Тіні минулого

      «Штаб» давно вже пустував після того, як команда, так і не зібравшись із думками, розійшлась по домівках. Стелла мовчки мила посуд, а Даня сидів за столом, вкотре передивляючь матеріали по вбивствах Полонного, Ульяніцької та Іванюк. В них вже було досить чітке усвідомлення, що Воронов прямо повʼязаний із «зачисткою» свідків, але прибирати їх самостійно – ні. Хлопець був впевнений, у цьому ланцюгу був той, хто виконував всю брудну роботу на замовлення, а начальник слідчого відділку – лише звʼязний.       – Щось має бути, – пробубунів собі під носа Данило, в черговий раз листаючи файли та перегортаючи сторінки матеріалів.       – Ти кажеш це вже вчетверте за останню годину, – поруч почувся голос Стелли, яка присіла навпроти. Даня не відповів, продовжуючи працювати.       У роботі оперативника були свої плюси – цілодобовий доступ до системи відеоспостереження по місту. Це була стихія Галицького, за відеозаписами він міг відслідкувати майже все, тому вирішив спробувати ще раз.       На екрані зʼявились перші відеозаписи – за день, коли був виявлений труп журналіста. Хлопець знову виписував на листок хронометраж відео та все, що зафіксовано. Нічого підозрілого, тільки службове авто Воронова із номерами на синьому фоні, яке зафіксовано за декілька кварталів від місця події. Він мовчки зробив помітку та перейшов до другого запису – за день, коли було вбито бухгалтерку Світлану Іванюк. Він дивився у монітор ноутбуку навіть не кліпаючи, наче міг пропустити щось важливе. Хлопець перемикає відеокамеру одна за одною і раптом завмирає. Ця зміна не вкривається від уваги Стелли.       – Що там? – вона встає зі свого місця та розташовується позаду хлопця, але Даня не реагує та не відповідає, продовжує щось записувати на чернетці, після чого, наче вже знаючи, що шукає, вмикає наступний відеофайл – огляд відеокамер сусідніх кварталів від будинку слідчої Олени Ульяніцької. Він зупиняє відеозапис і знову щось нотує, не звертаючи уваги на токсикологиню, яка намагається зрозуміти, що знайшов її хлопець.       Данило знову переглядає по черзі всі три відеофайли та в наступну секунду вигукує:       – Є! Зійшлось! – він відкидається на спинку стільця, задоволений своєю роботою і лише тоді помічає здивований погляд Стелли.       – Може нарешті поясниш?       Оперативник виводить на екран одразу три відеозаписи.       – Бачиш? Неподалік від місць події камери зафіксували службове авто, яке закріплене за Вороновим, – починає розповідати Даня, вказуючи олівцем на монітор.       – Поки не можу зрозуміти. Він керівник слідчого відділку, логічно, що він виїжджає на всі резонансні події.       – А тепер дивись час, – хлопець переводить олівець на праві нижні кути на файлах з відеозаписами і Стелла усвідомлює.       – Він був там до виявлення тіл, – вона каже це майже пошепки та тягнеться до копій матеріалів, які дуже швидко перегортає в пошуках певного документу, – Він не просто був до моменту їх виявлення. Цей час співпадає із часами, коли настала смерть, які Паша вказав у своїх висновках.       Данило посміхається, він одночасно гордий за Стеллу, яка так швидко все зрозуміла та зібрала до купи, але одночасно його посмішка виражає і іншу емоцію – самовдоволення.       – Це був не Воронов, – коротко каже Даня та знову запускає відеозаписи. На всіх трьох зафіксовано як із автомобіля виходить чоловік – високий, міцний, із залисинами. Його обличчя приховане коміром куртки, але те, що це не їх начальник очевидно, – Це хтось з його кола, кому він довіряє. І той, кому Воронов навіть довірив службове авто. Тому ми не знайшли зачіпок у перші рази, бо хто буде звертати увагу на службовий автомобіль поліції. Ми шукали не там.       