Тіні минулого

      Даня впевнено та швидко крокував коридорами відділку. Окрім власного розслідування, в них існувала і поточна робота, тому він швидко повернув у напрямку кабінету Воронова та, зупинившись перед його дверима, коротко постукав у них, після чого, не дочекавшись запрошення, увійшов.       Максим сидів за робочим столом та розбирав службову документацію. Останнім часом завжди спокійний чоловік часто нервував та не перебирав виразами. І зараз він так само уважно вчитувався у папери, наче від кожного його підпису залежало власне життя.       – Кхм-кхм, – прокашлявся Данило, маючи на меті звернути на себе увагу. Воронов підняв голову, затримав погляд на декілька секунд. Даня, вловивши його погляд, одразу став говорити, – Максиме Ігоровичу, треба щоб ви підписали запити в прокуратуру. Там про витребування копій довідок про перетин кордону, по оперативно-розшуковим справам.       – Залишайте. Я передивлюсь та підпишу, – відповів начальник, повертаючись до роботи.       – Ні-ні-ні, – голос Данила прозвучав майже нервово, через що Максим знову перевів погляд на нього, намагаючись зрозуміти до чого такий поспіх. Даня посміхнувся, – Там просто строки горять, знову отримаємо на горіхи на заслуховуванні. Я вже домовився із прокурором, він нам сьогодні і підготує все.       Воронов мовчки простягнув руку, в яку оперативник вложив декілька папірців. Чоловік розклав їх перед собою, пробіг очима під текстом. Типовий запит із номерами довідок та висновків, нічого кримінального. Рука легко залишила розмашистий підпис на запитах, передаючи їх назад Галицькому. Хлопець вдячно кивнув та вийшов з кабінету, направляючись до автівки.       Вечір напередодні       Вони вже традиційно сиділи вдома у Стелли за купою матеріалів. І хоча в них вже не було справи по обвалу, певні копії в них залишились. Інформації небагато, але на її опрацювання теж потрібен був час. Андрій сидів за столом та звіряв документи із послужним списком слідчого, що закривав справу. Окрім зупинення, від його імені складались і інші постанови, хоча на той момент він вже був звільнений з лав поліції. Ці деталі вже були підставою для відновлення розслідування, проте інших вагомих доказів в них не було.       Софія сиділа поруч із Пашею, досить близько один до одного, що не сховалось від уваги колег, але всі настільки були зайняті своїм фронтом роботи, що ніхто не коментував цих змін. Вони передивлялись фінансово-бухгалтерські обліки, намагаючись самотужки зрозуміти, де була помилка, що призвела до обвалу на будівництві. Той свідок, якого свого часу допитувала Ульяніцька досить чітко окреслив – матеріали були неналежної якості, а отже десь на них економили. Проте де?       Стелла сиділа на дивані, підібгавши ноги під себе і переглядаючи реєстр матеріалів по справі. Раптом її погляд зачепився за строку «Висновок будівельно-технічної експертизи».       – Друзі, а в кого третій том по справі? Подивіться там висновок експертизи по будівництву, – проговорила жінка не відриваючись від перегляду файлів.       Команда заворушилася, кожен став шукати біля себе те, що встигли відкопіювати за час знаходження справи у них. Всі вільні поверхні були зайняті паперами, тож відшукати те, що потрібно, вдалось не швидко.       – В мене, – відгукнувся Паша, підбираючи під себе величезну купу матеріалів.       Стелла нарешті підняла очі в очікуванні того, що зараз експерт знайде необхідну сторінку, але пройшло декілька хвилин у мовчанні, яку порушував тільки шелест сторінок, але потрібного документу так і не знайшлось.       – У справі немає.       Токсикологиня встала з дивану, підійшовши до кухонного столу.       – Ти уважно дивився? Він повинен бути на 174 сторінці.       Тепер Паша заново перелистував аркуші в пошуках потрібного, але на тій самій сторінці був не висновок, а статутні документи підприємства.       – Підчистили, – констатувала факт Стелла та пішла назад у напрямку до дивану. Вона виглядала безнадійною, бо здавалось вони тільки знаходили зачіпку, як тут же її втрачали. І команда прекрасно розуміла чому це відбувається. Подібна експертиза була важкою, затратною по часу, але саме вона була ключовою, бо тільки з подібного висновку було зрозуміло, які саме матеріали не відповідали якості та що призвело до обвалу.       Команда знову затихла. У кожного в голові крутились думки з приводу того, як іншим чином довести факт, що обвал був халатністю певного кола людей, а як наслідок – призвів до багатьох смертей, які тривали і по сьогоднішній день.       – Ніщо не зникає безслідно, – наче сам для себе проговорив Паша, привертаючи до себе увагу. Оксана сумно посміхнулась, нібито знову вважала Пашу божевільним генієм. В теорії все було легко, а ось знайти на практиці докази у справі восьмирічної давності – той ще квест.       – Що ти маєш на увазі? – тихо спитала Софія, уважно вдивляючись в його обличчя. Експерт встав зі свого місця, розходжуючись по кімнаті з одного кута в інший.       – Хтось може зараз швидко знайти положення про прокуратуру?       Юліку вистачило декілька секунд, після чого він як у школі підняв догори руку, наче подаючи сигнал «Готово».       – Подивись, чи є там щось про ведення наглядових проваджень у прокуратурі, – здавалось, тепер не тільки Паша, а й Софія, Андрій та Оксана розуміли, до чого він хилить.       – Тут написано, що в них дійсно існує така форма групування та обліку документів для фіксації, контролю та систематизації матеріалів у певній справі. І наглядове провадження відкривається не пізніше, ніж після пʼяти днів з моменту відкриття справи, – рецензія Юліка була короткою, але змістовною.       – Тобто, якщо цей висновок був у справі, то перш за все він повинен знаходитись або у відцифрованій системі проваджень, що ведуться поліцією, або в прокуратурі, – експерт зупинився позаду Софія, опираючись на спинку стільця, на якому вона сиділа. Тепер в команди було розуміння, де шукати, але не було розуміння реалізації.       – Мені просто цікаво, як ти пропонуєш нам отримати доступ до документів? Завалитись у прокуратуру та, може погрожуючи пістолетами, вимагати відкрити нам архів? – Оксана виглядала роздратованою. Хоча вона розуміла, що зачіпка Паші була вагомою, проте чомусь ніхто ніколи не думав наперед.       – Вона права, – відізвався Андрій, – До нашої системи нам доступ ніхто не надасть. Поки Сидоренко на місці, він буде доповідати про кожен крок Воронову, так що тут без варіантів. А прокуратура нам рідко йде на зустріч. Без офіційного запиту нам ніхто цих документів не надасть. А запит повинен підписати Воронов.       У квартирі знову стало тихо і ця тиша була гнітучою, допоки її не порушив Даня:       – В мене є одна ідея. Не факт, що спрацює, але ризиків мінімум, – всі гуртом озирнулись на хлопця, який виглядав настільки невимушено, що можна було подумати, що він зараз розробляє не план, а говорить про меню вечері.       Окрім доступу до камер відеонагляду, у спеціалізації Данила був ще один великий плюс, який він завжди вважав найбільшим мінусом роботи оперативника – ведення оперативно-розшукових справ. Бумажняна тяганина, безліч запитів та абсолютно не корисних документів. Але серед цих нецікавих паперів у запитах можна було сховати і важливі.       Наступного ранку Данило приїхав на роботу раніше за інших. Його ідея була дуже проста – через офіційний запит відділу попросити в прокуратурі перелік документів, серед яких сховати висновок експерта. Тож зрання він вже сидів у кабінеті та друкував документ на підпис Воронову. Він закидав у запит всі можливі документи – акти застосувань службових собак, відомості про перетин кордону, аналітичні досʼє, копії протоколів допиту – і абсолютно все з цього запиту йому не було потрібно. Окрім висновку, який був захований десь на третій сторінці запиту. Звісно, був ризик, що керівник стане вчитуватись, перевіряти, але хлопець планував зробити так, як і завжди до цього – зіслатись на терміновість, вказавши вагому причину – майбутнє заслуховування. Що і зробив, стоячи в кабінеті Воронова. Він доклав всіх зусиль, щоб вести себе спокійно, рівно, невимушено. Але ховав за спиною руки, які вкривались потом від нервів. А коли начальник відділку навіть не роздивляючись, підписав запит, Даня вилетів з приміщення поліцейського відділу так швидко, що можна було подумати, що всередині була пожежа.       У прокуратурі зайвих питань не ставили – запит є запит, тільки молода дівчина з канцелярії підкочувала очі, бо знайти акти та протоколи за попередній рік не було так проблематично, в ось підняти копію справи за 2018 рік, яка на додаток до всього була багатотомною, ось це вже звучало як задача на півдня. Працівниця прокуратури зникла десь в архівах хвилин на 40, а повернулась вже із висновком у руках.       – У наступний раз без цукерок можете не приїжджати, – з доброзичливою посмішкою сказала вона, передаючи до рук Данила документ.       – Обовʼязково, – відповів Даня та вибіг з прокуратури. Дорога до відділку зайняла в нього сім хвилин, тому вже за 10 він стояв у кабінеті, абсолютно гордий, що дістав важливий документ.       – А ви не вірили, – з посмішкою сказав хлопець, передаючи висновок Софії.       – Мене більше дивує не наявність самого висновку, а те, що Воронов клюнув на твої чергові казки про перевірки та заслуховування, – відповів Павло, складаючи руки на грудях та влаштовуючись зручніше на дивані.       Даня лише закотив очі, але нічого не відповів. Наступні 15 хвилин команда працювала по поточним справам, всі, окрім Софії, яка вичитувалась у висновок.       Документ виглядав сухо і офіційно – безліч посилань на норми закону, таблиці, порівняння, аналіз наданих документів та випробування матеріалів. І судячи з кількості аркушів у ньому – порушень була маса.       Дівчина стала цитувати команді окремі речення з висновку про те, що під час огляду обʼєкту експертом було виявлено суттєві невідповідності між наявними матеріалами та тими, що були закладені у технічних вимогах проєкту будівництва. Використані матеріали, які повинні були забезпечувати надійність конструкції не відповідали заявленим характеристикам – ані за якістю, ані за міцністю, ані за державними стандартами. Окремо експертом було зазначено, що зміни у будівельних матеріалах не були вимушеними.       – Тобто фактично, експертом було встановлено, що обʼєкт було збудовано прямо порушуючи проєкт будівництва. Вони зекономили на матеріалах, різницю привласнили собі. І як наслідок ми маємо два десятки жертв, – Паша підбивав те, що озвучила Софія, хоча вони це зрозуміли ще після бесіди з Іваном, просто не могли підтвердити. А тепер в них на руках був перший реальний доказ.       – Але в цьому висновку також вказується, що до проведення експертизи залучався експерт за спеціалізацією безпеки життєдіяльності – Миронюк Артем Володимирович, якому у цьому ж провадженні було доручено виконання вищевказаної експертизи, – Софія продовжувала листати аркуші висновку у пошуках іншої інформації.       – В реєстрі матеріалів такого висновку не було, – підпираючи голову рукою сказала Стелла. За ті вечори, що вони сиділи над цими справами, жінка майже на памʼять вивчила той реєстр. А тим паче, що стосувалось експертних досліджень вона б ніколи не пропустила, – Нам би знайти того експерта, просто поспілкуватись.       – Вам дуже пощастило, що я у вас є, – несподівано, майже чи не вперше за цілий ранок, заговорив Юрій Петрович. Після догани Юліку, нападів на Оксану та Софію він поводився тихіше, намагаючись на накликати ще біди, – Миронюк мій однокурсник, вже не працює, але контакти із ним залишились.       За пару хвилин легенда відділку знайшов у своєму записнику номер експерта та вже йому телефонував. Ще декілька хвилин зайняли обмін любʼязностями із Миронюком, розмови про родину, про систему і врешті-решт, вони домовились про зустріч.       – За пару годин можемо підʼїхати до кафе «Mood», він погодився.       І це було вперше за декілька днів, коли вони всі видихнули майже із полегшенням, бо їх починало наздоганяти відчуття, що той клубок із заплутаними нитками тепер розплутується стрімко.       На зустріч Юрій Петрович їхав із Андрієм, бо сам він відповідав за настрій, а його напарник за професійну складову.       Кафе було розташовано у провулках спального району і прийшлось довподоби Юрію, бо були тихим, світлим, затишним, із великою кількістю вазонів із квітами, а що головне – із смачною кавою.       Вони зустрілись із експертом як старі друзі – міцно потиснувши один одному руки. Андрій був трохи стриманіший, але теж простягнув руку. Розмова текла повільно, легко.       – Як ти, друже? Я чув, ти звільнився нещодавно, – Юрік вирішив почати здалеку, бо на його думку переходити одразу до справи у такий делікатний момент – не найкращий спосіб для діалогу.       – Скоріше пішов на заслужений спокій. А якщо чесно, то за цією клятою роботою я встигав спостерігати, як росте дочка, – експерт майже сумно посміхнувся, проте одразу перемкнувся на більш позитивний лад. Далі вони говорили про дружин, про студентські часи, про честь офіцерів, а також про гучні та цікаві справи під час роботи – кожен через призму своєї специфіки.       – Слухай, я зрозумію, якщо ти відмовиш, але є одна справа, – обережно почав Юрій Петрович.       – Кажи. Я вже не працюю, тож мені немає чого боятись, – відповідь Миронюка була легкою, але він ще не здогадувався, що саме хоче дізнатись його студентський товариш.       – Нам прокуратура надіслала висновок по одній із старих справ. По обвалу 2018 року. І в тому висновку написано, що ти проводив експертизу з причин нещасного випадку, що там стався, а самої експертизи у справі немає.       Артем посміхнувся. Тепер він розумів до чого йде справа.       – Я знав, що колись в мене спитають за це, але не думав, що так швидко, – чоловік взяв до рук чашку із кавою та продовжив, – Ви не знайдете того висновка, бо він ніколи не виходив з експертної установи та до відділку не надходив. Його не існує.       Юрій Петрович та Андрій переглянулися між собою, а потім знову спрямували погляди на експерта, після чого Андрій вирішив задати питання, бо поки щиро не розумів як так може бути:       – Поясните?       Експерт кивнув та став розповідати:       – Олена Ульяницька була найдосвідченішою слідчою з вашого відділку на той час. І вона першою здогадалась, що окрім експертизи по будівництву, необхідно призначити і другу – з питань безпеки життєдіяльності. Ми тоді із нею обговорили правильність постановки питань, вона направила мені цілий пакет документів. І я зробив тоді експертизу дуже швидко, бо справа була гучна, резонансна. І ми розуміли, що якщо підніметься громадськість – питатимуть з нас. Висновок вже був готовий, але потребував підпису керівника. Але раптом він зник. Вірніше, за офіційною версією – був знищений під час пожежі у другому корпусі. Хоча моє робоче місце було не там.       – Ви памʼятаєте, що було в тому висновку?       – Я памʼятаю усі свої висновки. І цей не виключення. Обвал та загибель людей перебувають у прямому причинно-наслідковому звʼязку із діями Дубницького, який підписував проєктно-кошторисну документацію і який зобовʼязаний був нести особисту відповідальність за всі етапи будівництва, – голос Миронюка звучав чітко, впевнено, але тихо, наче він боявся бути поміченим та почутим.       – Хтось віддав вказівку про знищення? – Андрій продовжував ставити навідні питання.       – Це був сам Дубницький. Я бачив, як одного разу він особисто приїжджав до нашого тодішнього керівника. І чув їх розмову. Я міг написати повторний висновок, але не зміг, – тепер у жестах експерта прослідковувались нерви – по тому, як він стиснув чашку сильніше, як опустив очі, – Дубницький ще тоді мав вплив. І він дав зрозуміти, що знає, хто я, хто моя дружина, донька, де працюють і навчаються. Перший час мені надходили фото дочки і дружини – як йдуть зі школи чи з роботи, як дочка у друзів на дні народженні, як дружина виходить з покупками з магазину. Один висновок – і я міг все це втратити. А я не міг.       – Друже, це не твоя вина, – Юрій Петрович настільки піджав губи, що вони утворили собою одну тонку лінію. Він прекрасно розумів товариша, який не хотів жодним чином ризикувати родиною. І так би зробив кожен.       – А ваш керівник? – Андрій продовжував. Йому були зрозумілі мотиви мовчання експерта, але які ж мотиви були в його керівника.       – Від нього ви вже нічого не дізнаєтесь, бо два роки тому він помер від серцевої недостатності. А які були в нього відносини із Дубницьким – я не знаю. Він взагалі був дуже закритою людиною.       Вони все ще сиділи мовчки, кожен думаючи про своє. Миронюк – про те, що якби не мовчав, то деякі б люди і досі жили, у тому числі і Олена Ульяніцька, яка була його подругою. Андрій про те, наскільки кожен з них міг опинитись «під ковпаком», а Юрік про те, що немає нічого важливішого за родину, бо коли це десь – всі вони ладні вчиняти як герої, а коли стосується тих, кого ти знаєш – вже замислюєшся інакше.       Компанія виходила з кафе, готуючись розпрощатись. Чим далі – тим більше деталей ставали їм зрозумілими.       – Слухайте, – невпевнено почав Артем, – Якщо справу повернуть на додаткове розслідування я… Я готовий дати свідчення, – його рішення було несподіваним, але щирим, що здивувало чоловіків, – Я знав Олену і можливо, якби тоді я не змовчав про висновок, вона би зараз жила.       Андрій коротко кивнув, залишаючи простір для друзів. Юрій Петрович похлопав Миронюка по спині та відповів:       – Не картай себе дарма. Але якщо нам знадобиться допомога, я знатиму до кого можна звернутись. P.S. Друзі, вибачаюсь перед всіма, хто читає та чекав – цей тиждень видався напружено робочим, тож змоги відписати нову главу майже не було. Як ви можете бачити, у цій частині ми трохи відійшли від стосунків Паші та Софії, але думаю ненадовго, попереду для вас занотовано ще декілька моментів із їх взаємодією. Цього разу команда впритул підійшла до доказів, але як повʼязати їх з конкретними людьми так як відновити ланку, адже окрім славнозвісного замовника-депутата є ще одна фігура на шаховій дошці – Максим Воронов. Це питання вирішиться вже наступної глави. З продовженням намагатимусь не тягнути і можливо ви побачите його вже у наступні 2-3 дні. А поки – діліться вашими враженнями❤️