він побачив все сам – як тремтять її руки, як вона шукає очима когось, кому може довіряти, як глибоко дихає і як ледь тримається на ногах.       Чоловік підійшов близько, притиснув два пальці до її шиї, в пошуках пульсу. Швидко, дуже швидко. Тільки тоді він побачив тонку червону поломку на шиї і все зрозумів. Паша притиснув її до себе, на мить, так, щоб дати зрозуміти – вона не наодинці, а потім прошепотів:       – Ти у безпеці, ходімо.       Вона пройшла до гостинної, де вже стояла охолола вечеря. Але атмосфера тут не була такою, як вчора.       – Нас попередили, – коротко сказав Паша, який тепер стояв позаду дівчини. В цей момент всі озирнулись на них та Софія побачила Оксану, яка стояла біля вікна та притискала до брови тампон.       – І не один раз, – сказала Левчук.       У її голові знову пронеслись події півгодинної давності.       Вона виходила зі свого поверху майже останньою. У руках телефон, на плечі сумка. Дівчина спішила до Стелли, бо попереду – ще багато роботи. А в телефоні смс від Андрія «Ти скоро?». Оксана мимоволі посміхнулась.       Її машина стояла майже в самому кінці та вона стала йти швидше, щоб сховатись від сирості. Але щось її зупинило – кроки позаду. Левчук озирнулась різко – позаду нікого. А коли повернулась назад – її швидко притиснули до однієї з машин.       Оксана намагалась стикнутись – марно, бо в наступну секунду удар був у ліву брову.       – Не рипайся, – холодний, низький голос. Очі дівчини забігали, оцінюючи ситуацію та прораховуючи – чи зможе вона витягнути свій пістолет. Це не сховалось від уваги невідомого, він різко схопив її за запʼястя, – Передай своїм героям, що наступного разу буде гірше. Вам дали шанс зупинитись.       Від спокійного тону ставало ще страшніше. Левчук проковтнула ком у горлі.       – Хто вас прислав? – вона з усіх сил намагалась, щоб її голос був впевненим.       – Розумні люди.       Руки різко відпустили її та вона не втрималась, коліна стукнулись об холодний асфальт, а поки вона приходила до тями – чоловік просто пішов. Він не біг, знаючи, вона не стане його переслідувати.       Тепер Оксана стояла біля вікна, притискаючи до брови тампон.       Вперше квартира Стелли та Дані не виглядала як притулок. Небезпека тут тепер була у повітрі.       Софія ледь стиснула в руках чашку з чаєм, яку їй турботливо дала Стелла, яка тепер сиділа поруч, тримаючи руку на її коліні, як своєрідний символ підтримки. Руки вже не тремтіли.       – Це вже не просто попередили. Вони знали, де ми обидві будемо. В нас хотіли налякати, – Софія констатувала факти.       – Погана новина: в них не вийшло, – дивно, але в цій ситуації Оксана звучала позитивно. Здавалось, небезпека завела її ще більше.       – Ви памʼятаєте деталі? – спитав Андрій, підходячи до Оксани та теж передаючи їй чашку із гарячим напоєм.       – Чоловік у масці. Впевнений. Наче робить це не вперше, – характеристика від Левчук була короткою.       – Нам більше не можна розʼєднуватись. Ніяких «я швидко», «я сама», – проговорив Даня, ловлячи обурливий погляд Оксани, але та в мить передумала вступати в суперечку, стикаючись очима із Андрієм, – Тепер ми всі під загрозою.       Цього вечора робота не йшла. Всі були у своїх думках стосовно нападів, що відбулись сьогодні ввечері. І команда розійшлась буквально через годину, так і не розпочавши працювати із матеріалами та навіть не повечерявши.       Софія стояла у ванній, знімаючи сережки, коли почула дзвінок у двері. Відкривши, вона виявила на порозі Пашу – він не чекав запрошення та увійшов впевнено, наче вже прийняв рішення.       – Я сьогодні залишаюсь тут, – сказав він кудись, залишаючи позаду дівчину, яка тепер йшла за ним.       – Це зараз не звучало як прохання.       – Це попередження.       Він пройшов до кухні, де поставив чайник. Було відчуття, наче він тут не вперше та поводить себе як господар.       – Паш, справді, все нормально. В мене є двері, замок. І охорона на 1 поверсі, – якщо чесно, то Софія не хотіла, щоб він уходив. Але і не хотіла, щоб залишався під приводом необхідності та безпеки.       – Ми всі сьогодні вже бачили, що «нормально» – це не гарантія, – буркнув Паша, дістаючи з полиці дві чашки, – Тож це не обговорюється.       Із ним дійсно було спокійно, бо чоловік тримав все під контролем. Він ще двічі перепитав чи нормально вона і двічі спитав чи вечеряла.       Наприкінці вечора вони вже сиділи на дивані, перед телевізором, який працював більше для фону, ніж його дивились. Софія наполегливо боролась зі сном, бажаючи ще трохи побути із Пашею, однак програла у цій боротьбі, заснувши прямо на дивані із чашкою в руках. Він помітив не одразу, а коли все ж помітив, мовчки, обережно забрав з її рук посуд, після чого накрив пледом та сів поруч. Не ближче, але і не далі. Просто поруч, як людина, яка вперше за вечір зробила вибір залишитись, а не контролювати. P.S. Друзі, фактично ми вже знаємо всіх дійових осіб системних злочинів. У майбутніх частинах команда здобуватиме критично важливі докази. Будуть і хитрощі, будуть і менш «витончені» способи їх здобуття. А ще, наступна глава при відкриє завісу минулого Паші. Наша парочка зробить суттєвий крок назустріч один одному, обіцяю❤️