Усвідомлення приходить до Стелли миттєво та вона у той же момент обіймає хлопця позаду, залишаючи поцілунок на його щоці. Тепер вони стали ближче на ще один крок до розвʼязки справи.       В обід кабінет Воронова здригався від його криків. Завжди стриманий чоловік не міг утримати своїх емоцій під контролем.       – Я ще раз питаю в тебе, де 526 провадження? – крізь зуби процідив Максим, міряючи кабінет кроками. Олег Сидоренко у цей час стояв перед ним, як завинивший школяр, тільки очима проводжаючи рух керівника. Він не міг пояснити як сталось так, що справа про обвал на будівництві раптом зникла з архіву, – Як так вийшло, що купка молодих людей винесла справу з архіву прямо в тебе з-під носу?       Воронов не просто був злий, він лютував. Ранком йому зателефонував керівник прокуратури та попросив привезти справу про обвал для проведення звірки закритих проваджень, але того провадження в архіві не виявилось. Замість 8 томів потрібної справи на полиці лежали декілька томів про збут наркотичних засобів та пару справ про не кримінальні трупи. В чоловіка не було сумнівів – справу винесли настирні слідчі, але яким чином, коли весь контроль за архівом був фактично переданий Олегу.       – Я не знаю, я весь час проводив в архіві, – тихо проговорив Сидоренко. Йому дійсно не було чого сказати і він дійсно не розумів, коли це все могло відбутись.       – Олег, скажи мені, ти зовсім бовдур? – тон Воронова раптом став спокійним, але в його очах була сталь, – Від тебе вимагалось лише слідкувати за архівом та вчасно прибирати те, чого у справах не повинно було бути. Ти навіть із цією простою задачею не зміг справитись. То і навіщо ти мені тоді? Може повернути тебе назад, звідки я тебе взяв?       Історія знайомства Сидоренка та Воронова була зовсім проста. Колись вони разом працювали в іншому відділку – Олег старшим слідчим, а Максим слідчим-криміналістом. Вони непогано ладнали, допоки Литвиненко не вліз у сумнівну справу, не прикрив її за невелику суму грошей та поки йому не прийшлось написати рапорт про звільнення за власним бажанням, аби не звільнили за статтею та не порушили кримінальну справу вже відносно нього – за отримання неправомірної вигоди.       Пройшло декілька років, Воронов піднявся карʼєрними сходами і йому потрібні були свої люди. А хто краща кандидатура для ролі пішака – зломлений, звільнений працівник поліції, у якого на утриманні двоє дітей і який залишився без роботи. Так, Сидоренко не повернув собі погони, але мав стабільну заробітну плату і премію, яку Воронов видавав йому у білому конверті. За особливі умови праці, як він сам казав.       Начальник мовчки відвернувся від архіваріуса та пішов до свого столу. Провів рукою по волоссю та сів, спираючись на стіл.       – Сьогодні ж щоб були знищені речові докази у всіх цих справах – зразки будівельних матеріалів по обвалах, токсикологічні матеріали по журналісту, пожежне сміття по Іванюк і гільза по Ульяніцькій. Разом із ними можеш знищити те, що вже треба за строками, – голос Максима звучав майже втомлено, а погляд спрямований десь у вікно.       – Але, яким чином? – голос Олега натомість звучав не впевнено та навіть боязко. Свого часу він і уявити навіть не міг, що молодий слідчий Максим стане керівником та віддаватимете накази, при тому не завжди законні. Але тепер це були їх умови співпраці.       – Ще одне дурне питання і я обіцяю, що ти повернешся до свого попереднього місця роботи – охоронцем в магазин техніки, – Воронов знову став закипати. Причиною була не тільки раптово зникла справа про обвал, останнім часом все виходило з-під контролю, – Зробиш акт про знищення речових доказів у звʼязку із порушенням умов їх зберігання та недоцільністю їх подальшого збереження. Дякувати Богу, в нас немає вентиляції у кімнаті зберігання речових доказів, там дійсно половина вже непридатна ні до чого. Йди, – коротко сказав Максим, рукою вказуючи на напрямок дверей та в наступну секунду зупинив Сидоренка, – І пришлеш до мене цього Юліка. Вони вже награлись.       Двері за Олегом зачинились та Воронов залишився на самоті, у повній тиші. Тепер думки хаотично розповзались його головою. Коли він йшов на цю посаду, то розумів всі ризики, мав повне досʼє на всю команду. Начальник усвідомлював – потенційна небезпека виходить від Вербяної та Андрія – борців за справедливість, Маркевича, який не контролюється та не підкорюється наказам та від Левчук, яка вже підставила свою подругу та заради мети може піти головами. Але він не очікував, що проблема вилізе із непримітним архіваріусом Юліком – тихим, спокійним та тим, хто завжди дотримується виконавської дисципліни.       Чоловік видихнув. Він загрався і він ніколи не думав, що за послугу Дубницького йому прийдеться розплачуватись все життя, бути його вірним псом та підчищати за нього всі темні справи. Він прекрасно знав, що депутат окрім нього мав ще людей, хтось же виконував вказівки тоді, коли тільки трапився обвал, адже сам він тоді тільки проходив конкурс на посаду в поліцію. Але тепер він був на гачку, не усвідомивши навіть коли саме він встиг так далеко зайти.       У двері постукали та до кабінету зайшов Юлік. Він нервував – це було чітко видно по тому, наскільки напруженими були його плечі.       Воронов не запропонував присісти, як робив це завжди при спокійних розмовах.       – Скажіть мені Юліан, можливо ви знаєте де зараз знаходиться справа № 526? Бо ваш колега Олег не зміг дати мені відповідь на це запитання, – почав тихо та спокійно Максим.       – Вона там, де і має бути – в архіві, – Юлік не збрехав. Прийшовши зранку на роботу він підслухав, як Сидоренко та Воронов шукали провадження по обвалу, а тому вони із Данею швидко привезли її з дому та повернули на місце.       – Дивно, бо сьогодні зранку я її там не знайшов. Юліан, вже не має сенсу відпиратись. Кажіть як є.       Юлік мовчав не довго, брехня легко та впевнено злітала з його вуст:       – Я забрав цю справ з архіву, оскільки Головне управління надали усну вказівку про надання їм копій установчих документів на підприємство. Самі знаєте, в архіві немає принтеру.       Воронов хмикнув. Авжеж, він розумів, що це казки.       – А в журналі видачі матеріалів я щось не помітив там відповідної відмітки. Тож, Юліане, за порушення службової та виконавської дисципліни, а також порядку зберігання та видачі матеріалів справи з архіву я оголошую вам догану, – Максим Ігорович піддав губи, спостерігаючи за беземоційним чоловіком. Той лише спитав:       – Я можу йти?       – Ідіть. А то ненароком Головне управління дасть вам ще вказівку та вам треба буде виносити справи та копіювати їх, а вас немає.       Керівник встав зі свого крісла одразу після того, як Юлік покинув його кабінет. Був обідній час, а тому затримуватись на роботі він також не планував. Чоловік вийшов з приміщення, боковим зором побачивши справа, біля автомату із кавою Юрія Петровича та Данила. Ті про щось говорили.       – Із Оксаною на звʼязок вийшов якийсь чоловік. Каже, що в нього ж інформація про вбивство Ульяніцької, – Даня казав це впевнено і голосно. Максим затримався біля дверей власного кабінету, навмисно шукаючи ключі у кишені довше, ніж це було потрібно.       – І що вона? – підтримуючи діалог, запитав Юрік.       – Призначила йому зустріч на 18:30, на території колишньої автомийки, що за 4 школою.       Воронов нарешті зачинив свій кабінет, прямуючи у сторону виходу з відділку та паралельно відписуючи смс-повідомлення «Ти був необережним. У 18:30 на автомийці за 4 школою. Ще один свідок. Ти знаєш, що робити.»       Ще пару хвилин Даня та Юрій Петрович стояли не рухаючись, поки останній не запитав у напарника:       – Думаєш спрацює?       – Повинно. Він нас чув і комусь щось писав, – відповів Даня.       Коли він розповів про свою зачіпку друзям, в Андрія швидко народилась ідея пастки – свідок, якого не існувало. Інакшим способом вийти на людину Воронова не вийде.       Саме тому Софія тепер сиділа за кермом машини Оксани, поправляючи у дзеркало перуку – довге, темне волосся, яке мала сама Левчук. Остання у цей час сиділа позаду у власній автівці.       – Якщо ця пастка спрацює, я обіцяю, що після завершення операції спалю цю перуку, – дратівливо сказала Софія у навушник, намагаючись вкласти волосся так, щоб воно хоч трохи прикривало обличчя.       Десь на іншій стороні глухо засміявся Даня, відповідаючи у навушник:       – Це звучить як службова обіцянка.       Машина, в якій сиділи він, Андрій та Паша, була припаркована навпроти автомийки, відкриваючи огляд на всю територію. Всі вони нервували. Це було ризиковано, але якщо все вийде, то вони розвʼяжуть перший вузол цих злочинів.       – Бачу рух, – тихо проговорив Андрій.       Софія вийшла з автівки та побачила, як до одного із боксів заходить чоловік – той самий, якого Данило вирахував за камерами. Він йшов спокійно, впевнено. Так йшла людина, яка не вперше виконувала злочинні накази.       Дівчина пройшла за ним, зупиняючись всередині боксу.       – Ви хотіли говорити, – впевнено звернулась вона до чоловіка. Той розвернувся.       – Ви Оксана? – спитав невідомий.       Між ними повисла тиша, небезпечна та липка.       – По телефону ви казали, що маєте інформацію, – слідча не вгамовувалася. Проте всередині серце калатало так, наче ось-ось зупиниться.       У цей момент вітер став сильнішим, майже нестерпним. Черговий його порив здвинув перуку з її обличчя та незнайомець завмер, всього на одну мить.       – Твою ж, – почав він, а в наступну секунду на його губах зʼявилась майже хижа посмішка, – Слідча Вербяна.       Софія завмерла, роздивляючись обличчя чоловіка і раптом впізнала в ньому Вадима Гнатюка. Того самого, який проходив в неї по одній з перших справ. Того, на кого дуже часто приходили орієнтування, бо чоловік розшукувався сусіднім відділком вже декілька років за серію вбивств.       – Гнатюк, – тихо проговорила вона.       – Де свідок? – жорстко спитав він.       – Його не буде.       – Тоді не буде і тебе, – в наступну мить він дістав пістолета та зняв запобіжник, Софія не роздумуючи вихопила свій та направила його у бік чоловіка.       – Ти думаєш я граюсь тут із тобою? – в наступну мить Софія почула постріл та звук влучання кулі десь у стіну позаду себе. Ще за мить поруч була Оксана, також із пістолетом, направленим на вбивцю.       – Вадиме Гнатюк, ви затримані за розшуком у вчиненні вбивств, – чітко проговорила Софія та в наступний момент почула ще серію пострілів. Він грав із ними, навмисно залякував.       – Ви дарма це робите, дівчата. Я вбивця із стажем та вбʼю вас одним влучним пострілом, – і наче на підтвердження власних слів він знову стріляє двічі, поки Оксана та Софія ховаються за стару закинуту машину.       Дані, Андрію та Паші вистачає хвилини від моменту, як вони чують постріли та бачать слідчих, які сідають за машину, до моменту, як вони добігають до боксу покинутої автомийки. Гнатюк відходить впевнено, відстрілюючи залишки патронів та змінюючи магазин у пістолеті на новий. У них єдиний шанс і він просто зараз уходить, тому Паша виходить з-під прикриття та направляє зброю на чоловіка, той переводить приціл на експерта.       – Паша, – Софія вигукує це так відчайдушно, що сама не розуміє, в який момент виходить з-за старої автівки. Гнатюк моментально посилає у її напрямку ще одну кулю, яка влучає у скло, Даня тим часом, щоб збити фокус уваги, вистрілює у стіну позаду вбивці. Цього моменту вистачає, щоб Софія скоротила дистанцію та вже за мить вона стоїть поруч із Вадимом. Одним рухом вона вибиває з його рук пістолет, але перевага у фізичній силі величезна та він хапає її за шию. Хватка міцна та за декілька секунд їй вже починає не вистачати повітря       – Помреш першою, – із ненавистю каже Гнатюк, але в цей чується ще один постріл та вслід за ним, крик вбивці, який відпускає горло Софії та хапається за власне плече. Куля поранила його, не вбила, проте дала такі важливі декілька секунд.       Паша миттєво скорочує дистанцію та наносить декілька ударів по обличчю чоловіка, після чого валить його на землю та коліном впирається у його спину, готуючись завдати ще ударів.       – Пашо, живим, – кричить Андрій, також підбігаючи до них разом із Данею.       Оксана підходить повільніше, але теж зі збитим диханням.       – Ти в порядку? – питає вона, зупиняючись поруч із Софією.       – Так, а ти? – Оксана у відповідь лише мовчки киває.       За 20 хвилин на місце приїжджають їх колеги з сусіднього відділку, саме з того, за яким розшукувався Гнатюк. Тепер він їх проблема.       Софія стоять біля автівки Оксани, спершись спиною на неї, а поруч Паша, який оглядає її шию. В його очах вона і досі бачить ту злість, яка була і деякий час тому, коли він наносив удари Гнатюку.       – Ти ледь не забив його до смерті, – тихо каже дівчина, а її голос тремтить, чи то від страху, який тільки зараз став накривати її, чи то від того, наскільки близько Паша був поруч і як обережно торкався її шиї – там, де хапав її Вадим.       Квартира Софії зустріла їх тишею – не тією домашньою та затишною, а виснажливою після дня, коли все могло піти не так.       Дівчина скинула з себе кросівки у коридорі, проходячи у вітальню, де сіла просто на підлогу. Паша повісив куртку на стілець та встав поруч.       – Ти так і будеш нависати наді мною? – запитала вона. Паша мовчки сів на підлогу, не поруч, але і не далеко.       Софія мовчки загорнулась у плед, який стягнула з дивану, а чоловік просто сидів мовчки, опустивши голову і вперше за день не намагаючись виглядати зібраним.       – Ми його взяли, – першою тишу порушила Софія, наче намагаючись почати розмову.       – Угу.       – Це мала бути хороша новина.       Вони знову занурились у тишу, лише звук стрілки годинника і десь далеко машини, які проїжджають містом. Але це все було начеб-то не з ними, десь далеко.       – Паш, ти мовчиш вже хвилин десять, – вона тільки зараз повернула голову до нього і побачила перед собою не того саркастичного, холодного експерта. Паша був виснажений. Не фізично. Глибше. Він сидів, спершись ліктями у коліна та дивився кудись у підлогу, наче і досі прокручував у голові події дня.       – Я сьогодні вперше реально злякався, – Софія завмерла, а він продовжив, – Не за справу, не за операцію. За тебе. Коли він направив на тебе зброю, схопив… Я не чув Даню, Андрія. Єдине про що я думав, це те, що можу не встигнути.       Раптом Софії стало боляче від його слів, таких щирих, що здавалось всередині неї ламаються ребра.       – Але ти встиг.       Паша вперше підняв на неї очі і там не було звичного контролю.       – А якби ні?       Це питання повисло у повітрі між ними. Незручне, але справжнє.       Софія підповзла ближче та сіла поруч, торкаючись його плеча своїм і відчуваючи тепло його тіла.       – Ти не можеш контролювати все.       – Я знаю, – він знову відвів погляд, тепер кудись попереду себе, – Просто… Мені не подобається наскільки важливою ти стала.       Тиша знову заполонила простір між ними. Дівчина відвернулась, теж дивлячись кудись вперед себе. Наступне питання вона задала ще тихіше:       – Що в тебе сталось тоді? Із нею? Паша не одразу зрозумів про кого йде мова. Софія зрозуміла це по тому, як він звів брови, тому уточнила:       – Із колишньою.       – Вона завжди обирала карʼєру. А я думав, що якщо дуже старатись, то люди залишаються, – він гірко посміхнувся, – Вона не залишилась. Сказала, що зі мною надто важко для нормального життя. І після цього я якось перестав будувати щось серйозне. Бо коли людина стає важливою, зʼявляється шанс її втратити.       Софія дивилась на нього так мʼяко, що це змусило Пашу подивитись на неї у відповідь.       – Я не вона, – тихо сказала дівчина, – І я не обиратиму щось замість тебе.       – Соф, – він почав говорити, знову відвертаючись, ніби бажаючи уникнути розмови, але вона не дала.       – Ні, дай договорити, – вона підтягнула коліна ближче до себе та взяла його руку до своєї, переплітаючись пальці, – Мені теж страшно. Але я не хочу тікати від нас.       Він дивився на їх руки та сплетені пальці декілька секунд, перш ніж задати питання:       – І що ми тепер робитимемо?       Вона посміхнулась, так ніжно і невимушено, що Паша зловив себе на думці, що може спостерігати за її посмішкою годинами.       – Перестанемо вдавати, що між нами нічого немає?       Софія першою скоротила відстань, нахилилась ближче, але даючи шанс втекти. Але він не відпустив і не відступив, навпаки – подався назустріч.       Їх губи торкнулись обережно, майже невпевнено, наче вони обоє боялись зруйнувати момент чимось різким. Поцілунок був мʼякий, теплий, повільний.       Паша завмер на мить, коли Софія відповіла – ніби цей простий рух переконав, вона із ним, тут і це відбувається насправді.       Вона відчула, як його рука повільно сковзнула до її шиї, ніби інстинктивно притягуючи ближче. І весь світ раптом став таким далеким.       І коли вони відсторонились, Паша ще кілька секунд не відкривав очей, наче намагаючись продовжити той момент, а коли відкрив – у Софії перехопило подих, бо в його очах була ніжність і стільки почуттів.       – Соф, – він сказав це так тихо, майже прошепотів.       – Що? – пошепки запитала вона, не відсторонюючись.       Він похитав головою, наче сам не знайшов слів. А потім просто поцілував знову, вже без невпевненості, без страху. Глибше, ближче, наче весь контроль, який він тримав місяцями, нарешті зник.       Софія потяглась до нього ближче, а його долоня сковзнула на талію, притягуючи ще ближче, що навіть для повітря не було місця між ними. І вона відчула, як швидко бʼється його серце. Так само, як і її.       Поцілунок став довшим і наповненішим. В ньому вже не було «Можна», в ньому було мовчазне «Я хочу». Паша цілував її так, щоб показати все, що він не міг виразити словами – як сильно він злякався за неї сьогодні, якою важливою вона для нього була і як довго він себе стримував.       І коли він притиснувся своїм лобом до її, жоден з них вперше не боявся своїх почуттів. P.S. Ну друзі, дочекались ми першого поцілунку. Діліться своїми враженнями. А поки – продовжуємо рухатись до фіналу